Розлучився на старості років і вирішив знайти собі нову домогосподарку, а їй виставки та театри подавай

Вийшов я на пенсію якраз у той час, коли від мене пішла дружина. Досі не розумію, що їй не подобалося. Ну і добре, не сумуватиму.

От тільки дивно, бігла вона від мене стрімголов. Я одразу заявив, що дачу не віддам їй. Вона лише рукою махнула. Навіть не намагалася претендувати на чудовий будиночок із городом. Сказав, що не віддам машину, то вона лише засміялася і назвала мій джип розвалюхою. І через півроку після розлучення купила собі машину, маленьку, але нову із салону.

Щодо квартири розбіжностей і бути не могло. У нас обох було дошлюбне житло. Так і роз’їхалися.

Ось тільки моя трикімнатна квартира чомусь почала швидко заростати брудом. А я бруд не люблю. Раніше із цим Люда якось справлялася. Начебто й не робила нічого особливого, але було чисто.

Ось я й засумував. Мріяв про свободу та отримав її. Ось тільки ніхто не пояснив мені, що немає на свободі котлет, чистого простирадла і не липкої підлоги.

Ось і задумав я одружитися. У моїх мріях в моїй домівці пурхала юна фея. А що – пенсія в мене є! За чоловіка зі стабільним доходом будь-яка піде.

Ось тільки бентежило мене, що молода не стане дачею займатися. І вирішив я знайти таку саму пенсіонерку, як і я. Ну чи як Люда, тільки без жахливого характеру.

Створив я анкету на сайті знайомств, навіть не сумніваючись, що чекає на мене успіх. Головним своїм козирем я вважав те, що шукаю пенсіонерку. Кому ще потрібні ці пані за п’ятдесят? Звичайно, побіжать на мою анкету ці товсті літні мухи, як на мед.

Дивно, але особливого ажіотажу моя анкета на сайті знайомств не викликала. Адже я вказав навіть не свій вік, а на три роки знизив. І фотографію чудову виклав – у гарному костюмі, який у Василя Васильовича, мого сусіда позичив. У ньому живота майже не видно.

Зачекав я, коли жінки на мене злітатися почнуть, і не дочекався. Вирішив сам поблукати, анкети почитати. Відповів десяти пенсіонеркам і почав чекати на відповідь.

Навіть не сумнівався, що протягом півгодини отримаю відгуки на всі повідомлення. Адже що ще робити тіткам за п’ятдесят? Котів в’язати та шарфам вуха чухати? Ну, тобто навпаки.

Жодна жінка не відповіла мені цього дня. Несвідомі якісь виявилися. Просто своє щастя профукали старі ворони. Тут солідний джентльмен із цілою пенсією готовий віддати їм руку і серце на додачу, та ще й будиночок за містом на шести сотках. А ці матрьошки навіть не сверблять.

Вирішив я знайти ту, для якої моя пропозиція буде точно ласою. І знайшов. Наталя була старша за інших – уже жа 60 їй.

Стрижка коротка, не дуже симпатична, як на мене. Худа якась. На фотографії самотньо бродить на лижах. У компанії якихось людей. Обличчя не можливо детально роздивитися, але сумне. Ну а як не засумувати тут на самоті. От і почав я написувати сумній Наталі.

Чомусь вона не поспішала відповідати. Я відразу зрозумів, у чому річ. Несимпатична вона, Наталя ця, тому й скромна. А тут я такий наречений брав на фотографії у костюмі від Василя Васильовича.

Добив таки Наталю. Погодилася вона зустрітись. Досить, до речі, симпатична жінка виявилася. І вирішив я одразу бика за роги брати.

– Я, Натусь, одружитися готовий, – ощасливив я жінку, поки вона пила чай свій.

– Давайте не поспішатимемо, – посміхнулася Наталя. А я одразу зрозумів – не може вона повірити своєму щастю.

– А поїхали прямо зараз до мене на дачу! На тиждень, – запропонував я.

– А що ж я там робитиму? – здивовано запитала жінка.

– Ну як … та всім тим, що люблять жінки у вашому віці займатися. У теплиці щось посадити, редиску посіяти. Я, знаєте, дуже редиску люблю, – почав розповідати я. Та й описав весь фронт роботи.

– Знаєте, Анатолію, я міська жителька і всю цю метушню із землею не люблю. Тому, якщо ви хочете, щоб ми продовжили спілкуватися, нам треба вигадати щось інше, – сказала Наталя.

– А чим ви любите займатися? – здивовано спитав я.

– Я люблю театр, виставки, відпочинок на морі, – відповіла моя співрозмовниця.

Так, засмутила мене Наталя. Які можуть бути театри, коли тітці за шістдесят? Озвучив я їй свої думки, а вона чомусь поспішила розрахуватись за чай та піти з кафе. Образилася чомусь.

А я після тієї зустрічі зовсім засмутився. Світ точно збожеволів. Хто б втовкмачував цим пенсіонеркам, що їхня справа вже не по музеях бігати, а городом займатися? Сидів я ввечері вдома і думав про несвідомих пенсіонерок, сумно водячи великим пальцем по товстому шару пилу на тумбочці.