Світлана не знала, що вийшла заміж за сина своєї начальниці, тому перед своїм звільненням сказала їй все, що про неї думає
Світлана із жахом дивилася на Анатолія, намагаючись зрозуміти, що сталося у її житті.
«Я не тільки втратила роботу, а й посварилася з жінкою, яка була мені як мати, — думала Світлана. — Яка навчила мене всього. Завдяки якій я маю все, що маю. І все заради кого? Заради безвідповідальної та необов’язкової жінки? Яка мені ще ніхто? Яка, як кажуть мої подруги, буде мене ненавидіти все життя? Господи, що я наробила. Треба зараз же, негайно, дзвонити цій благородній жінці і просити прощення. Вимолювати!»
За два дні до цього.
У середу ввечері, поговоривши з сином і домовившись про зустріч найближчої неділі з майбутньою невісткою, Віра Іванівна не знала, що за всього бажання, але саме найближчої неділі вона ніяк не зможе зустрітися з нею.
Ось чому, після розмови з сином, Віра Іванівна спокійно планувала своє майбутнє, не припускаючи, які важкі випробування та розчарування на неї чекають. І що все піде не так, як вона думала.
“Я розумна жінка і чимало досягла в житті, — міркувала Віра Іванівна. — У мене багато друзів та подруг. Я зробила успішну кар’єру. І все це мені не завадило бути люблячою мамою та виховати розумного та успішного сина.
І тепер, коли Анатолій повідомив, що незабаром одружується, мене це не лякає. Я впевнена, що з мене вийде чудова свекруха. Чому ні? Зрештою, ну що такого складного в тому, щоб мати добрі стосунки з невісткою? Нічого! Було б бажання. Правильно?”
Такого висновку дійшла Віра Іванівна в середу ввечері, після розмови із сином. А вже в четвер увечері цим висновком вона поділилася зі своїми подругами, коли ті приїхали до неї в гості.
Але подруги не поділили оптимізму Віри Іванівни. Вони назвали її наївною дівчинкою, яка життя не знає. Віра Іванівна не сприйняла серйозно побоювання подруг.
– Думайте, що хочете, – сказала вона. — А я впевнена! Я буду ідеальною свекрухою.
— Та звідки така впевненість? — здивувалися подруги такою дивною заявою. — Ідеальною свекрухою вона, бачите, буде. Ніхто не був, а вона буде!
— Та чому ж ніхто?
– Та тому що! Історія розвитку людства не знає таких казусів. Хіба що у казках.
— Та чому ж у казках? — дивувалася Віра Іванівна. — Адже я сама була колись невісткою і повною мірою пережила на собі всі труднощі спілкування з мамою свого чоловіка. І знаю, до чого це призводить. Невже ж після всього цього я стану такою ж, якою була моя свекруха?
У відповідь подруги іронічно посміхалися та махали руками.
— Прокинься, Віра. Згадай, де ти живеш! І глянь на нас!
— Що я маю згадати? І навіщо мені дивитися на вас?
– Тому що не ти одна! – відповіли вони. — Ми всі були колись невістками, і всі знаємо що це. А деякі з нас досі відчувають і страждають. Але це не заважало нам (а деяким із нас і досі не заважає), ставши свекрухою, ненавидіти своїх невісток і всіляко псувати їм життя.
— Я не така, як ви, — впевнено заявила Віра Іванівна. — Я не збираюся псувати невістці життя. Я ще не знайома з нею, але люблю її. І зроблю все, щоб між нами були добрі стосунки. Ми з нею потоваришуємо.
— Та гаразд, — хмикнули у відповідь подруги. – Любить вона. Потоваришують вони.
— І не просто потоваришуємо! — відповіла Віра Іванівна. — А станемо найкращими подругами.
— Вони будуть кращими подругами, — не заспокоювалися подруги. – З чого раптом?
— І зовсім не раптом, — розважливо відповіла Віра Іванівна. — А просто тому, що якщо мій Анатолій її любить, значить, і я її люблю.
