Лідія Павлівна зрозуміла, що її невістка серйозно вирішила піти від її сина, а тому придумала хитрий план

Ольга пішла від чоловіка. Вони дуже сильно посварилися. І все через те, що Ігореві потрібно було терміново виїхати у тривале відрядження. А Ользі це не сподобалося. Тому що цього дня вона мала поганий настрій. І тому вона вирішила, що її чоловік спеціально напрошується у відрядження, щоб тільки бути подалі від дружини та дітей.

Звичайно, це було не так. Нікуди Ігор сам не напрошувався і був обурений несправедливими звинуваченнями дружини.

– Спеціально?! — хапаючись за голову і бігаючи квартирою, кричав він. — Та як ти можеш таке казати, Оля?!

Ольга вже й сама зрозуміла, що не має рації, що погарячкувала з докорами чоловіка, але зупинитися вже не могла.

— Звісно, ​​спеціально, — кричала у відповідь Ольга. – А як ще? Ненароком, чи що? Не навмисне, скажеш? Хочеш сказати, що воно саме так вийшло? Ти не хотів, а тебе змусили. Так?

«Куди це мене понесло? — думала Ольга. — Несу, сама не знаю, що. А зупинитись не можу».

Але Ігор ще намагався врятувати ситуацію.

– Навіщо ти так, Оля? — говорив він якнайдобріше. — Адже я все заради тебе, заради дітей! А ти?!

Але ніжність чоловіка, який мав поїхати кудись на три місяці, а її залишити одну, ще більше розлютила Ольгу.

— Ті, що справді люблять своїх дружин і дітей, — кричала вона, — не їдуть заради них на все літо невідомо куди? І ще смієш говорити, що любиш мене! Та хто ти є після цього? Все! Бачити тебе не бажаю.

— Але ж це моя робота, Оля! Мені за неї платять величезні гроші!

Логічно бездоганні аргументи чоловіка ще більше розлютили Ольгу.

— Чути тебе теж не хочу, — відповіла вона. — І твої гроші мені не потрібні.

А тут з’ясувалося, що й у Ігоря терпець не безмежний.

– Ах так! – сказав він. — Бачити і чути, отже, не хочеш? Гроші мої не потрібні?

– Не хочу і не потрібні! – відповіла Ольга.

— У такому разі я теж, — сказав Ігор. — Бачити тебе не хочу, і ти мені не потрібна.

– Що ти сказав?

— Що чула, — відповів Ігор. – Не хочу і не потрібна.

В результаті обидвоє наговорили один одному ще багато неприємного і Ольга повідомила Ігорю, що забирає дітей і йде від нього назавжди.

— А ти шукай собі іншу дружину та інших дітей, якщо ми не потрібні!

– Обов’язково знайду, з трьома дітьми відразу!

– Ха-ха.

– Не “ха-ха”, а з трьома!

– Дуже добре, – відповіла Ольга. — Ось і шукай собі іншу дружину з трьома дітьми. А про мене забудь. Я собі також іншого чоловіка знайду.

– Сподіваюся, з дітьми? — уїдливо поцікавився Ігор.

— Готуйся до розлучення та поділу майна.

І цього ж дня, зібравши деякі свої речі та речі дітей, Ольга викликала таксі та поїхала до батьків на дачу. А Ігор поїхав наступного дня у відрядження. Попередньо повідомивши своїй мамі, Лідії Павлівні, що Оля його покинула.

– Серйозно? Прямо так і покинула? – Уточнила Лідія. — Чи просто вирішила відпочити від тебе кілька місяців?

– Серйозно, – відповів Ігор. — Сказала, щоб я собі шукав іншу дружину.

– Навіть так?

– Тепер ти розумієш, мамо, наскільки все серйозно?

— Розумію, — радісно відповіла Лідія. — Що ж ти засмучуєшся, синку? Радіти треба.

— Чому радіти, мамо? Я любив її. Усього себе їй віддавав. А вона?

