Єлизавета замість заслуженого відпочинку на пенсії була змушена сидіти з внуками. Але вона не знала який подарунок для неї підготувала доля

Одна жінка рано вийшла на заслужену пенсію, сорок п’ять. Закінчилася важка робота, пенсія хороша, можна пожити нарешті хорошим життям. Вона працювала з ранньої юності, тяжко працювала. Вийшла заміж, чоловік, на жаль, загинув молодим. І жінка заради доньки старалася. Виростила, допомогла освіту здобути та купила дочці квартиру у столиці.

І в дочки все добре склалося. Вийшла заміж, дуже успішна в роботі виявилася, обійняла високу посаду. І народила двійнят. І ось тут усе і почалося. Тому що дочка любила свою роботу, для неї це був сенс життя. Дітей теж любила, але рвалася на роботу, боялася втратити місце. І викликала до себе маму. А до того благала і майже плакала, просила з дітьми посидіти рік.

Єлизавета приїхала до дочки, свою квартиру продала, хотіла у столиці купити, але довелося допомогти дочці знову ж таки. Сім’ї тісно стало, взяли в іпотеку велику квартиру. Зять поки що мало заробляв. А дочка тільки на роботу вийшла, теж треба було потерпіти, почекати, показати себе, попрацювати як слід! У результаті Єлизавета опинилася у кімнатці у квартирі доньки. І повністю діти опинилися на ній.

Ось тобі й відпочила від тяжкої роботи. Малята прекрасні, улюблені, але тепер все життя – це турбота про них. І треба переодягати, купати, годувати, гуляти з візком… Єлизавета й гуляла. Ходить сквером з великою коляскою і думає про своє життя. Це тепер життя бабусі. І все цілком зрозуміло. І можна тільки милуватися першими зеленими листочками, квітами, штовхати коляску і думати про минуле. І про коротке майбутнє бабусі…

Єлизавета розпрощалася із мріями. І йшла, штовхаючи коляску, пряма, сильна, тримала поставу. Вона взагалі стежила за собою, добре намагалася виглядати. Як пристойна бабуся.

Бабуся має виглядати добре, хоча їй уже майже п’ятдесят. Скромне пальто, невисокий підбор, трохи косметики. І крокуй, штовхай візок, у ньому твоє майбутнє. Не ний. Радуйся. Ти своє віджила, тепер допомагай молодим.

Так думала Єлизавета. А до неї підійшов симпатичний чоловік, накульгуючи трошки. І допоміг візок із близнюками перевезти через бордюр. Виявився військовий, йому лікарі веліли гуляти якомога більше, він і гуляв. І на Єлизавету дивився. І ось підійшов.

Розговорилися, вони ж щодня бачилися в сквері тепер. Чоловіка звали Дмитро. І він спитав про чоловіка у Єлизавети. Та відповіла, що чоловік загинув. Нема чоловіка. І Дмитро захопився: “Як ви одна справляєтеся зі своїми дітьми, просто дивно! Яка ви сильна жінка! У мене була така сама дружина, але теж втратив її десять років тому!”. Він думав, що це діти Єлизавети.

І вона пояснила, що вона – бабуся. Не мама. А Дмитро ще більше здивувався. І вони стали вдвох візок возити, викликаючи захоплення і заздрість, до того вони підходили один одному. Пара. У візку пара, і везе візок теж пара. Просто чудова картина. І діти такі схожі на батьків, – так говорили добрі люди. А Єлизавета та Дмитро не сперечалися. Діти ж справді на своїх батьків були схожі.

І Дмитро став дідусем – побралися вони з Єлизаветою. І стали жити у квартирі Дмитра, а до дітей приходити і дбати про них, як належить бабусі та дідусеві. А для прогулянок і повсякденних турбот найняли няню, тому що Єлизаветі в її положенні потрібен відпочинок все ж таки. Вона незабаром із бабусі стане мамою. А Дмитро – татом…

Ось так все переплуталося щасливо та дивно. Тому що життя – не пряма лінія з пункту “А” до пункту “Б”. А дивовижне мереживо і хитромудрий візерунок… І ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш.

Головне, брати життя. Виконувати обов’язок. І не списувати себе з рахунків, навіть якщо ти бабуся чи дідусь. Ти насамперед – це ти. І багато хорошого ще може статися в житті, якщо ти чесно везеш візок.