Євген та Катя не пустили своїх наглих родичів до себе додому переночувати

— Катя, завтра вранці до Києва приїжджає моя старша сестра із чоловіком та дітьми, — тривожним голосом повідомив Євген.

– Як? Адже ми з завтрашнього дня у відпустці!

— Але ж вони й приїдуть.

– Ти впевнений? – запитала Катя. – Відомості точні? Звідки інформація? Хто сказав? Що це за люди? Їм можна вірити?

— Можна, — відповів Євген. — Це наші спільні друзі.

Євген назвав імена.

— Чоловік сестри їм по секрету похвалився, — вів далі Євген. — А вони одразу мені подзвонили.

– Треба ж, – здивувалася Катя. – Не побоялися. Сміливі люди.

— Дай Боже їм здоров’я, — сказав Євген.

— Але що ж нам робити? – вигукнула Катя. — Твої родичі їдуть не просто так. І, напевно, знову проситимуться до нас у гості.

– Будуть! – погодився Євген. – Як пити дати! Адже крім нас у них знайомих більше тут немає.

— Знову скажуть, що на кілька днів, а проживуть місяць, — жалібно промовила Катя.

— Якщо не більше, — додав Євген. — Наші спільні друзі сказали, що родичі рішуче налаштовані. І ситуація набагато серйозніша, ніж минулого разу. Адже вони знають, що ми з завтрашнього дня у відпустці. І, мабуть, тому їдуть. Чоловік сестри має намір роботу у місті знайти.

Катя піднялася з дивана та підійшла до вікна. За вікном йшов сильний дощ. Блискало. Гримів грім.

Якийсь час Катя мовчки дивилася на грозу. Потім різко обернулася і подивилася на чоловіка.

— Якщо це станеться, і вони знову зупиняться у нас, — тихо, але твердо промовила Катя, — я не винесу. Адже ми з тобою із завтрашнього дня у відпустці. Стільки запланували. А тут вони. Таке враження, що вони спеціально вирішили приїхати, щоб зіпсувати нам відпустку.

— Катя! — схопився з дивана, вигукнув Євген, простягаючи до дружини руки, насилу стримуючись, щоб не заплакати.

Катя знову глянула у вікно. Євгеній повернувся на диван.

— Навіть якщо це буде лише на кілька днів, — продовжувала Катя, — я не витримаю. У мене просто нема більше сил. Минулий їхній приїзд повністю мене спустошив. Мало того, що я втратила віру в людей, так ще й у житті розчарувалася. Чому я живу? Кому це треба?

Катя обернулася і подивилася на чоловіка.

— Невже ти забув, Євгене, що після їхнього від’їзду я півроку відновлювалася? — спитала вона. Її голос тремтів.

– Я пам’ятаю, Катя. Я все пам’ятаю.

Жалюгідна подоба усмішки виникла на блідому обличчі Каті, але швидко зникла.

— І я не впевнена, що й досі відновилася.

— Я бачу, кохана.

– А наші діти? — палко продовжувала Катя, дивлячись на чоловіка широко розплющеними очима. — Вони чим винні? Ну, гаразд ми з тобою. Нам уже за сорок, і ми хоч щось, хай небагато, але побачили та встигли в цьому житті. Але діти?! Чому вони мають через нас страждати? Оленка місяць після їхнього від’їзду не розмовляла.

– Катя!

— У результаті завалила сесію. А Коля? Він боявся виходити надвір. Йому скрізь мерехтіли його двоюрідні брати.

— Кохана, я…

— А хлопчик ж випускному класі. Там і без родичів проблем вище за дах. І що ж? Все повториться знову?

– Катя! — вигукнув Євген. – Це я винен! Тільки я! Бо це мої родичі! Але тепер усе. Досить! Я знайду в собі сили і це більше не повториться. Я їм відмовлю. Я не дозволю їм зіпсувати нам відпустку.

– Ти впевнений?

— Впевнений, кохана. Родичів у мене багато, а дружина та діти одні.

