Мама запросила нас відсвяткувати Новий рік разом, але я не піду, не хочу навіть дивитись на неї

Соромно в цьому зізнатися, але я заздрю ​​своїй мамі та її майну. Спочатку я себе за це сильно докоряла і намагалася позбутися нав’язливих думок про спадок. Але з голоду мені вже байдуже, і я починаю думати, що мама зовсім забула про те, що в неї є я та онуки. Поки ми тут ледве зводимо кінці з кінцями, вона робить ремонт у своїй квартирі і оформляє документи на іншу.

Кілька днів тому зателефонувала задоволена, щоб запросити нас відсвяткувати Новий рік у родинному колі. Але я, мабуть, відмовлюся від цієї пропозиції — не можу дивитися їй у вічі.

Не судіть суворо, просто мама в мене дуже специфічна людина. Мені завжди здавалося, що вона просто намагається виростити мене самостійною та незалежною. А зараз я починаю думати, що їй взагалі до мене нема справи. І ця її байдужість уже переходить усі межі…

Єдине, про що я точно не можу шкодувати, то це про своє щасливе дитинство. Коли тато був живий, саме він водив мене до дитячого садка, школи, ходив на збори, сидів зі мною, коли я сильно хворіла.

Мама завжди більше працювала, іноді навіть на двох роботах. А тато був механіком і підробляв на півставки — не виходило знайти стабільну роботу. Але це нам не дуже заважало, тому що основні обов’язки по дому робив також тато: прання, готування та мої домашні завдання були на ньому. Навіть з огляду на те, що він частенько випивав, для мене він залишався найкращим батьком у світі.

Щоправда, моя мама так не вважала. Сварилися вони часто, аж тарілки літали. Тому вже у 16 ​​років я почала все робити сама, щоб їх не чіпати. Добре навчалася, сама вирішувала свої проблеми і вже у цьому віці знайшла свою першу роботу промоутером. Роздавала листівки за копійки, тоді багато моїх ровесників цим займалися. Проте гроші на кишенькові витрати були, я у батьків ніколи нічого не просила. Завжди думала, що мають свої проблеми і взагалі живемо ми не дуже багато.

Згодом я вже закінчувала університет, працювала за професією та познайомилася з майбутнім чоловіком. Коли тата не стало, ми намагалися підтримати маму, чим могли. Потрібно було кілька років, щоб вона знову зацікавилася власним життям.

Потім мама поїхала за кордон до подруги до Німеччини. Втрачати їй не було чого, на роботі її скоротили. Так що я поставилася до цього спокійно, хоча вже була з двома дітьми і ледве справлялася з ними в декреті.

Роботи чоловіка на нас усіх мало, левова частина зарплати — оплата оренди за квартиру. Скільки я не працювала, але купити квартиру не змогла. А потім діти, декрет, хоч би кредит на пральну машину виплатити до весни.

Мама виявилася не промахом і досить швидко злізла з соціальних виплат. Подруга допомогла їй знайти роботу доглядальницею. І я чомусь думала, що мама про нас не забуває. Через два роки у неї народився третій онук, і вона нарешті вирішила повернутись. Сказала, що дуже сумувала і хоче більше часу проводити із сім’єю — зі мною та синами.

І я чомусь подумала, може, вона й нам якусь копійчину відклала? Тому що жити у знімній двокімнатній кімнаті з трьома дітьми стало просто неможливо, у чоловіка проблеми на роботі, я з декретів не викладу.

Приїхала. Провідала. Побачила, як ми живемо. Похитала головою і нічого не сказала. А вже за кілька тижнів почала хату, в якій вони з татом жили, всіляко облагороджувати. І косметичний ремонт, і нова кухня. Холодильник ломиться від їжі, хоча я не знаю, коли вона встигає все це з’їдати? У нас із чоловіком та дітьми м’ясо тільки у вихідні, а в неї ковбаси з Німеччини, сири всякі. У гості покличе та не поділиться.

Ще й пишається цим. Каже, що так її старі німці здивували: «Дітям все готове давати не можна! Потрібно, щоб самі навчилися жити» .

Як мені тоді хотілося сказати, що вона не надто багато часу на мене в дитинстві витратила, на відміну від батька. І за навчання їй моє платити не довелося, бо я на бюджет поступила. Я спочатку теж думала, що це добре – така самостійна, незалежна.

Але зараз дивлюся на своїх ровесниць і хочеться плакати. У них батьки обожнюють своїх онуків, допомагають чим можуть. І все життя дітям давали змогу стати на ноги, вкладалися. А я нічого не просила. І нічого від батьків не маю.

Ось нещодавно дізналася, що, окрім ремонту, мама розщедрилась на однокімнатну квартиру, щоб здавати її комусь. Про нас з чоловіком і дітьми навіть не йшлося, звичайно ж. Тепер мама ходить по друзях і вихваляється, як добре в неї життя влаштоване. І постійно повторює, що це їй так батько заповідав: жити на втіху, виконати всі мрії і навіть знайти нове кохання.

Я це бажання батька підтримую і не вважаю маму старою — їй лише 50. Але не думаю, що він мав на увазі кинути дочку з онуками напризволяще.

Скоро Новий рік, тож мама мені зателефонувала і почала розписувати, який класний новорічний стіл ми зробимо: і червону ікру поставимо, і індичку запечемо. Ось тільки в мене грошей на стіл немає. Ікри вже років зо три на Новий рік не бачила, ціни такі, що при вході до супермаркету серце в п’яти йде. Ну яка тут може бути ікра?

Не підемо ми до мами на Новий рік. Нехай сидить собі і радіє статкам, заробленим у Європі. Мені хоч і не вдасться на стіл делікатеси поставити, проте зустріну Новий рік у колі своєї справжньої родини.

Чоловік із роботи пайок принесе, там точно буде щось смачне, свята ж. Якось разом із ним справлялися до цього, переживемо. А з мамою я навіть не хочу говорити. Мені здається, що в інших сім’ях батьки не настільки байдужі.