– Досить набридати нам своїми порадами! Ми – не ви! – заявила наша доросла онука

Нам із чоловіком уже за шістдесят років. Ми обидвоє на пенсії, із близьких родичів у нас залишилася лише рідна онука Аліна. Так склалося, що її батьків досить рано не стало, тому її вихованням цілком і повністю ми займалися.

Внучка завжди росла на радість нам. Була розумницею та красунею. Школа із золотою медаллю, університет із червоним дипломом, гідна робота. Коротше кажучи, завжди було чим похвалитись перед сусідами. І найголовніше – вона завжди до нас прислухалася і дотримувалася наших порад.

Ще на першому курсі внучка познайомилася з хлопцем на ім’я Михайло. Вони одразу закохалися одне в одного, почали зустрічатися, а з другого курсу і жити разом. У нас до хлопця внучки претензій ніколи не було, Мишко – гарний хлопець.

Тільки ось роки йшли, а їхні стосунки начебто зупинилися на одному місці. Він не пропонував Аліні, вони навіть не обговорювали своє спільне майбутнє.

Нас із чоловіком це, звичайно ж, не могло не хвилювати. Ми були в повній впевненості, що Мишко морочить голову внучці.

При цьому, коли ми намагалися заговорити з нею про це, вона все сприймала в багнети.

– Внучечко, ну ви ж уже три роки разом! Багатьом парам і року достатньо, щоб дізнатися один одного. Ти зовсім з ним про це не розмовляєш? – допитувалася я.

– Бабо, мені плювати на решту пар. Я Михайла люблю, він мене теж. Що ще тобі потрібне? У наш час, на відміну від вашого, одразу після навчання у шлюб не стрибають, а займаються самореалізацією, – заявила у відповідь онука.

Мені цього було не зрозуміти, але я намагалася себе стримувати. Все-таки стосунки у них були чудові, нас нічого не бентежило. Чи, може, справді звичаї у молоді такі. Я намагалася менше заводити ці розмови, але іноді стриматися не виходило.

І ось, нарешті, удача! Минулого року, аж через вісім років стосунків, коли їм було майже двадцять сім років, Мишко зробив Аліні пропозицію! Нашому з чоловіком щастю не було меж. Здавалося, головний душевний біль канув у лету. Але нова проблема не забарилася.

Внучка заявила нам, що вони не мають наміру грати весілля! Просто розпишуться, а потім відлетять у весільну подорож. Краще вони, за її словами, витратять гроші на відпочинок, ніж на те, щоб нагодувати цілий натовп далеких родичів.

Логіка в словах онуки, звісно, ​​була присутня. Але ми з її дідусем все одно були шоковані. Як же так? Просто взяти і начхати на всі традиції! Адже весілля один раз у житті, це такий день, який запам’ятається всім. Але Аліна з Мишком не хотіли слухати жодних наших доводів.

Але з цим ми змирилися. Головне, тепер наша онука та її хлопець стануть чоловіком та дружиною. Ну а те, що урочистостей не було, це ми пережили.

І ось днями на нас чекало нове потрясіння. У розмові з онукою я згадала, що все відбувається вчасно. Якщо вона пізно вийшла заміж, значить так було потрібно. Та й для дітей зараз найкращий час. І здоров’я ще є, та й голова вже на місці.

– Бабуся, та ми не плануємо дітей. Може, колись через кілька років. І то не факт, – приголомшила нас Аліна.

– Внучечко, та що ти таке кажеш? Невже й тебе торкнулася ця нова мода? Як там ці люди називаються, які дітей ненавидять? – відповіла я.

– Не утрируй. Я просто сказала, що ми не готові. Можливо, колись це станеться, – спокійно відреагувала онука.

– Та що означає колись? Тобі скоро тридцять років! Ти що, хочеш на старість років залишитися самотньою? – не витримала я.

– Бабуся, вистачить набридати нам своїми порадами! Ми – не ви! – заявила Аліна і пішла, голосно грюкнувши дверима.

Увечері я все розповіла чоловікові. Він був у шоці не менший за мене, але закликав мене заспокоїтися. Сказав, що нинішня молодь зовсім інша.

А мені дуже важко з цим змиритися. Я готова була терпіти той факт, що Аліна з Мишком довго не одружувалися, що не зіграли весілля, як належить. Але ось небажання мати дітей – це в моїй голові ніколи не вдасться!

При цьому внучку мучити своїми поглядами теж ніяк не хочу. Навіть не знаю, що тепер із усім цим робити.