– Але як?! – вигукнула Катя. – Як ти зможеш їм відмовити? Адже вони непробивні. Їх – у двері, вони – у вікно.  А ти – добрий. Ти неспроможний відмовляти. Вони з тебе мотузки в’ють.

— Все так, кохана, — погоджувався Євген, — у всьому ти маєш рацію.

— І я навіть думаю, що вимагатимуть вони від тебе, щоб ти їм нашу квартиру подарував, ти і це зробиш!

— Раніше так, — рішуче заявив Євген. — Але ж тепер не подарую.

— Ой, серйозно?

— Цього разу нічого не вийде.

– Обіцяєш?

– Клянуся. Я багато що зрозумів за ці півроку, що їх не було з нами. Зрозумів, у чому була моя головна помилка.

– Що ти зрозумів?

— Я спочатку неправильно розмовляв із ними по телефону, коли вони дзвонили та попереджали, що приїдуть у гості. Але тепер, коли вони знову зателефонують, я не помилюся. Я скажу все як треба.

— А ти певен, що вони подзвонять? А якщо не подзвонять? Якщо одразу приїдуть?

— Подзвонять. Не сумнівайся. Вони хоч і нахабні, але навмання не поїдуть. Насамперед захочуть переконатися, що ми вдома.

– А ти точно зможеш правильно з ними поговорити?

– Якщо ти будеш поряд, я зможу.

— Я завжди буду з тобою поряд, коханий. Що б не трапилося, сподівайся на мене.

– Тоді мені нічого не страшно! Я нікого не боюсь! Навіть своїх родичів!

— Але якщо вони все-таки вирішать приїхати до нас? – запитала Катя.

— Нічого страшного, — відповів Євген. — У мене й на цей випадок дещо передбачено.

І тепер Кат сиділа на дивані поруч із чоловіком і з цікавістю слухала його розмову телефоном із родичами, які знову проїздом були в столиці і і знову хотіли зупинитися у них на кілька днів.

— Ні, Маруся, у нас не можна зупинитись, — спокійно відповів Євген. — Я розумію, що ти моя рідна сестра. Так, я знаю, що ти дуже любиш мене. Але ні. Чому забув? Я пам’ятаю, що крім нас у вас близьких у Киві нікого. І вам більше нема куди йти. Це нічого не змінює. Все одно ні. Я пам’ятаю, що коли я був маленьким, ти водила мене у кіно. І що? Тепер це не має значення. Мені відомо, що в тебе троє дітей та чоловік; а зараз вони з тобою і передають мені привіт. Але це нічого не змінює. У нас зупинитись не можна.

Євген подивився на дружину. Катя мовчки кивнула.

— Та ночуйте ви, де хочете, Маруся, — вів далі Євген. – Мені все одно. Хоч на вулиці. Мене не турбує, що у вас немає грошей на готель. І мені все одно, що ви розраховували на мене. Голодні, кажеш? Їсти хочете? Пустити вас тільки поснідати і все? І ви підете?

Євген подивився на дружину. Катя швидко покрутила головою.

– Ні! — тихо прошепотіла вона.

— Обійдешся, Маруся, — сказав Євген. — Снідайте в їдальні. Дорого? Купуйте в магазині хліб та молоко. І це дорого? А навіщо ви до столиці приїхали? Степана на роботу влаштувати? А до того часу? Ні, Маруся, у нас ви не житимете. Ні, мені не соромно. Так, у нас чотири кімнати та кухня. Так, у нас багато спальних місць та дві засклені лоджії по шість метрів кожна. Ні, у нас ніхто не гостює. І совість мене не мучить. Ось така я людина. Дуже добре, що наша мати зараз мене не бачить. Що? Чоловікові телефон передаєш? Навіщо? Ах, він хоче мені кілька слів сказати? Гаразд. Дай йому трубочку. Слухаю тебе, Стьопа.

