Борису підвищили зарплату і він таємно від дружини став відкладати гроші. Готувався до розлучення

Невдовзі після народження дитини Борису вдвічі підвищили зарплатню. І відразу після цього Борис почав приховувати від дружини більшу частину своїх доходів. За рік у нього накопичилася пристойна сума. І Борис всерйоз задумався, на що ці гроші витратити.

Але нічого путнього йому на думку не спадало. Тому що грошей цих вистачало лише на те, що Борису не було потреби. А на щось серйозне, чого справді хотілося, цих грошей не вистачало. А хотілося Борисові купити собі квартиру.

Борис ніколи не прагнув сімейного життя. Навіщо одружився? А хто його знає. Він і сам до ладу не міг пояснити, навіщо це зробив. Можливо, щоби з’їхати від батьків. Або тому, що всі одружуються, отже, йому теж треба. А може, всерйоз думав, що так буде веселіше жити.

Але, як показав час, життя Бориса веселіше від цього не стало. Навпаки. Стало лише гірше.

— У будь-якому разі це сталося виключно від твого невеликого розуму, — як він пізніше (незабаром після весілля, але ще до народження сина) чесно зізнавався сам собі.

Борис завжди любив поговорити сам із собою начистоту. Особливо вранці, коли закривався у ванній (щоб помитися та почистити зуби) і дивився на себе у дзеркало.

— Не від великого розуму ти почав доглядати за Тамарою, — сміливо дивлячись собі в очі, чесно зізнавався Борис незабаром після весілля. – Ні, Боря, не від великого. З цієї ж причини ти зробив Тамарі пропозицію і одружився з нею. І виходить, що тепер в основі твого життя, Боря, лежить твоя ж власна дурість. І якщо ти не візьмешся за розум, далі буде тільки гірше.

А в розумінні Бориса “взятися за розум” – це означало стати знову неодруженим і жити при цьому у власній квартирі. І це стало метою та змістом життя Бориса.

— Я, звичайно, не виключаю, — казав він собі, — що колись ти станеш чиїмось щасливим спадкоємцем: або своїх батьків, або тієї самої Тамари. Або ще якогось родича. І я щиро тобі цього бажаю. Чесно. Але! Надії надіями, Боря, а покладатися виключно на це — нерозсудливість. Адже невідомо, скільки цієї спадщини чекати. Можливо, не один десяток років.

Ось чому я тобі ще й ще раз повторюю, Борисе, візьмися за розум і почни щось робити, крім того, щоб чекати, що станеш щасливим спадкоємцем. Тим більше зараз, коли, одружившись, ти нарешті усвідомив, що маєш бути насамперед вільною людиною зі своєю власною квартирою.

І чи не щодня з моменту одруження Борис обіцяв собі взятися за розум і щось вигадати для досягнення поставленої мети. Але далі за обіцянки справа не йшла. Він залишався одруженим і жив у якихось мріях у квартирі Тамари, покладаючись на диво.

А в результаті сталося те, на що Борис ніяк не очікував. За рік після весілля у нього народився син.

Щодо дітей, то їх Борис теж не хотів. А те, що трапилося, він вважав якимсь жахливим непорозумінням. І він заговорив із собою вранці у ванній вже по-іншому. Суворіше.

— Спочатку, — казав собі Борис, — коли ти тільки одружився з Тамарою, жодних дітей ще не було. І хоч багато чого в твоєму житті мені не подобалося, але все це було більш-менш терпимим. Квартира у Тамари трикімнатна, і місця вам удвох було достатньо. Тамара навіть дозволила тобі використати одну кімнату під твій кабінет та бібліотеку. Але коли в тебе, Боря, народився син, все вмить змінилося.

Саме тоді, коли народилася дитина, Борис промовив із цього приводу слово «непорозуміння», і йому стало вже по-справжньому тужливо. І якщо до народження дитини він вважав своє життя просто безрадісним, то тепер воно стало для нього жахливо нестерпним.

Бо кімнату, яку він вважав за свою, у нього забрали. Борис, звісно, ​​намагався захистити свої інтереси. Навіть сказав із цього приводу Тамарі кілька неприємних слів. Але Тамара з ним сперечатися не стала. Навіщо? Вона поскаржилася своїм батькам, і ті швидко все розставили на свої місця.

У Бориса й досі перед очима ця картина.

Приїхала теща з тестем і, ні слова не кажучи, винесли з кімнати (яка майже рік служила Борису кабінетом та бібліотекою) полиці з його улюбленими книгами та його улюблений письмовий стіл. А кімнату перетворили на дитячу.

Борис намагався умовити Тамару, а також її батьків не чинити з ним так. Просив віддати йому під кабінет спальню чи вітальню! Але Тамара відмовилася. А її батьки ще довго сміялися після цього. А Борис так і не зрозумів, чому Тамара відмовилася і що розсмішило її батьків.

І вийшло, що книжкові полки Бориса та його письмовий стіл розмістили у розі передпокою. Сумно тоді стало Борисові. Але він тримався.

