У моєму житті й так надто багато рідні чоловіка, а він ще й з’їхатись пропонує
У моєму житті і так надто багато рідні чоловіка, а якщо нічого не зміниться, то є всі шанси, що все стане ще гіршим. А ось цього моя психіка вже не вивезе.
У чоловіка велика родина, і батьки у нього багатодітні, і самі вони з багатодітних сімей, тож там не сім’я, а цілий клан, який часто спілкується.
Рідня, що живе подалі, з’являється рідко, в основному спілкуємося по телефону, а ось від найближчої рідні не сховатися, не втекти, і це мене пригнічує.
Надто вже багато цієї найближчої рідні. Батько і мати чоловіка, два його брати, у кожного брата є дружина і по одній дитині. А ще є три сестри, які теж заміжні і теж обзавелися дітьми.
Я не раxую ще тітку, дядька, двоюрідних братів і сестер, бо за три роки шлюбу так і не змогла вивчити всю їхню численну рідню.
На нашому весіллі я думала, що збожеволію. Відзначали майже тиждень, бо одного дня всіх зібрати не вдалося. Слава Богу, що святкували не в нас вдома.
Морально я себе готувала до того, на святах бачитимуся з його родиною. Але реальність виявилася значно жорсткішою, тому що вони – любителі збиратися разом.
Це люди, які можуть просто раптово звалитися в гості, тому що “щось скучили”. А ти давай усіх годуй, чай, каву запропонуй, усміхайся, підтримуй розмову. Те, що хочеться після трудового дня.
Або можуть зателефонувати в обід, заявити, що давно не збиралися та запросити на вечерю. І відмова не приймається, якщо ти жива, здорова та не записана до лікаря. Ось відвідування лікаря – вагома причина, щоб не приходити. Але часто її використати не вийде.
Як мені здається, у мене непогані стосунки із сім’єю чоловіка, але їх надто багато у нашому житті. Я на пальцях можу перерахувати спокійні дні.
Хоч комусь, але ми обов’язково знадобимося. Нас або кудись кличуть, або приходять до нас, або просто годинні розмови телефоном, де мені розповідають про рідню, яку я навіть не пам’ятаю.
Ми з чоловіком не можемо нічого запланувати, бо треба з усім його кланом узгодити, бо раптом нас уже в гості покликали, а ми ще не в курсі.
Звичайно, тішить така сімейна єдність, але це явно не для мене. Я рада, що мене так тепло приймають, але дайте мені спокійно з чоловіком пожити!
Найспокійніший час – це медовий місяць, точніше, два тижні відпустки після весілля. Ось у цей час нас ніхто не діставав, ми спокійно відпочивали на втіху. Натомість після нашого повернення рідня як із ланцюга зірвалася.
А нещодавно чоловік взагалі мене вразив. Він, виявляється, думає про те, щоб з’їхатися з його батьками. І думає він про це не так.
Він же наймолодший у сім’ї, тому за якимось там договором виходить, що батьків доглядати йому. До цього моменту ще купа часу, але чоловік уже хоче розпочати приготування.
Адже він надумав продати квартири – нашу та батьківську, і збудувати будинок, де всім буде зручно. Тобто будинок на дві сімʼї, плюс ще місце, де могли б приткнутися родичі, які приїхали погостювати.
Виходить, мені не буде спокою взагалі. Зараз ми хоч у себе вдома можемо відпочити, а тут навіть утекти не буде куди. Ну, як тільки в ліс.
– Ти уяви, як буде здорово! Збиратимемося всією родиною, а батьки ще й з дитиною нам допоможуть, сидітимуть. Це так зручно. Нам все одно доведеться з’їжджатися, я ж молодша дитина, – умовляє мене чоловік.
Я не хочу жити в одному будинку зі свекрами. Чудові люди, не сперечаюся, але я не маю стільки душевних сил, щоб постійно жити з ними поруч.