Віра довгі десять років тримала образу на колишню подругу. Поки не побачила її фото і все зрозуміла

Віра дізналася, що її приятелька намагалася звабити її чоловіка. Дзвонила йому, писала повідомлення; при зустрічі шепотіла різне… Потай. Але чоловік розповів дружині. Йому було неприємно. Він не хотів спілкуватися.

Віра розгнівалася і засмутилася. Справа в тому, що цій приятельці вона багато допомагала. Чи не подруга; приятелька, колишня колега. Потрапила у скрутну ситуацію, позичала гроші, їй допомагали, на свята її кликати, вітали в будинку; Віра хотіла якось розвіяти людину, відігріти.

І відігріла. Змію на грудях.

Відносини розірвала. Але ця жінка стала наклепувати. Гроші не віддала. Чого й слід було чекати, звісно. І Віра дуже переживала. Не через гроші, а через ницість.

Але відповідати не стала. Хоча у душі залишився відбиток. І десять років Віра пам’ятала цю ницість. І відчувала хвилю гніву, коли згадувала. Та й знайомі розповідали про цю даму. Вона так поступила ще з однією знайомою. І на роботі всіх підставила… Але як з гуски вода! Познайомилася з якимсь тихим чоловіком і з ним переїхала до іншого міста. Втекла. І продовжувала наклепувати. Товариська дуже була жінка.

Роки минали. Життя тривало. Вже онуки з’явилися, збудували будинок, жили добре. Але Віра щодня згадувала цю історію. І серце стискалося. Десять років не могла забути. І потай хотіла відплати. Бумеранг. Якогось покарання! Повинні ж погані люди відповідати за погані вчинки?

І одного разу знайшла у мережі сторінку цієї жінки. Десять років трималася. А ось не втрималася та знайшла. Хотіла все написати, звільнитися від гніву.

І побачила фотографію: безброве втомлене обличчя хворої людини. Вона не впізнала спершу давню знайому. Здивувалась: чому повна нездорова стара жінка на сторінці? Хто це?

А потім впізнала. У неохайній кімнаті на старому дивані сидить ця колишня приятелька. І, мабуть, це найкраща її фотографія. Вкотре розмістила на сторінці…

І Віра не стала дізнаватись нічого. І писати не стала. Докоряти, погрожувати бумерангом, нагадувати… Їй стало страшно. І погано, тяжко на душі. Хоча вона нічого не робила, просто мучила себе десять років спогадами та гнівом.

Все відбувається іноді саме собою. І носити в собі гнів іноді безглуздо та шкідливо. Тільки спалюєш душу і отруюєш життя.

Потрібно відразу діяти, якщо це можливо, щоб захиститися. А потім включитися у процес свого життя; жити. Дихати. Кохати. Створювати. І не дивитись назад.

Нічого хорошого там не побачиш. І щохвилини озиратися з гнівом і тривогою не варто. Потім побачите та дізнаєтесь. Але краще не бачити і не знати, якщо не про остаточне справжнє зло. Треба буде – вам покажуть, що сталося з тим, хто завдав рани. Не треба – не покажуть.

Головне, себе не знищувати гнівом та спогадами. Ось це справді важливо.