Андрійку так не хотілося в понеділок йти до школи і яке ж його було здивування коли вона йому дозволила залишитись вдома. І на наступний день також

Андрійко прокинувся сам, без будильника і маминих старань. За вікном світило сонечко, безтурботно щебетали якісь пташки, але вся ця пастораль не могла виправити його настрій. Хоча погода для жовтня і була незвично прекрасною.

Він прокинувся вже похмурим і незадоволеним. Йому дуже не хотілося до школи, яка за весь цей час набридла йому гірше манної каші.

А може, Андрійко захворів? Може, в нього горло болить? Кхе-кхе! Ні, не б’є… А може, у нього температура? Андрійко відразу ж торкнувся свого прохолодного чола і зовсім скис. Температурою тут і не пахло. Може, живіт?

Але живіт радісно завирував, підтверджуючи свою повну працездатність і натякаючи на те, що коли вже прокинулися, то треба б і поснідати.

Андрійко виліз з-під ковдри, важко зітхнув і похмуро глянув на безтурботно-блакитне осіннє небо. Ну звичайно! Як понеділок, так обов’язково чудова погода! Натомість на вихідних лило як із відра.

Андрійко шмигнув носом, повивчав його пальцем на предмет нежиті, ще раз важко зітхнув і пішов вмиватися. Навіщо відкладати неминуче?

Після мокрих ранкових процедур Андрійко, човгаючи тапками по лінолеуму, дістався кухні, де тихо розмовляв телевізор, пахло кавою і маминими парфумами. Тато, як завжди, вже пішов на роботу.

Мама зустріла Андрійказлегка здивованим поглядом. Мабуть, не вірила, що син самостійно прокинеться і виповзе на кухню. Але зі своїм подивом мама впоралася швидко, перед сином поставила чашку з какао, тарілку з геркулесовою кашею та пару бутербродів з олією та сиром. Мабуть, у винагороду за його  доблесне самопробудження і самовставання, до каші додавалося блюдце з варенням.

Андрійко повільно возив ложкою по тарілці, розмазуючи варення по каші, а кашу вже по тарілці. Він уже видав два страждальні та три жалібні зітхання, але мама ніяк на них не прореагувала.

– Мамо, а можна я сьогодні не піду до школи? – зовсім не розраховуючи на позитивну відповідь вирішив все-таки запитати Андрійко.

Це питання він ставив із похвальною регулярністю, і так само регулярно отримував вичерпну негативну відповідь. Не сподівався Андрійко на диво і цього разу, але не спитати не міг.

І диво сталося! Мама раптом взяла та й погодилася. Від несподіванки Андрійко не одразу повірив своєму щастю і ще хвилину продовжував нити і тиснути на жалість, а потім різко осікся.

– Тобто я можу сьогодні залишитися вдома? – недовірливо свердлив поглядом маму Андрійко. Та кивнула і відпила кави. – Тобто я пішов далі спати? Я вже встаю з-за столу, бачиш? Я вже пішов!

Мама повернула Андрійка за стіл, веліла доїсти сніданок, а вже потім йти спати, якщо йому вже так хочеться. Так швидко Андрійко ще ніколи не їв. Каша і бутерброди швидко перекочували до нього в шлунок, зверху на них пролилося какао, а потім тапочки бадьоро віднесли щасливого Андрійка до нього в кімнату.

Там він причаївся під ковдрою і здригався щоразу, коли мамині кроки наближалися до його кімнати. А раптом вона зараз зайде, скаже, що пожартувала і відправить його одягатися до школи?

Іноді кроки були такі близькі, що Андрійко переставав дихати і про всяк випадок зажмурювався, наче це могло на щось вплинути.

Але ось вхідні двері грюкнули, залишаючи Андрійка вдома. Мама вирушила на роботу, а він не пішов до школи. Тепер у нього попереду чудовий день! І пташки стали співати якось задерикуватіше, і сонечко раптово стало пригрівати, і настрій у Андрійка злетів вище хмар.

Андрійко вибрався з-під ковдри і від надлишку емоцій пробігся по квартирі, задерикувато шльопаючи тапочками. В голові роїлася хмара планів, чим можна зайнятися, поки решта однокласників-невдах сидить на уроках і щось пише в зошитах.