— Не кажи нісенітниці, нікого ти не любив. Як, зрештою, і твоя Оля тебе теж. А тішитися треба, що вона сама пішла. Навіть виганяти не довелося. Ще дітей прихопила. Могло й гірше бути.

— Куди гірше, мамо?

— Інша на її місці могла б дітей чоловікові залишити. А вона – ні. Значить, є ще сумління. Не зовсім сором втрачено.

— Що за нісенітницю ти кажеш, мамо? У мене — горе, а ти зловтішаєшся.

— Та як же мені не зловтішатися, синку? Щастя яке.

– Ні, мамо. Це – горе! Від мене дружина пішла. І як жити далі без неї, я не знаю. Де я ще знайду таку, як Оля? А наші діти? Де ще я знайду таких дітей?

— Ти, синку, справжнього горя не бачив. А те, що трапилося в тебе, це хіба горе? Це так. Легке непорозуміння. Дружина пішла та дітей забрала! Подумаєш. Теж мені — горе! Повернешся із відрядження, я тобі іншу знайду. Кращу за колишню.

– Не знаю, мамо. Хіба може бути хтось кращий?

— Звісно, ​​може, — впевнено відповіла Лідія. — Забув, де живеш? Так такого добра в нашому місті хоч греблю гати. Тільки свисни. І кращі за твою Олю. Повернешся з відрядження, сам побачиш.

– Побачу? Кого побачу, мамо?

– Дружину свою майбутню, кого ж ще.

— Та ну тебе, мамо. Я серйозно, а ти.

— І я серйозно, — відповіла Лідія.

Ігор не надав значення розмові з мамою та її обіцянкам знайти йому нову дружину, яка буде кращою за Ольгу. А Лідія взялася за справу серйозно.

А за кілька днів після від’їзду сина, вона зателефонувала невістці.

— Дзвоню, щоби уточнити деякі деталі, — одразу перейшла до справи Лідія. — Ти назавжди пішла від мого сина? Або як?

— Назавжди, Лідія Павлівна, — рішуче відповіла Ольга.

— Назад точно не повернешся?

— Навіть не сподівайтесь.

— Дуже добре, — сказала Лідія. — У такому разі, доки Ігоря зараз немає, я поживу у вашій квартирі. Повинен ж хтось стежити за порядком?

– За яким ще порядком?

– Квіти поливати, – відповіла Лідія, – кішку годувати.

– У нас немає ні квітів, ні кішок.

— Будуть, Оленко, будуть.

Ольга зрозуміла, що свекруха вирішила переїхати до них зі своїми квітами та кішками.

– Робіть, що хочете, – сказала Ольга. – Мені все одно. Це вже не моя квартира. А після розлучення ми її продамо, а гроші поділимо.

– Не треба нічого продавати, – сказала Лідія. – Ігор викупить у тебе твою половину.

— Як завгодно, — відповіла Ольга, вимкнула телефон і відразу забула і про свекруху, і про розмову з нею.

А через три місяці Ольга вирішила, що настав час повертатися додому, бо Ігор мав невдовзі з відрядження свого повернутися. Її навіть не бентежив той факт, що весь цей час вони з Ігорем жодного разу не спілкувалися. Вона вже не пам’ятала про сварку з чоловіком і була впевнена, що він також нічого не пам’ятає.

— Одна чи одразу з дітьми повернешся? – запитала мама.

– Одна, – відповіла Ольга. — Треба підготувати квартиру до повернення Ігоря. А за пару днів і дітей заберу.

Ольга викликала таксі та поїхала додому.

І лише підійшовши до дверей квартири, Ольга згадала, що не попередила свекруху про своє повернення.

“Як же це я про неї забула, — подумала Ольга. — Незручно вийде, якщо я увійду без попередження. Раптом Лідія Павлівна там не одна. А з іншого боку? Я прийшла до себе додому! Маю право!”

Але увійти до квартири Ольга не змогла, бо замки у дверях були поміняні.

