Чоловік уникає мене і приходить назад вже в десятий раз. Мене це дістало

Мені сорок два роки. У багатьох моїх подруг чоловіки пішли, дехто вже повернувся. Такий цікавий вік. Але мій Артем – просто чемпіон з відходу та повернення.

Навіть шкода його бідненького. Мені б його проблеми. Тут у басейн чи спорт-зал не вирвешся… А він все знаходить можливості шукати ту саму ідеальну жінку.

– Артем, ну смішно вже. Я підрахувала. Виявляється, ти йшов і повертався вже десять разів. Це вже одинадцятий, – сказала я йому.

– Тобто ти не приймеш мене цього разу? – він глянув на мене навіть невдоволено. Наче я тут руйную весь драматизм ситуації своїми підрахунками.

– Слухай, діти виросли. Чоловік мені вже не такий потрібний. Давай домовимося. Проблема незадоволеності життям – лише твоя. Один ти знаєш її зсередини. Тобі її вирішувати. На мої плечі не перекладай ні відповідальність, ні рішення, – говорю я.

– Тобто ти не худнутимеш і виглядатимеш жіночніше? Не змінюватимеш інтимне життя і частіше готуватиметеш мої улюблені страви?

Раніше повертався без такого апломбу. Ішов тихо і непомітно. Приходив із бурхливим каяттям, а не з купою вимог. І ось тепер я його, мабуть, зовсім розпестила. Його вже не просто треба прийняти після пригод. Подавайте йому чарівну трансформацію зі сльозами мого каяття: як тут не плакати, мало не пропустила це диво-юдо.

– Ні, – стомлено відповідаю я. Міг би й сам здогадатися по моєму байдужому вигляду, що мені давно вже начхати і на його відходи, і на повернення.

– Тоді розлучатимемося, – заявив Артем.

– Гаразд, – легко погоджуюсь я. Взагалі, ми вже розлучалися офіційно тричі. Тож я вже просто не можу сприймати четверте офіційне розлучення трагічно.

Він не йде. Проходить у квартиру. Дивиться, що є у холодильнику. Робить собі пару бутербродів. Наливає чай. А потім просто влаштовується перед величезним телевізором, який купив перед останнім відходом.

– Артеме, а як же твоя чергова жіночка? Вона на тебе вдома не чекає? – єхидно цікавлюся я.

– Світлана, цього разу я йду не до когось, а від тебе. Я все переосмислив, – він говорить це з трагічним виглядом і водночас дивиться передачу про якихось лінивців, які висять собі на гілці цілий день і харчуються листям.

Ловлю себе на думці, що мій чоловік схожий на них. Схоже, йому просто подобається перебувати у підвішеному стані. Він не хоче бути ні зі мною, ні без мене. Йому просто нудно. От і розважається так.

Добре, що у нас чотири кімнати. Так що я просто йду до своєї. Мені ще треба сьогодні опанувати новий макіяж. Я працюю в салоні краси візажистом. І проходжу віддалено курс навчання в одного крутого майстра. Так я зможу ще більше заробити.

Пройшло близько трьох тижнів. Все залишається, як і раніше. Чоловік не йде. А я його нічого не питаю. Діти вже готові привітати нас, що ми знову разом. Але я пояснюю їм, що це передчасно. Син та донька хіхікають.

Вони вже теж перестали сприймати наші зустрічі та розставання як трагедію. Ситуація давно стала приводом для жартів у сімейному колі.

– О, мій зять знову повернувся. Доню, може, ти для різноманітності заведеш хоч раз якогось іншого чоловіка? Треба бути в курсі сучасних тенденцій – жартує мама, яка зайшла до нас у гості.

Артем невдоволено хмуриться. Здається, він сам не розуміє, що ситуацію вже ніхто не може сприймати серйозно.

Увечері він каже:

– Світлана, а коли я йду, ти що, когось заводиш собі?

– З чого ти взяв? – питаю я. Взагалі ми давно не живемо з ним як чоловік і дружина. Тож звітувати я не повинна. Але мені просто цікаво, з чого в його голову прийшла думка, що і я теж можу від нього піти, а не тільки він від мене.

– Ну, твоя мама сьогодні натякала… – він дивиться на мене підозріло. Ще й сміє ревнувати!

– Так ти все одно зібрався розлучатися. Яка тобі різниця, – я хіхікаю.

– Ну, тут така справа, я передумав, – серйозно відказує він.

– Якщо ти мене любиш, то й не важливо, чи був у мене хтось чи ні, – нахабно я.

Тут у Артема починається істерика. Він починає з’ясовувати подробиці. Залякує тим, що таки розлучиться.

– Слухай, ти так мене дістав, що хтось був чи не був, я все одно ніколи тобі точно не скажу. А якщо ще раз підеш, то більше ніколи не повернешся. Зрозумів?

Він раптом замовкає. Тільки злякано моргає очима. Начебто зрозумів. Але тільки час покаже, чи пройшла хвороба привернення уваги до себе, коханого, через через відходи та повернення.