А сам Андрійко ніяк не міг визначитися, чим би йому зайнятися. Погратись? Не хочеться… Мультики подивитися? Теж щось не хочеться. І спати перехотілося… Може, почитати? Та ну, дурниці які в голову лізуть! О! Він давно хотів зібрати пазл! Ану, де там коробка?

День у Андрійка пройшов плідно. Він встиг і пазл зібрати, і пограти, і помалювати. Думав піти на вулицю, але погода знову зіпсувалася, і зарядив дрібний, але від того не менш огидний дощ.

Надвечір Андрійко був цілком щасливий. Незапланований, а від того такий чудовий вихідний пройшов просто чудово. Заснув Андрійко з усмішкою на губах.

Вранці, щоправда, від цієї посмішки не лишилося навіть спогадів. Знову ранок, знову до школи, а як не хочеться-я-я-я! Ще й дощ за вікном. За такої погоди добрий господар собаку на вулицю не вижене. І горло знову не болить, як на зло.

Розпатланий і пом’ятий зі сну Андрійко вирішив обминути водні процедури і відразу пришаркав на кухню, щоб мама краще перейнялася його страждаючим виглядом. Навіть нижню губу відстовбурчив для більшого трагізму.

Під пильним маминим поглядом Андрійко видерся на стілець, опустив кудлату голову, якось згорбився і зітхнув. Потім підняв мученицький погляд, глянув на стіну дощу за вікном, трагічно вигнув брови і втупився поглядом у маму.

– Мамо, ну, дощ же, холодно. Можна я сьогодні до школи не піду? – спитав Андрійко, розуміючи, що вдруге поспіль йому просто не може повезти.

Але мама набула задумливого вигляду, чим запалила в серці Андрійка шалену надію. Невже й цього разу пощастить? Та ну, не може такого бути!

– Гаразд, можеш і сьогодні не ходити. Але! Ти до мого приходу пропилососиш усю квартиру. Домовились? – сказала мама і простягла руку Андрійку.

Звісно, ​домоволися! Та за звільнення від школи Андрійко готовий був весь під’їзд пропилососити! Він потиснув простягнуту руку, а потім підскочив зі стільця і ​​міцно обняв маму. Яка ж вона в нього чудова, яка розуміє! Диво, а не мати!

І Андрійко маму не підвів. До її повернення з роботи він старанно пропилосив всю квартиру і навіть з власної волі виніс сміття, за що був похвалений мамою і отримав здивований погляд від тата.

“Треба буде спробувати і завтра відпроситися. Маячня, звичайно, але раптом пощастить”, – думав про себе Андрійко, вже засинаючи у своєму ліжку.

Андрійку пощастило і в середу, і в четвер, і навіть у п’ятницю, на що він зовсім не розраховував. Мама після коротких роздумів дозволяла синові не йти до школи, але за це він мав протерти пилюку, помити посуд, помити взуття та навести лад у своїй кімнаті.

Всі мамині умови Андрійко приймав і старанно виконував умови угоди, розуміючи, що якщо він накосячить, то більше може не розраховувати на мамине милосердя.

Наступного понеділка Андрійко знову спитав, чи можна йому залишитися вдома, але навіть не засмутився, коли почув відмову. Звичайно, свято не може тривати вічно, він і так просидів вдома цілий тиждень!

Андрійко бадьоро зібрався до школи і дуже задоволений собою вирушив до обителі знань. Він уже представляв заздрі погляди його однокласників, яким доводилося сидіти на уроках, поки він відпочивав удома.

Але щось заздрих поглядів Андрійко не помітив. До нього навіть ніхто не підійшов запитати, де це він цілий тиждень пропадав. Він хотів уже сам поцікавитися причиною такої байдужості товаришів, але пролунав дзвінок, і в клас увійшла вчителька.

– Привіт, діти! Рада вас усіх бачити. Як минули ваші канікули? Усі відпочили? – з доброю усмішкою спитала вона.

Канікули… Андрійко здивовано озирнувся на всі боки. Навколо галасували однокласники, поділяючись із вчителькою враженнями. А в Андрійка почало прокидатися розуміння та закипати обурення.

– Канікули? То це були канікули? Ну, мамо, ну, постривай!