– Полюбиш? Навіть якщо вона приїжджа, живе у гуртожитку та ніде не працює? І житиме у твоїй квартирі?
— Звичайно, полюблю. А що такого? Подумаєш, приїжджа і в гуртожитку живе! І я не проти, якщо вона житиме зі мною. Я сама так починала. Головне, що мій син її любить.
– Не сміши. Ми достеменно знаємо, що цього не буде.
– Не буде чого?
— Хороших стосунків між вами не буде, ось чого. Більш того. Ви один одного зненавидите і станете ворогами.
— Дурниці говорите, — сміялася у відповідь Віра Іванівна. — Я розпочинала свій бізнес у 90-х. І в моєму житті цілком достатньо тих, кого я ненавиджу. Навіщо ж мені ще собі ворогів наживати? Ось побачите. У мене з моєю невісткою все буде інакше.
– Наївна, – крутили у відповідь подруги пальцями біля скроні, – життя не знаєш.
У той же час (вечір четверга), коли Віра Іванівна розмовляла зі своїми подругами про те, якою гарною свекрухою вона буде, на іншому кінці міста наречена її сина, Світлана, розповідала своїм подругам, якою гарною невісткою вона стане для мами свого коханого.
— Ти у своєму розумі, Свєтка? – здивувалися подруги. – Серйозно в це віриш?
– А що? – спокійно відповіла Світлана. — Чому це вас дивує?
— Та тому, що це неможливо! – упевнено відповіли подруги. – Це просто смішно. Хороші стосунки між невісткою та свекрухою?! Ха, ха, ха. Дурніше нічого не могла вигадати?
— Та чому ж дуpне? Адже це мама людини, яку я люблю!
– Правильно. Мама. Яка вже зараз, ще не знаючи, хто ти, тебе ненавидить. І бажає тобі всілякого зла.
– Ні, дівчата. Я її ще не бачила, але впевнена, що мати мого Анатолія не така!
– Звідки така впевненість?
– Звідти! Бо щоб виховати такого хорошого сина, треба бути дуже гарною жінкою. І я її ще не знаю, а вже її люблю.
— Ти нас лякаєш, Світлfyf. Не говори так.
– Як так? Я впевнена, що ми з нею потоваришуємо.
— А зараз нам по-справжньому стало страшно. І ми вже всерйоз думаємо, чи варто приходити до тебе на весілля.
— Смішні ви, дівчата. Ну, чого їй мене ненавидіти? Я не приїжджа. Живу у власній квартирі. Заробляю — дай Боже кожному. Не того ви боїтеся. Тож, мабуть, і не змогли налагодити добрих стосунків зі своїми свекрухами?
— Ми якраз боїмося того, чого треба. А ось ти, Свєта, за свою самовпевненість поплатишся. І твоє соціальне становище тебе не врятує. Згадай наше слово. Ми теж не приїжджі та живемо у своїх квартирах. І заробляли завжди не менше за тебе. Але це нам не допомогло.
– І що?
– А то! Що ми знали, принаймні, на що йшли. І розуміли, що на нас чекає. Не будували повітряних замків, не мріяли про нездійсненне. У порівнянні з тобою!
— У мене все буде гаразд, — відповіла Світлана. – Я в це вірю! У неділю ми з нею познайомимося.
— Наївна ти, Свєта, — посміхалися у відповідь подруги. — Життя не знаєш.
Настала п’ятниця.
Віра Іванівна викликала до себе у кабінет Світлану.
— Викликали, Віра Іванівна.
– Так, Світлана. Викликала. У мене буде до тебе одне доручення.
– Зроблю все, що в моїх силах.
— Мені щойно зателефонували наші замовники та повідомили, що приїдуть у неділю вранці. Тому я хочу, щоб цієї неділі ти вийшла на роботу.
— Як цієї неділі?! – злякано вигукнула Світлана.
– Ось так. Їх потрібно повозити об’єктами і правильно відповісти на всі питання. А запитань у них багато.
— А крім мене нема кому?
– Я не зрозуміла, Світлана. Чому я маю тобі ще щось пояснювати?