Тамара, звичайно ж, бачила, що чоловік засмутився. І вона, як могла, його втішала. Але Бориса це не заспокоювало. І він серйозно задумався про розлучення. Єдине, що зупиняло його, що йому не було де жити. А повертатися до рідної домівки до мами з татом він не хотів.

Але так сталося, що невдовзі після народження сина йому підвищили зарплатню. І Борис глянув на своє життя по-іншому.

— Все, що не робиться, на краще, — казав собі наступного ранку після підвищення зарплати Борис, коли чистив зуби. — Я завжди вірив, що прийде і твій час, Боря. Треба тільки чекати! Чекати та сподіватися на краще. І щось хороше обов’язково станеться.

І ось минув рік, як Борис став вести нечесне життя. Грошей, прихованих від дружини, зібралося багато, а нічого путнього в голову Бориса не спадало.

Як раптом хтось із знайомих візьми та порадь йому, що квартиру можна купити в іпотеку. Ідея Борису сподобалася. Тим більше, що гроші на перший внесок у нього були. Ті самі гроші, які він накопичив, приховуючи від дружини більшу частину зарплати.

Але щоб узяти цю саму іпотеку, для цього йому необхідно було спочатку розлучитися.

— А інакше, — казав собі Борис вранці у ванній, — навіщо тобі купувати квартиру? Для дружини та дитини? Ні звичайно. Ця квартира потрібна тобі і лише тобі. Отже, необхідно розлучатися. І робити це якнайшвидше.

Про те, що хоче розлучитись, Борис повідомив Тамарі вранці під час сніданку. Сказав, що так буде найкраще для всіх. Тамара дуже засмутилася. Почала вмовляти Бориса не поспішати. Обіцяла, що намагатиметься приділяти йому більше часу. Але Борис стояв на своєму. Тому що в перспективі він бачив себе вже вільною та щасливою людиною у власній квартирі. І для цього у нього було все необхідне. Залишалося тільки розлучитися.

— І навіть якщо ти, Тамара, — сказав він, — віддала б мені під кабінет вітальню, то й тоді я не погодився б залишитися з тобою. Я тебе не люблю, Тамара. Ми розлучаємося.

Тамара зрозуміла, що якщо Борис навіть від вітальні відмовився, значить, він точно її розлюбив.

— Ну добре, — важко зітхнувши, промовила Тамара. – Будь по твоєму. Розлучаємося.

— От і добре, — сказав Борис. — На розлучення я подам сам. А одразу після розлучення я з’їду.

І тут знову сталося те, на що Борис ніяк не очікував. Він чомусь був упевнений, що до розлучення продовжуватиме жити у квартирі Тамари. А Тамара йому цього не дозволила.

– Ні, Борисе, – сказала вона, – якщо ти мене розлюбив і ми розлучаємося, то ти тут жити не будеш.

– Як це? — здивувався Борис. — А де ж я житиму?

— Уявлення не маю, — відповіла Тамара. – Де хочеш, там і живи? Чого ти мене питаєш?

– Де саме? – Не зрозумів Борис. — Ти щось конкретне пропонуєш?

Від таких питань Тамара навіть перестала сумувати і трохи розлютилася.

– Нічого я тобі не пропоную! — здивовано вигукнула вона. – Ось ще. Вирішуй сам, де тобі жити. Хочеш, квартиру винаймай, а ні, то до батьків їдь.

Борис розгублено дивився на дружину. Про те, щоб винайняти собі квартиру, він і думати не хотів. Тому що накопичених грошей вистачало лише на перший внесок. А скільки триватиме судовий процес щодо розлучення, він не знав.

— А де ти збирався жити після розлучення? – запитала Тамара.

— Там, — відповів Борис, киваючи головою убік.

— Ну от туди й їдь, — сказала Тамара. — Збирай свої речі, викликай вантажну машину, і щоб уже сьогодні тебе в моєму будинку не було. І не забудь забрати полиці з книгами та стіл свій письмовий. Бо вони половину передпокою перегородили.

Борис намагався домовитися з Тамарою, щоб бодай стіл та книжкові полиці з книжками залишалися на якийсь час. Але Тамара відповіла категоричною відмовою і додала:

— Все, що ти сьогодні не забереш із собою, чи то книги, полиці, стіл чи речі твої, не має значення, все це завтра вранці опиниться на смітнику. Так і знай.

І Борисові нічого не залишалося, як підкоритись. Він викликав машину і вантажників, і вже за три години, забравши всі свої речі з квартири Тамари, їхав до батьківського будинку.

— Нічого, — казав він собі, — потерплю якийсь час у батьків. Там теж трьохкімнатна квартира,місця всім вистачить. Тим більше, що це не назавжди.

Батьків про свій приїзд Борис вирішив не попереджати.

