Інна Василівна о 6 ранку передзвонила сину і заявила, що переїжджає жити до нього та його дружини. Максим не розгубився і дав трубку своїй дружині. Вона розібралась з ситуацією

Інні наснився поганий сон. А прокинувшись, вона забула, що їй снилося. Пам’ятала лише, що снилося щось жахливе. Але що саме сказати не могла.

«Ось казали мені, що не можна одразу, як прокинешся, у вікно дивитися, — позіхаючи, думала Інна, — одразу забуваєш, що снилося».

Відійшовши від вікна і озирнувшись довкола, Інна зрозуміла, що у своїй квартирі перебувати більше не хоче.

«Мені тут тривожно, — думала Інна. — Не знаю, що саме турбує, але відчуваю, що тут залишатися більше не можна. Тому я терміново маю переїхати в іншу квартиру!»

Одразу після сніданку Інна зателефонувала до сина.

— Максиме, ти спиш, чи що? — спитала Інна, почувши голос сина.

— Я не сплю, мамо, — сонно відповів Максим. – Я тебе слухаю. Що ти хотіла?

— Я переїжджаю жити до тебе, сину! – повідомила Інна.

– Коли?

— Сьогодні, певна річ. Коли ж ще?

— Щось трапилося, мамо? — тихим і байдужим голосом спитав Максим, подивившись на годинник. Була шоста ранку.

– Довго пояснювати.

– Я не поспішаю.

— Коротше, мені поганий сон наснився, — відповіла Інна. – Що саме снилося, не пам’ятаю. Бо у вікно подивилася. Але щось дуже погане – це точно. Мені не по собі, сину. Снідала без апетиту. Навіть ковбасу свою улюблену їсти не могла. Віриш? А зараз озираюсь і розумію, що нещастя десь поруч. Але де саме не розумію. Тому попередь Іру, що я житиму у вас. І я приїду не на короткий термін, а назавжди. Так їй і скажи. Назавжди! Бо вдома мені страшно. Зрозумів?

– Зрозумів, мамо, – сказав Максим. – Все зрозумів. Я зараз.

Він повернувся на другий бік і подивився на сплячу дружину.

– Іра, прокинься, – сказав Максим, штовхаючи дружину в бік. — Вистачить спати. Прокидайся.

– Що трапилося? — невдоволеним голосом спитала Іра.

— Моя мама житиме з нами. Їй страшний сон наснився. Не пам’ятає, що саме, але житиме тепер у нас. Довго! Просила тебе попередити.

— Нехай живе, — сонно відповіла Іра і обернулася на інший бік. – Я не проти. Нехай хоч усі у нас живуть. Мені все одно. Я спати хочу.

Максим позіхнув і підніс телефон до вуха.

– Мамо, ти ще тут? — спитав він.

– Тут, – відповіла Інна.

— Іра згодна.

– Я чула. Тільки щось особливої ​​радості у її голосі я не помітила.

— Та ні, мамо. Чому. Вона рада.

– Рада?! Знаю я, як вона рада. Гаразд. Загалом, скажи своїй дружині, щоб вона…

— Почекай, мамо, — сказав Максим, — я на гучне включу.

Увімкнувши телефон на гучний зв’язок, Максим знову штовхнув дружину.

– Що ще? — прокинувшись, злякано спитала Іра.

– Тебе, – сказав він.

– Хто?

– Моя мама.

— Слухаю вас, Інна Василівна, — промовила Іра, не розплющуючи очей, — доброго ранку.

— По-перше, ранок ніякий не добрий. А по-друге, приготуй до мого приїзду кімнату.

– Кімнату. Зрозуміла. А вам яку кімнату? Їх тут цілих три.

— Будь-яку, але тільки не на західну сторону. І щоб там була велика шафа-купе для мого одягу.

– Для вашого одягу. Шафа. Велика. Нині. Подумаю. Вам чудово підійде наша спальня, Інна Василівна. У неї й вікна надвір. І на північ. І шафа-купе велика.

– У двір? Там, мабуть, весь день дитячий вереск?

— У нас у дворі дітей зараз нема.

— Зараз ні, то восени понаїдуть. Гаразд. Мені вже байдуже. Спальня, то спальня. Якщо нічого краще вигадати не можете.

— А ми з Максимом переїдемо у вітальню, — вела далі Іра.

— Та ви тут до чого? — ображено вигукнула Інна. – Переїжджайте, куди хочете. Мені навіщо це знати? І ось що. Скажи своїм дітям, щоби не шуміли.

– Діти зараз у моїх батьків. На дачі.

– Що вони там роблять? На дачі!

— Уявлення не маю, — відповіла Іра. — Відпочивають, мабуть. Втім, точно не скажу. Ще щось, Інна Василівн?

— Тепер про харчування, — продовжила Інна. — М’ясо я їм тільки вранці та в обід. А на вечерю я їм рибу. Макарони тільки із сиром. А плов лише з бараниною. Картоплю взагалі не їм. А хліб – «Дарницький». А ковбаса моя кохана – «Дрогобицька». Зрозуміла?

– “Дрогобицька”. Зрозуміла, – відповіла Іра. — Тільки з цим нічого не вийде.

– Як не вийде? Чому?

— Ми з Максимом нещодавно відмовилися від риби та м’яса. Ковбасу та сир теж не їмо. І яйця не їмо. І молочні продукти не їмо.

— А що ви їсте?

— Фрукти та овочі гриземо сирі. Горіхи. Насіння.

– І все?

– Чому все. Не все. Овес ще.

– Який ще овес? – не зрозуміла Інна.

– Пророщений, – відповіла Іра.

– Я згадала! — радісно закричала Інна. – Я все згадала.

— Що згадали, Інна Василівна? – не зрозуміла Іра.

— Сон свій страшний згадала. Мені наснилося, що я живу з вами і харчуюсь якоюсь гидотою. А коли ти сказала про пророщений овес, я згадала, що саме цим уві сні ви й годували мене. Господи, як добре, що я згадала. Коротше, я нікуди не їду. Так і передай Максимові.

— Я чув, мамо, — повідомив Максим, але Інна Василівна вже вимкнула телефон.

– Пророщений овес? — спитав Максим. – а таке їдять?

— Брехати не буду, — відповіла Іра. – Сама не бачила. Але люди кажуть, що є такі, котрі їдять і його.

— Страшно, напевно, — тихо промовив Максим, задумливо дивлячись кудись у далечінь.

Іра мовчки знизала плечима і важко зітхнула.

– У будь-якому випадку, Іра, ти розумниця, – сказав Максим. — Вчасно про овес сказала. Мене мало не знудило.

— Про всяк випадок, — сказала Іра, — треба буде проростити тарілочку цих ласощів.

– Навіщо?

— Раптом твоя мати несподівано приїде з перевіркою. Запитає про овес. Що ми скажемо?

— Ну, прорости, — погодився Максим. — Тільки сховай його кудись подалі. Щоб я цього не бачив.