Батьки чоловіка хочуть допомогти нам виплатити іпотеку, але натомість ми повинні переписати на них квартиру

Наше з Максимом весілля наближалося до кінця, але гості раз у раз підходили до столу і напівжартома складали в купку гроші на той чи інший подарунок. Звісно, ​​сума, що зібралася у результаті, виявилася невеликою. Але нас, молодих та закоханих, це анітрохи не засмутило.

Оскільки ми вже працювали, то здавалося, що всі свої базові потреби ми зможемо легко закрити. Але, як кажуть, мріяти не шкідливо.

Проживши близько півроку у батьківській квартирі, я зрозуміла, що більше так не можу. Максим хоч і любив тестя та тещу, але теж був радий з’їхати від нових родичів.

Знімати квартиру ми вирішили неподалік мого місця роботи.

– Дорогувато, зате зручно, – заспокоювала я чоловіка.

Максим мовчав. Я розуміла, що квартирне питання назріло дуже гостро і незабаром доведеться вирішувати його кардинально.

– Олеся, я знаєш, що подумав? Давай попросимо трохи позики у твоїх і моїх батьків і внесемо перший внесок по іпотеці?

Я зауважила, що про іпотеку Максим говорив так, ніби нам її вже схвалили.

– Ти думаєш, що все ж таки в іпотеку брати будемо? – У душі я розуміла, наскільки безглуздо звучить моє запитання.

– Ну, думаю, що купівля квартири на Канарах поки що нам не по кишені, тому доведеться тут брати, – чоловік засміявся і обійняв мене.

Іпотеку нам все ж таки схвалили.

– Подобається? – Максим запитливо дивився на мене.

Стоячи у квартирі, яку ми придбали, я була щаслива.

«Так в кредит, але окремо від батьків», – думала я.

Так почалося наше іпотечне життя. Заощаджувати доводилося буквально на всьому.

– Як у голодні студентські роки! – жартувала я.

День народження чоловіка ми вирішили відзначити по-сімейному. Запросили лише батьків, які раз у раз збентежено оглядали наше скромне сімейне гніздечко.

На кінець свята Микола Тарасович, батько Максима, запропонував, як йому здалося, геніальне вирішення наших проблем.

– Я ось що думаю … Гасити вам іпотеку ще дуже довго, тому ми можемо допомогти вам закрити борг швидше.

– Тату, але ми й так винні тобі, – почав сперечатися з батьком мій чоловік.

– Ну, ось і будемо в розрахунку!

– Тобто? – ми хором поставили це питання.

– Я можу допомогти вам погасити іпотеку, а ви натомість зробите нам із Вірою подарунок на старість років. Нерухомість ніколи зайвою не буде.

План свекра був простий. Після прийняття від нього фінансової допомоги та закриття іпотеки ми мали переписати на його ім’я квартиру.

– Тату, а нічого, що це наша квартира? – Максим категорично не хотів погоджуватися на умови батька.

– Ваша? Та вона не ваша, синку, а банку. Ви у ній на пташиних правах. Чи я не правий, Вірочка?

Віра Сергіївна глянула на мене, але нічого не відповіла.

– А ви що скажете свати? – Микола Тарасович тепер шукав підтримки у моїх батьків.

– Ти хочеш відверто? – Ззпитав мій батько.

– Ну, а як, Вася, по-іншому? Говори, як думаєш. Так би мовити, від душі, від серця!

– Якщо вже взявся допомагати, то треба це робити безкоштовно! – батько несхвально глянув на свата.

– Ну, Вася, тобі легко розмірковувати. Адже ти голий, як сокіл.

– Досить! – Максим різко підвівся з-за столу. – Не треба нам допомагати! Самі впораємося.

Я не знала, що говорити і що робити, щоб запобігти скандалу, що назріває. Втім, скандалу як такого не вийшло.  Допивши чарку, Микола Тарасович навмисне вальяжно розкланявся.

– Ну, дітки, дякую за хліб – сіль, а нам із Вірочкою пора додому.

Мої батьки поїхали трохи згодом.

Ситуацію, що склалася, ми більше ніколи не обговорювали, розуміючи, що це ні до чого доброго не приведе.

Ну і нехай ми й надалі економитимемо на всьому, нехай якийсь час житимемо більш ніж скромно. Зате впораємося з усіма самі, своїми силами. Адже безкоштовний сир, він, як відомо, буває лише в мишоловці.