Було так приємно повертатися додому разом із коханим чоловіком, але донька чомусь не зраділа моєму приїзду.

Я навіть не можу сама розібратися, як так вийшло, що у свої 57 років я не можу вийти заміж? При живому нареченому, будинку та навіть деяких заощадженнях. Навіщо мені потрібно було робити стільки роботи, витрачати стільки сил і часу, щоб у моєму віці мені щось забороняли? Але поки я дивуюся, час іде і нічого не змінюється.

Близько 17 років тому, коли ми з донькою ще мешкали в місті, у нас практично нічого не було. Тільки однокімнатна хрущовка на околиці та потреба щось змінити у житті. Дочка тоді ще вчилася, і я чудово розуміла, що заради того, щоб втекти від цієї безвиході, вона вискочить заміж за першого зустрічного. Скільки я бачила таких прикладів – не порахувати. А потім нещасний шлюб, чоловік, що п’є, оберемок плачучих і вічно голодних дітей. Кому таке життя потрібне?

Тому я наважилася, позичила грошей, у кого тільки могла, і поїхала до Бельгії на роботу. Оскільки Катя була вже дорослою та досить самостійною, я не переживала ні за неї, ні за квартиру. Звичайно, якісь кошти я їй висилала, але на покоївку їх, повірте, точно б не вистачило.

Так, більшу частину зарплати я тримала у себе. Але не для того, щоб банально її проїсти або купити якісь непотрібні речі. У мене була мрія: гарна хата, хай навіть і за містом. І, може, недорогий автомобіль. Теж знадобиться. Приблизна сума для всіх моїх бажань міцно трималася в голові, тож для повного щастя треба було запастись терпінням та силами. І працювати, працювати, працювати.

І вийшла я з цього режиму лише коли дочка розповіла мені про те, що збирається виходити заміж. На її голос я зрозуміла, що справа серйозна. Ми навіть поспілкувалися з моїм майбутнім зятем, і я вирішила, що треба взяти невелику перерву. А вже вдома я віддала частину грошей, які в мене були, щоб молоді почали будувати будинок. Великий приватний будинок, в якому ми всі вмістилися б. Катя була в захваті від моєї ідеї, а її чоловік сказав, що має кілька приятелів у будівельній сфері, які могли б нам стати в нагоді. Загалом справи йшли в гору.

Я знову поїхала працювати, залишивши дочку та зятя на господарстві. Але незважаючи на мою постійну зайнятість, одна новина у мене все ж таки була. Ось тільки я не знала, як би правильніше нею поділитися.

Справа в тому, що я познайомилася із чоловіком. Нашим співвітчизником, який працював за кордоном, теж досить давно. Але біда, вже в чужій країні йому довелося розлучитися: дружина знайшла собі іншого, місцевого. І забрала попутно більшу частину їхніх загальних заощаджень. Але Андрій як людина дуже гарна. Я це одразу побачила.

Спочатку ми були просто друзями, потім вирішили якось зустрітись, відзначити щось. Я вже навіть не пам’ятаю, одне з тих свят, які існують лише на папері і є звичайним приводом для походу до бару. Загалом наші відносини почалися як у якихось студентів. Саме ця ситуація допомогла нам обом розкритися як дорослим людям. Нічого не приховуючи та не залишаючи якихось вигідних недомовок.

І, зрештою, я розповіла Каті про свою закоханість, вирішивши, що вона вже повинна мене підтримати. Але серйозно на той момент дочка мене не сприйняла. Її більше турбувала інша новина: будинок був практично добудований, залишалися лише внутрішні роботи та покупка меблів. І можна в’їжджати без проблем. І я, звичайно, була дуже рада. Мені хотілося сказати Каті ще щось, але тоді я подумала, що тем для розмови і без цього вийшло занадто багато. І промовчала.

Повертатися додому, тим паче назавжди, було дуже приємно. Не треба нікуди поспішати, ні про що думати. Навіть дрібні негаразди на кшталт хамоватого таксиста чи незручного місця в літаку викликали лише усмішку.

Я їхала додому зі світлими думками, великими надіями та людиною, яку мені подарувала сама доля. Так, Андрій був зі мною, і я була дуже рада. Ми обидвоє не заробили якихось величезних грошей, але дещо в нас було запасено. А що ще потрібно двом закоханим людям у нашому віці?

Однак, дочка мене зовсім не підтримала. Коли побачила супутника, її посмішка зникла, а обличчя набуло запитального виразу. Такий варіант Катю не влаштовував.

— І що, цей чоловік житиме з усіма нами, просто так?

– Так, Андрій житиме у нашому будинку. Не хвилюйся, місця на всіх вистачить.

— Але ж він просто випадковий пасажир! Звичайний мужик, який прийшов у чужу родину на все готове!

— Катя, він збирається купувати нам автомобіль. А на все готове прийшов колись мій зять, ти пам’ятаєш? Так що давай не сперечатимемося, добре?

Незважаючи на мою правоту, дочка досі так і не вгамувалася. Вона всерйоз вважає, що Андрій — не більше, ніж аферист. Просто хоче скористатися моїм «сліпим коханням», щоб виправити свої власні фінансові проблеми. Дочка наполягає на тому, щоб ми уклали шлюбний контракт. Хоча я свого часу їй виходити заміж жодного разу не забороняла.

А інакше Катя вимагає, щоб ми йшли жити в нашу стару квартиру на околиці міста, яка здається будь-яким студентам, — більше в ній ніхто не хоче жити.

А все чому, на вашу думку? Справа в тому, що Андрію «всього» 43 роки. Дорослий чоловік, який побачив життя. Але на мені він, бачите, одружуватися при своєму розумі не може.

“Молодий занадто” , – слова моєї рідної доньки. І якби не проблеми з документами, адже я дочці довірила всю цю справу, наша з нею розмова була б короткою. А так, проблема набагато серйозніша, ніж можна було очікувати. Пробую виплутатися, але поки що нічого не виходить. І за що мені все це, коли я так утомилася за всі ці роки?!