— Бачите, в чому річ, Віра Іванівна…
– Я нічого не хочу бачити. І чути нічого не хочу. А якщо я звернулася до тебе, то хочу, щоб саме ти зустріла наших замовників. І саме ти показала їм наші об’єкти та відповіла на всі запитання.
— Вибачте, Віра Іванівна, але… Цієї неділі я ніяк не можу, — відповіла Світлана. — У мене запланована важлива справа.
— Ти, певно, не зрозуміла, дівчинко, — спалахнула Віра Іванівна. – Це не прохання. Це відповідальне доручення. Не може вона, бачите. Заплановано у неї. І згода твоя мені не потрібна.
— Але ж у мене це особисте… — спробувала пояснити Світлана.
— Та мені байдуже, що там у тебе, — розлютилася Віра Іванівна і підвищила голос. — Прокинься, голубочко моя. І згадай! Де ти працюєш і з ким зараз розмовляєш. І твоє особисте життя мені нецікаве. Ти ж знаєш основний принцип нашої організації? Нічого особистого, тільки бізннм!
І ти знаєш моє ставлення до цього особистого. Невипадково я всім співробітникам заборонила вносити особисте до роботи! Ти не думала, чому я не в курсі ваших особистих справ? Тому що це шкодить справі.
— Але зрозумійте, Віра Іванівна. Мене чекають. Готуються! І якщо я не прийду…
— І чути не хочу. Робота перш за все. Нічого страшного не станеться.
Світлана згадала, як Анатолій ще в середу ввечері попередив її, що його мати не терпить безвідповідальних людей.
— І якщо ти не можеш цієї неділі, люба, — сказав він тоді, — то ми можемо призначити зустріч на будь-який інший день. Моя мама і сама дуже відповідальна людина, і вимагає того ж від інших. І якщо ти хочеш сподобатися їй, то…
— Я все зрозуміла! – упевнено відповіла тоді Світлана. — Я можу цієї неділі.
— Зрозумій, — продовжив далі Анатолій, — будуть ще мамині подруги. Вони не вірять, що між вами можливі добрі стосунки. І мама спеціально їх запросила, щоби довести протилежне. Що вона скаже подругам, якщо ти не прийдеш? Розумієш?
– Дуже добре розумію. Мої подруги такі самі. Не вірять у наше щасливе майбутнє.
— Тому я ще раз питаю. Чи можеш ти бути у нас саме цієї неділі? Тому що, якщо ні, краще сказати прямо зараз. І тоді мати призначить інший день.
– Можу, – впевнено відповіла Світлана.
— Дуже добре, — зрадів Анатолій. — Я так і передам мамі, що ти приїдеш у неділю.
І ось зараз Світлана з жахом думала, що буде, якщо вона не приїде до своєї майбутньої свекрухи у призначений час у неділю.
— Ні, Віра Іванівно, — сказала Світлана, — коли завгодно, але тільки не цієї неділі.
– Значить ніє? — спитала Віра Іванівна.
– Ні, – рішуче відповіла Світлана.
— Впевнена?
– Впевнена!
– Ти розумієш, що моє прохання – це не лише висока оцінка твого професіоналізму? Це довіра!
– Все розумію. Але, на жаль. Цієї неділі я не можу.
Віра Іванівна ще сподівалася, що Світлана передумає.
— Даю тобі подумати до завтра, — сказала Віра Іванівна.
— А мені й думати нема чого, — відповіла Світлана.
Перш ніж продовжити, Віра Іванівна трохи подумала.
— Ну, гаразд, — сказала вона. – Ти перемогла. Я визнаю, що крім тебе більше нема кому. Ти найкраща. І за це я підніму тобі зарплатню, на 20%.
— Окрім мене, Віро Іванівно, із замовниками можете зустрітись і ви самі, — сміливо відповіла Світлана. — І мені не потрібне таке підвищення.
— Я можу, — погодилася Віра Іванівна. — Але якщо доведеться мені, то ти будеш звільнена.
– Нехай так.
