Віка дуже сильно критикувала шубу своєї подруги Рити, аж поки не отримала її в подарунок на свій день народження

Після розмови з Вікою настрій Рити зіпсувався.

«А я ж так раділа! – думала Рита. — Була впевнена, що й подруга моя найкраща теж радітиме разом зі мною. Але нічого цього не сталося. Віка мало того, що не зраділа, то ще й навпаки. Тільки все розкритикувала».

— Ну гаразд, — глянувши на годинник, ліниво сказала Віка. – Мені пора.

“Звичайно! – думала Рита. — Наговорила мені купу гидот, а тепер настав час. Можна йти з почуттям добре виконаної роботи. Теж мені подруга!

– Вже йдеш? – запитала Рита.

— Удома справ багато. Скоро Вадим із роботи повернеться. Треба вечерю готувати. Рада була тебе побачити.

– Я теж рада, – сумно відповіла Рита.

— А з шубою ти погарячкувала, — знову повторила Віка. – Чесно. По-перше, зараз початок літа. А по-друге, вона тобі просто не йде. Ну ось не твоє це. Ану, одягни, я ще раз подивлюся.

Рита втретє одягла шубу, яку вже ненавиділа.

«Навіщо я тільки її купила, — думала Рита. — Жила щасливо, так ні. Треба було самій же все зіпсувати».

Віка зневажливо розглядала подругу.

– Ні! – упевнено сказала Віка. – Не твоє. Ти в ній навіть ростом нижче стаєш. Та й повнить вона тебе.

— Повнить?

– Ага. Вона тобі мала.

– Хіба?

– Безперечно. Тепер я розумію, в чому річ.

– А якщо я за літо скину пару кіло?

– Пару! Та тут не пару, а всі десять скидати треба. Повернися. Ну, точно, десять. Шуба не повинна бути впритик. Вона має висіти! А у тебе?

— А в мене впритик?

– А ти не відчуваєш, чи що?

– Не відчуваю. Мені здається, вона бовтається.

– Це тобі так здається. Бо зараз літо і ти без одягу.

— Господи, за що мені це все.

— Та ти не хвилюйся. Може, й справді скинеш зайве. За літо. Чим чорт не жартує. Тільки ось що я тобі скажу, подруго. Влітку треба не вагу скидати, а життям насолоджуватися.

– Хіба? А коли ж скидати?

– Тільки взимку. Коли нічого іншого не залишається. Але щодо цієї шуби, то… От чесно, навіть якби вона була тобі добра, це б не врятувало.

– Чому?

– А ти не розумієш? Ну сама подивися, що це за колір? Він не підходить до твоїх очей.

— А якщо з темними окулярами?

— Ну, скажімо, очі ти сховала. А фасон? Не за твоєю фігурою. А хутро? Зараз таке хутро вже не носять.

— А яке хутро зараз носять?

– А ти не знаєш?

– Ні.

– Ну ти даєш. Як же ти шубу купуєш, якщо не знаєш, яке зараз хутро носять. Дивись. Ось що зараз носять, і Віка показала Риті кілька фотографій шуб у своєму телефоні. – Ось що носять. Це також носять. У крайньому випадку це. А в тебе що? Неподобство якесь. Тебе в цій шубі просто не зрозуміють.

– Не зрозуміють?

– Ні. Подумають, що ти чи провокуєш, чи з котушок злетіла.

– Господи!

— Та не хвилюйся ти так.

— А що ж тепер робити? Може, продати її?

— Кому ж ти її продаси? Тим паче зараз. Ні, спробувати, звісно, ​​можна. Спробувати. Але…

— Що?

— Бачиш… Справа навіть не в тому, що зараз літо. А просто… Ну, хто це купить? Яка нормальна людина?

– Думаєш, не куплять?

– Хто? – вигукнула Віка. — Я дивуюся, як ти на це зважилася. Що на тебе найшло? Де були твої очі? Мені завжди здавалося, що ти розумна жінка, яка має смак. Адже в тебе вища освіта! А ти раптом таке учудила. І коли?! На початку червня. І де?! У відпустці! Ну, хто ж улітку у відпустці шуби купує? Влітку відпочивають. А ти?

