Старша сестра може жити, як їй подобається, а я ні: я маю жити заради батьків

До старшої сестри, яка живе так, як їй хочеться, вони не мають жодних претензій, а я навіть поїхати нікуди не можу!

Мені відразу починають тріпати нерви, тиснути на совість, справа закінчується скандалами та викликами швидкої допомоги. І я покірно залишаюся поруч із ними.

Розумію, що сама винна. Треба бути жорсткішою, треба відстоювати свою позицію, що я й намагаюся робити. Але мене все одно дратує несправедливе ставлення.

До сестри, яка додому носа майже не суне і не допомагає, у батьків жодних претензій. Вона їм кілька разів на рік зателефонує – так ті раді-радісні, що донечка старша з’явилася, згадала про них.

А я з боєм переїжджала на іншу квартиру, відпускати мене не хотіли. Правильно! Тепер посуд самим мити, забиратися теж самим, до магазину самим ходити.

У мене батьки ще не старі, шістдесят років немає, але це не заважає їм експлуатувати мене так, ніби вони самі вже немічні і нічого не можуть.

Так воно змалку повелося. У нас із сестрою різниця була в десять років, мама її у вісімнадцять народила. І з дитинства сестра була на особливому становищі.

Вона могла ночувати у подружок, їздити до таборів, після школи спокійно і без скандалів поїхала до іншого міста вчитися. А в мене цього не було.

У мене завжди була купа обов’язків, мене нікуди не відпускали, бо “і вдома добре”. Коли хотіла поступати, мені одразу сказали – тільки в нашому місті.

– Поїдеш – можеш забути, що в тебе є батьки! – заявила мені мама під час скандалу, коли я намагалася відстояти своє право на життя.

Треба було їхати тоді, але я була домашньою дівчинкою, яка не уявляла, як житиму одна в іншому місті. Я залишилась.

Сестра додому приїжджала у гості, її зустрічали, як королеву. Батьки їй слова впоперек не говорили, не кликали додому, не дорікали, що вона покинула сім’ю.

Усі закиди завжди діставалися мені. Я постійно була їм щось винна. Повинна бути поруч, повинна допомагати, повинна слухатися, повинна повинна.

Після університету я знайшла роботу та хотіла з’їхати від батьків. Мені було сказано, що нікуди я не поїду, нічого, я не бездомна, щоб по чужих кутах нишпоритись.

Я вирішила наполягти на своєму. У результаті сварилися так, що у тата піднявся тиск, довелося викликати швидку, а мама склянками пила заспокійливе.

І знову я відступила. Цілих два роки питання мого переїзду не обговорювалося, хоча жити з батьками було важко та незручно.

Я не могла затриматися після роботи – мама починала надзвонювати. Я не могла виїхати на вихідні – батько одразу хапався за серце. Про те, щоб привести молодика або залишитися в нього на ніч, теж не йшлося. Відразу починався скандал із закономірним підсумком.

Зрештою я все-таки наполягла на своєму, переїхала, але хто б знав, скількох праць мені варто було цього досягти, через який жах пройти.

Я збирала речі, а мені в спину летіли прокляття матері, закиди, що я кидаю сім’ю, єдиних людей, яким на мене не начхати.

Мама кричала, що я ще приповзу назад, але мене не пустять. Вона взагалі багато такого наговорила, що нормальні батьки своїм дітям говорити не стануть.

Коли переїхала, мені мати потім ще з місяць писала повідомлення з усілякими гидотами, суть яких зводилася до того, що кинула їх напризволяще.

Вони дві дорослі здорові людини, вони працюють, не мають проблем з пересуванням. В чому проблема? Потрібна допомога із прибиранням? Я приїду, допоможу. Але посуд за собою вони можуть помити і самі.

Поступово батьки все-таки змінили гнів на милість, хоч і не прогавили моменту вставити мені шпильку в бік, пригадуючи, що я їх покинула.

Я переїхала до іншої квартири! Сестра в іншому місті мешкає і нічого, до неї жодних претензій. Я питала у мами, чому так, вона дивиться на мене і мовчить.

Зараз мені наречений пропонує переїхати до себе в інше місто. Його кличуть туди по роботі, квартиру нададуть. Це добрий варіант, щоб спробувати влаштуватися у великому місті.

Я дуже хочу поїхати, це шанс вирватися. Батьки, природно, забороняють мені їхати, тому що “роки йдуть, ми не молодшаємо, ти маєш бути поруч”.

А я не хочу. Я все життя з ними поряд. Тепер черга сестри, а то приїде кілька разів на рік, погостює та поїде. Нехай теж обов’язок батькам віддає.

Ми вже спланували переїзд. Батькам я про це скажу після того, як все станеться. Не захочуть спілкуватися – мені ж простіше. Я втомилася жити заради них. Хочу пожити для себе.