Чому не можна жити чужим життям – розповідає психолог

Можна брати участь у чужому житті. Допомагати, підтримувати, цікавитись щиро. Але жити чужим життям неможливо. Так можна втратити своє. Опинитись у чужому будинку. А свій прийде у запустіння. І зруйнується.

Ось тому треба знати міру та відчувати грань, за яку не треба переходити.

Навіть у найміцнішій дружбі, у найкращих відносинах переходити цю грань не треба. У подружжя життя пов’язані. У батька та маленької дитини – теж. Нитки долі переплітаються, не зливаючись до однієї.

Але іноді хтось хоче, щоб ми жили його життям. Стали ниткою у його полотні. Шматком його мозаїки. Другим персонажем у його особистому фільмі. Хтось захоплює та поглинає наше життя.

Якщо інша доросла людина не зважає на ваш час, якщо постійно розповідає про свої проблеми і вимагає поради та підтримки, якщо розповідає про себе та свої справи, лише формально цікавлячись вашими і не слухаючи, якщо «вантажить» вас своїми переживаннями, а ви емоційно включаєтесь і берете вантаж на себе – ви почали жити чужим життям.

Знайома писала жінці вдень і вночі, виливаючи душу та ділячись проблемами. Вона вважала це за «дружбу». Жінка у всіх подробицях знала життя цієї знайомої. Як остогидлий нудний серіал з одними й тими самими героями та подіями. Знайома вимагала участі та підтримки. Жінка підтримувала та відповідала у будь-який час.

Вона ніколи не висловлювала бажання дружити та спілкуватися. Але виховання змушувало продовжувати контакт. Поступово справи жінки занепали.

Зникло все, що тішило і живило: робота, особисті стосунки, краса та здоров’я. Вона опинилася в чужому серіалі в ролі «старої доброї няньки» або «самотньої доброї компаньйонки». А її фільм життя втратив фарби і майже закінчився.

Якщо ви залежите від настрою іншої людини, якщо вам потрібний її дозвіл для найпростіших звичайних справ, навіть висловлювання своєї думки – ви живете чужим життям.

Жінка жила з літньою мамою, владною та примхливою. І в сорок років питала дозволу, щоб вийти до подруги чи пальто собі купити. Всі розмови були лише про здоров’я мами та про те, що мама побачила по телевізору. Іноді це розбавлялося вислуховуванням спогадів про страждання мами та жертви, які та принесла заради блага доньки.

Мама була заслуженою людиною, у минулому – великим керівником. А дочка була прислугою в мами. І нічого не досягла у житті. Бо життя й не було. Свого життя…

Ви прийняли чуже життя. А своє власну залишили поза увагою. І там проблеми і борги збираються, вогонь в осередку гасне, добрі гості йдуть – нема кому відчинити двері. Ваш власний будинок порожній і покинутий.

Чужим життям жили приживалки та бідні компаньйонки. Старі діви та кріпаки, взяті до будинку. Своєї хати в них не було.

Ми беремо участь того, чиїм життям живемо. І втрачаємо свій шлях та свій дім.

Є найближчі, найрідніші людини. Але навіть життям дитини повністю жити не треба. Треба зберігати окремість за всієї любові. І дитині вчитись самостійності, окремості. Що вже казати про дорослих людей?

Але саме вони втягують нас цілком у своє життя. А потім втрачають будь-яку повагу. Як до приживалки, яка не має свого життя. І немає свого будинку.

І своє життя справді псується, блякне та зникає. Ми перетворюємося на другорядного персонажа в чужому серіалі.

Тому треба чуйно і пильно стежити за межами. Залишати дистанцію. І жити своїм життям, наповнюючи його, щоб було чим поділитися з іншими …