“Це ще що таке? – подумала Ольга. — Хто їй дав право міняти замки?»

Ольга зателефонувала до дверного дзвінка. Незабаром двері квартири відчинилися і з неї вийшла незнайома молода жінка. Побачивши її, Ольга одразу забула, навіщо прийшла.

«Господи, — думала Ольга, — я таких красунь тільки в кіно й бачила. Вона ніби з обкладинки журналу зійшла. А туфлі на ній! А сукня! А зачіска! А макіяж! Господи, вона ніби щойно із салону краси. Тільки чому сукня така не скромна? Занадто відкрите та коротке! Нині, що, так носять? На мою думку, занадто зухвало. Хоча… мені б, мабуть, також таке пішло. Але я не ризикнула б. Ні. А вона, що, отак по хаті ходить? Чи зібралася йти?»

– Що вам потрібно? — спитала жінка.

У цей момент Ольга зрозуміла, що прийшла до себе додому.

– Ви хто? — розгублено промовила Ольга.

– Катя, – відповіла жінка. – А ви?

— Я живу тут, — відповіла Ольга.

Катя посміхнулася.

— Ви, мабуть, Оля? — радісно сказала вона. – Так? Колишня Ігоря? Вгадала?

— Чому «колишня»? – не зрозуміла Ольга.

— Тому що, — відповіла Катя. — Ви пішли від нього. А Ігор тепер зі мною житиме. Ми з ним уже все обговорили. По інтернету.

— Як це з вами? — злякано спитала Ольга.

Вона одразу згадала у всіх подробицях свою останню розмову з чоловіком.

— Зі мною та з моїми дітьми, — радісним тоном повідомила Катя нові подробиці. – До речі, з його мамою я вже про все домовилася. Вона мене схвалила. А дітей моїх Ігор усиновить.

– Яких дітей? – вигукнула Ольга

«Він, що? – подумала вона. – Серйозно? Як і погрожував? Вирішив нову дружину одразу з дітьми знайти? Я думала, він жартує. А він?”

— Їх у мене троє, — відповіла Катя. — Усі хлопці. А у вас, Оля, дівчатка?

– Дівчатка, – розгублено відповіла Ольга. – Дві.

Катя жалісно посміхнулася і знизала плечима.

– Невдача, – сказала вона. — Розумію. Ігор так хотів хлопчиків, а у вас дівчата.

— Вибачие, це, певно, якесь непорозуміння, — сказала Ольга.

— Та все гаразд, — заспокоювала Катя. — Ви, головне, не хвилюйтесь.

У цей час із ліфта вийшла Лідія Павлівна.

— Добрий день, Олька! — радісно вигукнула вона. — Ти — за рештою речей?

— Я, Лідія Павлівна, взагалі…

— А вже все зібрано, — сказала свекруха, — не хвилюйся.

Лідія суворо подивилася на Катю.

— Речі її винеси.

— Це я миттю, Лідія Павлівна, — сказала Кат і швидко зникла в квартирі.

Лідія подивилася на Ольгу.

– Бачила! – гордо сказала Лідія. – Як миленька в мене ходить. Ось! — Лідія стиснула кулак і показала його Ользі, де вона в мене. Зайвий раз чхнути боїться. Мамою називає. Я тепер, хочеш – вір, хочеш – ні, по дому взагалі нічого не роблю. Все – вона. І прибирає, і пере. Коли тільки все встигає, не розумію. Адже вона ще й працює. А готує як! Вони з Ігорем зараз лише інтернетом спілкуються. Але Ігор сказав, що вона йому дуже подобається. Гарна. Молода, щоправда. Багато ще несерйозного у голові. Але це я в неї швидко виправлю.

У цей час Катя винесла дві великі валізи.

— Щось ще, мамо? — спитала Катя.

— Із хімчистки костюми Ігоря забрала?

– Забрала.

– Обід зварила?

– Зварила.

– Квартиру прибрала?

– Прибрала.