— У такому разі пішла геть, — сказала Віра Іванівна.
— Але…
— Геть пішла. Ти звільнена.
– Ви не маєте права!
— Можеш оскаржити моє рішення у суді. Але навіть якщо суд стане на твій бік і змусить мене повернути тебе на роботу, ти ж розумієш, що нічого хорошого на тебе тут не чекає.
– Я розумію, – сказала Світлана. — І я не збираюся заперечувати ваше рішення, Віро Іванівно. Я піду. Але спочатку скажу вам все, що про вас думаю.
— Може, краще не треба? — попередила Віра Іванівна.
– Треба! – упевнено відповіла Світлана.
Світлана говорила п’ять хвилин.
«Навіть у важкі 90-ті, — думала Віра Іванівна, слухаючи Світлану, — мені не говорили подібних страшних слів».
Сказавши, що хотіла, одним рухом руки Світлана змахнула на підлогу все, що стояло на столі Віри Іванівни, нахабно розсміялася і пішла, голосно грюкнувши дверима.
«Та вже, — подумала Віра Іванівна, коли залишилася сама в кабінеті, — як я вчасно розкусила цю інтриганку. А я ще збиралася зробити її своїм партнером. Ні, що не кажи, а в житті все невипадково. Якби не майбутнє знайомство з майбутньою невісткою, я б так і не дізналася, хто працює поряд зі мною.
Однак, при всьому цьому, але знайомство доведеться перенести на інший день. Світлана має рацію. Крім мене тепер і нема кому зустрічати замовників і відповідати їм на їхні запитання».
А в суботу ввечері Анатолій повідомив Світлану, що знайомство з мамою переноситься на другий день.
– Ні, – сказала Світлана, – цього не може бути. Адже ти сам казав, що твоя мама відповідальна людина, що…
Анатолій сумно зітхнув і розвів руками.
– На жаль, – сказав він, – так склалися обставини. Цієї неділі мама ніяк не може.
І ось тепер Світлана із жахом дивилася на Анатолія, намагаючись зрозуміти, що сталося у її житті.
«Я не тільки втратила роботу, а й посварилася з жінкою, яка була мені як мати, — думала вона. — Яка навчила мене всього. Завдяки якій я маю все, що маю. І все заради кого? Заради безвідповідальної жінки? Вона мені ж ще ніхто? Яка, як кажуть мої подруги, буде мене ненавидіти все життя? Господи, що я наробила. Треба зараз же, негайно, дзвонити цій благородній жінці і просити прощення. Вимолювати!»
Світлана так і вчинила. Вона зателефонувала Вірі Іванівні і довго перепрошувала, і виправдовувалася. Благала її пробачити і дати їй шанс все виправити. Обіцяла, що тепер готова працювати будь-ким, коли завгодно і скільки завгодно.
— Гаразд, — поблажливо відповіла Віра Іванівна, — чого там. Пробачаю тобі. Хіба я не розумію. Сама була колись молодою.
— Дякую, дякую, дякую, Вірочка Іванівно, — радісно кричала в телефон Світлана, — більше я вас ніколи не підведу.
— Вірю, — сказала Віра Іванівна. — Під щасливою зіркою ти народилася, Свєтка. Вчасно зателефонувала. Завтра було б вже пізно.
— Дякую вам, Віро Іванівно.
— Замовники приїжджають завтра вранці, — нагадала Віра Іванівна, — і я тебе дуже прошу, Світлано, зроби все правильно.
— Я все зроблю, Віро Іванівно. Не сумнівайтеся.
Світлана почала готуватися до зустрічі замовників, а незабаром до неї підійшов Анатолій.
– Радісна новина! – сказав він. — Мама щойно зателефонувала і повідомила, що завтра вона на нас чекає.
– Ні, – слабким голосом сказала Світлана. – Цього не може бути.
– Так! – радісно кричав Анатолій. – Так! Може. Що не кажи, а моя мама дуже відповідальна людина.
Світлана знала, що треба робити. Але перш ніж зателефонувати до Віри Іванівни, вона довго дивилася на телефон.