Якийсь час Євген тільки мовчав. Але хвилин через п’ять він зрозумів, що якщо не припинити це неподобство, воно може тривати вічно. І Євген спробував.

— Я зрозумів тебе, Стьопа, але… — почав було говорити Євген, але через словесний потік, що йшов від чоловіка сестри, важко було пробитися. — Послухай, Стьопа, все, що ти кажеш… До чого тут це? Коли я тебе в гості кликав? Я тобі нічого не обіцяв. А ось це несправедливо. Це безглуздо… Я не хочу у вас жити скільки завгодно. Стьопа, я ще раз… У мене немає для тебе роботи і я… У мене взагалі нічого для тебе… Стьоп, послухай, якщо…

Євген зрозумів, що спокійно, по-хорошому, чемно говорити з чоловіком сестри марно, тому що нормальної мови він не розуміє.

«Доведеться говорити з ним його мовою, — подумав Євген. – Страшно? А що робити! Якщо інакше ніяк!»

Але перш ніж змінити тон розмови, Євген повільно дорахував до двадцяти, потім неквапом глибоко вдихнув і повільно видихнув. І лише після цього почав.

— Мовчати! — що було сил закричав Євген.

Катя, що сиділа поруч на дивані, від несподіванки підстрибнула і відскочила вбік, як кішка, яка раптово побачила поряд із собою огірок.

А Євген продовжував у такому ж дусі.

— А я тобі ще раз кажу… Мовчати! – продовжував кричати він. — Мовчати та слухати! Коли я говорю!

Побачивши, що нічого страшного немає, Катя заспокоїлася та повернулася на місце.

— Вважай, що в мене немає сестри! – кричав Євген. – А ось так! Маруся – не моя сестра. Не хотів говорити, але тепер скажу. У нас різні батьки. І матері теж різні. Навіть дідусі та бабусі – різні. Ще як може! Мене підкинули. Тому й ти, Стьопа, для мене — ніхто! Зрозумів! І ваші діти для мене — ніхто! І можеш скільки завгодно соромити мене, але у свій будинок я вас не пущу. Зрозумів? Навіть у туалет.

Євген подивився на дружину.

– Що? — злякано спитала вона.

— Він вимкнув телефон, а перед цим сказав, що зараз вони під’їдуть.

– І що тепер робити?

— А ми їх не пустимо, — відповів Євген. — Не відчинимо двері.

— Вони не підуть. Вони ляжуть біля наших дверей. І чекатимуть, коли хтось із нас вийде.

— Ти маєш рацію, — погодився Євген. — І тому ми маємо лише один вихід.

– Який?

— Діємо за другим планом.

– А саме?

— Тікаємо з міста.

Катя швидко розбудила дітей. Пояснила їм ситуацію.

— Ваші дядько і тітка через годину будуть у нас, — сказала Катя, — треба поспішати. Або ви з нами у відпустку,  або залишайтеся тут — із родичами. Діти вирішили, що у горах з батьками їм буде краще.

— Я швидко, — відповіла Оленка.

— А я вже готовий, — сказав Коля.

Через сорок хвилин вся родина з валізами сідала у таксі. А за п’ять хвилин після їхнього від’їзду до під’їзду під’їхало таксі з родичами. Маруся набрала телефон брата.

— Ми біля під’їзду, — сказала вона. — Піднімаємось.

— Я вас не пущу, — відповів Євген.

— Ми тільки переночуємо, — сказала Маруся. — Завтра поїдемо. Присягаюся.

— Ні, Маруся, — відповів Євген. — І давай припинимо цю безглузду розмову. Ночувати ви не будете, двері я вам не відчиню.

— А це ми ще побачимо, — сказала Маруся і вимкнула телефон. – За мною. Сказала вона. Тепер із принципу нікуди не поїду.

На дверях був замок. І сімейству довелося довго чекати, перш ніж хтось вийшов і відчинив їм двері.

А в цей час Катя та Євген уже купили квитки на найближчий потяг і чекали на відправлення.