В одній родині було двоє дітей та дві бабусі. Діти жили з однією бабусею і не любили її, а інша їх запрошувала до себе рідко в гості, але вони її дуже любили

В одній родині було двоє дітей та дві бабусі. Мама чоловіка та мама дружини. І одна бабуся жила разом із молодою сімʼєю у квартирі. У невеликій двокімнатній, – тоді багато хто так жив. І це вважалося непогано навіть – своя окрема квартира.

Ця бабуся, Віра Петрівна, допомагала з дітьми, п’яти та восьми років; хлопчик і дівчинка. У садок відвести, забрати, переодягнути, нагодувати, уроки допомогти зробити онуку, онучці – сукні Сніжинки у свята пошити. Багато турбот у бабусі.

А ще треба приготувати вечерю, прибрати, до магазину сходити. Чоловік і дружина багато працювали та ще навчалися ввечері, здобували освіту. Іноді спалахували дрібні сварки, образи з’являлися… Коли всі разом мешкають на невеликій площі, таке буває.

А друга бабуся, Наталя Василівна, мешкала окремо. Вона мала трикімнатну квартиру. Вона запрацювала, – обіймала керівну посаду. Чесно працювала. І раз на місяць вона запрошувала сина, невістку та онуків на недільну вечерю.

Накривала великий стіл білою скатертиною. Ставила гарний посуд. І різне чудове частування пропонувала. Сервелат, сир із дірочками, шпроти. На гаряче – відбивні. А потім десерт – торт “Пташине молоко”. Або тістечка. Після вечері всі разом грали в настільні ігри або інтелектуальні ігри. А потім бабуся дарувала подарунки. Іграшки та книжки з картинками.

Знаєте, яку бабусю більше любили батьки та діти? Мабуть, ви здогадалися. Наталю Василівну. Яку бачили раз на місяць на званій вечері, спокійну, гарно одягнену, доброзичливу, цікаву…

А бабу Віру в гріш не ставили, якщо чесно. І нарікали на її важкий характер. Вічно з нею сперечаєшся. Доводиш щось. Вона може словом образити. І сама ображається, заспокой її потім… І подарунки не дарує, так, дрібниці всякі. Тому що всю свою пенсію витрачає у магазинах на продукти та різні рейтузи для дітей. А діти не дуже рейтузам раді. Ось кубик Рубіка – це річ! Це подарунок!

Таке життя. Коли тебе бачать раз на місяць у найкращому настрої за багатим столом, ти подобаєшся більше, ніж коли живеш пліч-о-пліч. Метушишся, нервуєшся, лізеш зі своєю допомогою та порадами. Весь такий затрапезний та звичайний, нудний та нервовий. І запам’ятається не каша, яку ти щодня на сніданок вариш. А шпроти та різні сервелати, якими пригощають раз на місяць…

Обидві бабусі були добрими. Не про це йдеться.

А про те, що близького не цінують. І навіть дратуються. А допомогу не помічають, вважають само собою зрозумілою справою. І ніколи грати в інтелектуальні ігри. Треба підлогу мити та горщики виносити. А потім тебе назвуть токсичним. Просто через те, що ти близька. За суєту. За нерви. За нестачу часу, – який ти все й віддав тим же, хто тебе вшановує токсичним.

Поживіть разом. Подбайте про інших як слід, день у день. Не поспіть ночей, постій у чергах, кашу варіть і суп. Бігайте забирати дітей із продовження та до поліклініки з ними. Штопайте колготки, шийте сукні Сніжинок. Усього не перерахувати, – коли береш участь у житті тих, кого любиш. І, ясна річ, припускаєшся помилок в інтелектуальній грі.

Саме тому на близьких так часто ображаються. І не цінують їх. А на тих, хто тримає дистанцію та кличе на звану вечерю, не ображаються. Навпаки. Ставлять їх як приклад замотаному конячку. Своєю. На якій і їдуть…