Катя залишила молодшого сина в своєї матері. Перед тим, як забрати його додому, мама Каті вирішила серйозно з нею поговорити

Катя прийшла забирати молодшого сина від бабусі і не очікувала, що з цим виникнуть якісь складності, а вони, мабуть, виникли.

У коридорі Катю зустрічала похмура Валентина Петрівна. На вигляд своєї мами Катя відразу визначила, що на неї чекає нелегка розмова.

– Роззувайся та на кухню йди, розмова є, – незаперечним тоном заявила Валентина Петрівна і, важко розвернувшись, вирушила у вказаному їй самому напрямку.

Катя придушила важке зітхання і стягнула кросівки. Що там ще примудрився наробити цей дрібний пустун, коли вже у її стресостійкої мами такий насуплений вигляд?

Пройшовши на кухню, Катя з ходу почала запевняти, що якщо Мишко щось зламав, то чоловік прийде і все полагодить, а якщо полагодити не вдасться, то вони обов’язково куплять нове, і взагалі…

– У вас удома все нормально? Нічого такого не сталося? – перервала потік свідомості Катерини Валентина Петрівна.

Катя осіклася на півслові і здивовано подивилася на маму. Вигляд у Валентини Петрівни був дуже стурбований і не менш загадковий.

– Ну, такого, – Валентина Петрівна зробила невизначений жест руками, зображуючи щось кругло-квадратне. – Ну, таке, чого не повинно бути!

І підморгнула Каті. Катя машинально підморгнула мамі у відповідь і лише потім заперечливо похитала головою. Вона насправді не розуміла, що мама мала на увазі, але нічого “такого собі” їй на думку не спадало.

Валентина Петрівна задумливо посопіла, не спускаючи з Каті пронизливо-вивчаючого погляду. Під цим поглядом Каті було незатишно. Вона ніби повернулася в часи свого дитинства, коли мама ставила питання про оцінки і так само вивчаюче розглядала дочку після її бравурних відповідей, що все просто чудово, хоча справа була не так вже й райдужно.

Відчуття Каті не сподобалося, тому вона пересмикнула плечима, зганяючи залишки мани. Катя вже доросла, вона сама вже мати, тому їй боятися нічого. Мабуть…

А Валентина Петрівна продовжувала свердлити Катю поглядом. Потім до болю знайомим тоном спитала, чи не хоче Катя їй щось розповісти. І навіть ліву брову запитально так зігнула.

– Та в чому, власне, річ? Ти можеш по-нормальному сказати? – несміливо обурилася Катя, вирішивши, що найкращий захист – це напад.

Валентина Петрівна чи то поблажливо, чи то схвально хмикнула, але відразу знову надала обличчю зосереджено-заклопотаного виразу.

– Мені онук дещо розповів… – почала й одразу обірвала фразу Валентина Петрівна, багатозначно граючи бровами.

Катя гарячково перебирала в голові варіанти того, що міг сказати син. Що вона на ніч їсть? Що підлогу миє лише раз на тиждень? Чи що вона так з весни вікна не помила? Ось що міг розповісти син, щоб воно підпадало під мамине визначення “такого собі”?

– Я тобі казала, що вдома треба тримати полин та календулу від усякої нечисті? Говорила! А ти послухала мене?Не послухала! – грюкнула долонею по столу Валентина Петрівна, чим змусила підстрибнути Катю та цукорницю.

У Валентині Петрівної дивним чином вживалися махрова забобонність та прийняття прогресу. Вона ходить на фотоомолодження, користується роботом-пилососом, але при цьому у неї стоїть блюдечко для домового, а по кімнатах стирчать пучки сушених трав, які мало того, що дуже своєрідно ароматизують, так ще й сипляться регулярно, створюючи зайвий бардак.

Валентина Петрівна регулярно намагається впхнути Каті якісь обереги, якісь талісмани, фігурки, пучки трав, букети будяка та інші народні засоби від псування, пристріту, примар, мавок, кікімор та іншої нечисті, яка, безсумнівно, тільки й робить, що полює за Катею.

– Ось ти мене не слухаєшся, а тепер онук скаржиться, що у нього під ліжком хтось живе та заважає спати! – продовжувала шаленіти Валентина Петрівна, одним жестом руки перериваючи всі спроби Каті вставити хоч слово.

А далі йшов двадцятихвилинний монолог про те, що всі розумні стали, заповіти предків і народну мудрість не цінують, а потім страждають та мучаться. Наприкінці зі словами “про себе не думаєш, так хоч про дітей подумай” Каті був вручений сухий віник якихось трав.

Від інтенсивного запаху і пилу або пилку з цього сумнівного з усіх поглядів букета Катя розчухалася, тому в подальший діалог з мамою вона не вступала, а розбудивши сплячого сина, абияк його зібрала і, разом з букетом в одній руці та сином в іншій вибіг на вулицю.

З букетом Катя розпрощалася одразу ж за рогом будинку, там якраз дуже вдало стояв контейнер, в чиє черево ця недороблена ікебана і канула. Настав час поговорити із сином.

– Ти навіщо бабусі про монстра під ліжком розповів? – Продовжуючи відпльовуватися від залишків букета, запитала сина Катя.

– Тому що він там справді є, – надувся семирічний Мишко, старанно загребаючи ногами пісок.

– Це не монстр, це твій старший брат. Я пам’ятаю, що ти не хотів двоярусного ліжка, але два великі ліжка у вашій кімнаті не розміщуються. Якщо ставити їх, то не буде куди впхати письмові столи. І ти сам вибрав спати на верхній полиці. Хочеш, Діма з тобою поміняється місцями?

Мишко пробурчав щось обурено-негативне і заявив, що краще вже монстр буде під його ліжком, ніж над ним. Каті залишалося тільки закочувати очі та абстрагуватися від того, що відбувається. Ну, і сподіватися, що мама не настане перевіряти, чи Катя донесла вручений їй букет до будинку.