«А то почнуть різні запитання ставити, — міркував він. — Умовляти стануть, щоб не йшов від Тамари. Не хочу. Тим більше, що я повертаюся і до свого дому. Адже я там зареєстрований. Звісно, ​​вони не схвалять мій вчинок. Почнуть нервувати. Але я заспокою їх. Скажу, що приїхав ненадовго. Максимум місяця на три, поки триває суд. А відразу після розлучення куплю квартиру та поїду. Впевнений, що вони зрозуміють мене».

Пізніше, коли все було позаду, Борис виправдовував себе тим, що був не в курсі того, що останнім часом у житті його батьків відбулися серйозні зміни.

«Я не знав, — казав він, — що у моїх батьків у самих з’явилася ще одна дитина. Крім того, незабаром після народження цієї дитини мої батьки розлучилися. А моя мати вийшла заміж за іншого. А її новий чоловік своєї квартири не мав, він жив у гуртожитку. Тому одразу після весілля він переїхав до моєї мами».

Борис дізнався про це тільки тоді, коли відкрив квартиру і вантажники занесли до передпокою його полиці, книги, стіл та сумки з речами. А мамі і татові Борис, що вийшли йому назустріч, як і планував, повідомив про мету свого приїзду і передбачуваний термін перебування тут.

— Ми не проти, синку, — сказали батько з матір’ю.

– І я теж не проти, – виходячи до передпокою, сказав новий чоловік мами.

– А ви хто? – запитав Борис.

– Це мій новий чоловік, – відповіла мама.

— Радий познайомитись, — сказав Борис. — А чого ж не подзвонили, не повідомили?

— Не знали, як ти віднесешся, — чесно відповіла мама, — тому вирішили не ризикувати. Адже ти теж заздалегідь не попередив, що повертаєшся. От і ми теж.

— Слушно, — погодився Борис. — Загалом я поживу тут якийсь час.

— Живи, якщо так хочеться, — відповіла мама. — Це ж і твоя домівка теж. Тим більше, що ти тут і зареєстрований. Інша річ, чи захочеш ти тут жити?

– Чому ні? — злякано промовив Борис.

— Ну, дивись сам, — сумно відповів батько, — як ми тепер тут живемо.

– Як? – запитав Борис.

— Якщо ти гадаєш, що щасливо, то ні, — відповів батько. — От візьми хоч мене. Я живу у вітальні. А у суміжній зі мною кімнаті, яка раніше була нашою з твоєю мамою спальнею, тепер мешкає твій братик.

– А в моїй кімнаті? — несміливо поцікавився Борис.

— А в твоїй кімнаті, Борю, я живу тепер і мій новий чоловік, — відповіла мама.

– І виходить, синку, – продовжив батько, – що тобі або з братом кімнату ділити, або зі мною. Вибирай. Зі свого боку, ти знаєш, я завжди тобі радий. Хіба тільки твої книжкові полиці та твій стіл у мене, сам знаєш, нікуди поставити. А крім того, найближчим часом я теж збираюся одружитися. Моя наречена живе у гуртожитку, і одразу після весілля вона переїде сюди.

— Ти, звичайно, міг би жити в кімнаті брата, — запропонувала мама, — але не виключено, що в мене незабаром буде ще одна дитина.

— Чи ти витримаєш таке випробування? — спитав мамин чоловік. – Тому що особисто я не проти. Мені навіть так і краще. Буде кому за дітьми доглянути, коли ми з твоєю мамою кудись підемо.

— Куди ви йдете? – запитав Борис.

– Та куди завгодно, – відповів новий чоловік. — До театру чи кіно. А ти, бачу, чоловік серйозний. Адже в тебе самого дитина є. Так?

– Є.

— Значить, умієш поводитися з ними. От і посидиш із нашою.

Борис хотів одразу відповісти, що нічого такого він робити не збирається. І що має інші плани. Але не зміг. Він раптом відчув легке запаморочення та слабкість у ногах і притулився до стіни.

– Коротше, синку, тобі вирішувати, – сказав батько.

— А ми приймемо будь-яке твоє рішення, — продовжила мама.

Борисові вже нічого не хотілося. Після всього почутого йому просто хотілося плакати. Але він стримався.

— Ви не будете проти, — слабким голосом промовив Борис, — якщо я якийсь час поживу у передпокої?

Усі дружно підтримали таке рішення Бориса та розійшлися по своїх кімнатах.

Протягом усього часу, який знадобився для розлучення, Борис жив у передпокої. Спав на розкладачці і втішав себе думкою, що після розлучення купить собі свою квартиру.

Але після розлучення з’ясувалося, що найближчим часом квартиру купити не зможе. Бракує грошей на перший внесок. Тому що на суді вимагали довідки про його доходи. І виявилося, що Борис приховував від дружини половину зарплати. І йому довелося розлучитися з більшою частиною своїх таємних нагромаджень.

А відразу після розлучення підприємство, на якому працював Борис, збанкрутувало, і Борису довелося влаштовуватись на нову роботу. І зарплата в нього стала втричі меншою. А незабаром після цього банки підняли відсоткові ставки за іпотекою і посилили правила їхньої видачі. А незабаром і тато, як і обіцяв, знову одружився.