– Сама не розумію, як таке могло статися. Я як тільки її побачила, одразу в неї закохалася.

– Закохалася? Ось у це? Серйозно?

– Ага!

– Ну не знаю. А в що тут закохуватися? З таким самим успіхом ти могла б і в пуховик закохатися.

— Та тепер, коли ти мені розплющила очі, я й сама бачу, що нічого такого. Погань, а не шуба. Краще вже пуховик. Але тоді! На мене наче щось знайшло. Я аж вся затремтіла, коли її побачила. І Максим сказав, що мені йде.

– “Максим сказав”! – З викликом вигукнула Віка. — Чоловіки й не те скажуть, аби скоріше з магазину піти. Ти їх більше слухай.

— Та тепер я й сама розумію. Гаразд. Досить про сумне. Заберу шубу в шафу, щоб мої очі її не бачили.

— І не переймайся, — сказала Віка. — Пам’ятай, головне це здоров’я. А шуба – це все нісенітниця. І на чоловіка не гнівайся. Він не винен, що нічого в цій справі не тямить і тому лише дарма гроші на вітер викидає.

— Та я й не гніваюсь.

Віка пішла. А Рита з ненавистю схопила шубу і забрала її до шафи.

– Бачити тебе не хочу, – сказала Рита. — Викинула б, та грошей шкода. Ось і виси все життя в шафі. Очі б мої тебе не бачили. Що я знайшла в тобі? Розуму не докладу. Точно помутніння розуму якесь.

Рита згадала, як Віка критикувала її шубу.

«А Віка теж хороша, – думала Рита. — Їй ніби задоволення приносило — мені гидоти говорити. Ну, сказала раз і вистачить. Так вона ні. Кілька разів те саме повторювала. Ось хто її за язик тягнув? Подруга називається. Але нічого, нічого. Наступного разу, коли ти щось купиш, я тобі відповім. Дізнаєшся тоді, як іншим псувати настрій».

А ввечері за вечерею Максим сказав Риті, що його брат Вадим має проблеми.

– А що сталося? – здивувалася Рита.

— Та у його дружини, Віки, день народження незабаром, а він не знає, що їй подарувати.

– Як що?! — радісно вигукнула Рита. Вирішення проблеми миттєво виникло у її голові. — Шубу, звісно.

– Яку ще шубу, Рито? Ти про що?

– Мою.

— Що за нісенітниця?

— Зовсім не нісенітниця. Ти послухай. Сьогодні до мене приходила Віка.

– Ну?

— Та ти не нукай, а дослухай до кінця.

– Слухаю.

– Так ось. Я показала їй шубу, яку ми з тобою купили у відпустці. І вона їй дуже сподобалася. Віка була просто у захваті. Жалілася, що в неї такої шуби немає. Просила мене поступитися шубою їй. Але я відмовилася. Сказала, що не можу, бо мені сама вона дуже подобається. А коли Віка пішла, я ще раз поміряла шубу і зрозуміла, що вона мені трохи мала. А Віці— якраз буде. От нехай Вадим і подарує цю шубу своїй дружині на день народження. Це буде найкращий подарунок.

Максим одразу подзвонив братові і передав йому розповідь Рити. І вже за годину Вадим приїхав за шубою.

— Але їй наче шуба сподобалася? — спитав він.

– Сподобалася – не те слово. Віка була у захваті. Знімати не хотіла.

І Вадим купив у Рити шубу. А за тиждень подарував її дружині на день народження.

“Ну от і все! – радісно думала Віка, розгорнувши подарунок чоловіка. — Шуба моя!

Лише взимку Рита зрозуміла, що віддала Віці справжній скарб. Тому що й сама Віка була в захваті від шуби, і всі довкола казали, що шуба чудова. А найприкріше було те, що, на загальну думку, ця шуба ідеально підійшла б Риті.

«Добре, подруго, — подумала Рита, — наступного літа я тобі помщуся».