– Добре прибрала? Або як минулого разу?

— Ображаєте, Лідія Павлівна. Як можна. Я двічі на ті самі граблі не наступаю. І минулий ваш урок на все життя запам’ятала.

— Дивись у мене, Катя. Якщо щось не так, я швидко тобі заміну знайду. Наше місто велике. Тільки свисни.

— Та хіба ж я не розумію, Лідія Павлівна, — сказала Катя. — Не вперше заміжня.

Після цього Катя та Лідія, ніжно дивлячись один на одного, засміялися.

— Гаразд, — суворо промовила Лідія, яка першою перестала сміятися. – Повеселилися і вистачить. А зараз зникни з очей, щоб не бачила я тебе.

— Як скажете, Лідія Павлівна. Обід коли подавати?

— За годину обід подаси!

– У спальню?

— У вітальню. Я там серіал дивитися буду.

– Буде виконано.

Катя зникла за дверима. Ользі стало страшно від того, що вона щойно побачила та почула.

«Дикість якась, — думала Ольга. — Така шикарна жінка, а он як підлещується і бігає перед Лідією Павлівною. А найприкріше, що вона та Ігореві сподобалася. Звичайно! Як така може не сподобатися. Вона років на десять мене молодша. Невже у неї троє дітей? А на вигляд і не скажеш. Хоча… У молодих зараз це швидко. Що ж робити тепер?»

– Ну? – суворий голос повернув Ольгу до реальності. – Довго ти ще тут стояти збираєшся? Бери валізи та провалюй. За два дні син приїжджає. До його повернення потрібно ще багато чого встигнути.

І, відсунувши Ольгу убік, Лідія увійшла до квартири і зачинила двері.

І після цього Ольга зрозуміла, що робити далі. Вирішення проблеми, що здавалася їй нерозв’язною, виникло саме і відразу.

«Якого милого я повинна кудись йти? – подумала Ольга. — Зрештою це моя квартира. Я тут зареєстрована. Тут зареєстровано моїх дітей. А той факт, що вони змінили замки, нічого не означає».

Ольга зателефонувала у двері.

– Чого ще? — запитала Лідія, — тримаючи прочинені двері на ланцюжку. – Сказала ж, не до тебе. Провалюй.

— Даю вам одну годину часу, Лідія Павлівна, і щоб ні вас, ні вашої Каті у квартирі не було.

– А то що?

— Інакше я викликаю поліцію і заявляю, що до моєї квартири проникли дві злодійки.

— Ти не посмієш, — сказала Лідія.

— Час іде, Лідія Павлівна. За годину ви побачите, посмію я чи ні.

– Ти сама пішла від мого сина. Сама сказала, щоб він собі шукав іншу дружину.

— Сама пішла, сама повернулася. А щодо дружини — це ви брешете. Нічого такого я не казала. Коротше, пішли геть обидві. І двері відчиніть, бо прямо зараз поліцію виклику.

За годину Лідія та Катя виходили з під’їзду будинку.

— На мою думку, все вийшло дуже добре, Лідія Павлівна? — спитала Катя.

— Навіть краще, ніж я думала, — відповіла Лідія.

— Не розумію, — сказала Катя.

– Що саме?

— Як вона могла повірити, що я маю троє дітей? – відповіла Катя. — Я так погано виглядаю? Адже мені тоді як мінімум має бути років двадцять п’ять. А мені всього вісімнадцять.

— Це вона від страху, — відповіла Лідія. — Злякалася, що чоловіка в неї поведеш. Ось і повірила. У страху великі очі.

А за два дні й Ігор із відрядження повернувся. Про всяк випадок Ольга зустрічала його точно в такому вигляді, в якому побачила Катю.

Ігор був щасливий. Про сварку він теж давно забув. І ні з якою Катею в інтернеті він, звичайно, не спілкувався. Йому було не до цього. Роботи було багато, за яку йому так багато платять. А дружині не дзвонив весь цей час, бо йому так мама порадила.