— Віра Іванівна, — тихо почала Світлана розмову. — Ви, мабуть, мене зненавидите. І правильно зробите. Тому що я не заслуговую на прощення. Що я маю на увазі? Тільки те, що завтра я на роботу не вийду.
Після цього Світлана почула, що про неї думають.
— Ти звільнена, — сказала Віра Іванівна. — І можеш більше не працювати мені дзвонити.
Але Світлана ще сподівалася.
— Ви, звичайно, можете звільнити мене, Віра Іванівна, — сказала вона, — але на Вашому місці я б…
Це було останнє, що встигла сказати Світлана, перш ніж почула в телефоні короткі гудки.
Світлана зрозуміла, що Віра Іванівна вимкнула телефон і передзвонювати їй нема сенсу.
А невдовзі прийшов Анатолій.
— Ти не повіриш, — почав він, — тільки-но подзвонила моя мама і сказала, що…
Коли Світлана почула, що знайомство з мамою знову переноситься на невизначений термін, вона зрозуміла, що за всім цим стоїть щось дуже і дуже значне.
— Ти знаєш, Анатолію, — сказала Світлана, — я думаю, що нам треба якнайшвидше одружитися.
Анатолій розгубився.
– Я не проти, – відповів він. — Але ж ти сама казала, що хочеш спершу познайомитися з моєю мамою.
– Я передумала.
— Ну, гаразд, — погодився Анатолій, — якщо ти вважаєш, що так буде правильно, то…
— Так, я так вважаю. І одружуватися нам потрібно якнайшвидше. Інакше я боюся, що може ще щось статися, що нам завадить.
– Я згоден. А як же весілля?
— Тобі потрібне весілля? – запитала Світлана. — Бо мені ні. А мої подруги обійдуться.
— Якщо тобі не треба, то мені тим більше, — відповів Анатолій. — Зекономимо купу грошей. Вирушимо в піврічну навколосвітню морську подорож. От тільки… А тебе на роботі відпустять?
— А мене вже відпустили, — радісно сказала Світлана.
Коли Віра Іванівна дізналася, що син уже одружився, вона зраділа. Її навіть не засмутив той факт, що обійшлися без весілля і вона досі не знайома з невісткою. І що син повідомляє їй про це телефоном, сидячи в каюті океанського лайнера, теж не засмутило.
— І правильно зробили, синку, — сказала Віра Іванівна. — Тим більше, що мені зараз і не до весіль, і не до знайомств. Нічого особистого! Я на роботі. Проблеми із кадрами. Надіялася тут на одну безвідповідальну особу, м’яко кажучи. А вона мене, м’яко кажучи, підвела.
– Я все розумію, мамо. Не переживай.
— А одразу після весільної подорожі, синку, ти й познайомиш мене зі своєю дружиною. Домовились?
— Домовилися, мамо.
— За цей час я вирішу усі свої проблеми. Одне прохання, синку. Не надсилай мені ваших фотографій.
– Але чому?
— Не хочу вперше побачити свою невістку на фотографії. Боюся, що можу скласти про неї неправильну думку. І з цієї ж причини, синку, не показуй їй мої фотографії.
– Як скажеш, мамо.
Минуло півроку. Світлана та Анатолій повернулися з навколосвітнього морського круїзу. Анатолій зателефонував мамі, і мама запросила їх у гості.
— Ось, мамо, — радісно повідомив Анатолій, заходячи разом зі Світланою до квартири, — це Світлана. Моя дружина. А це Віра Іванівна. Моя мама. Нарешті ви познайомилися.
До передпокою вийшли подруги Віри Іванівни. Подругам, звичайно ж, було дуже цікаво подивитись на жінку, яку, як їм обіцяла Віра Іванівна, вона вже любить. І яка стане її найкращою подругою.
Анатолій із радістю представив Світлану маминим подругам. Потім Анатолій та мамині подруги пройшли до вітальні, а Віра Іванівна попросила Світлану допомогти їй на кухні.
На кухні (за щільно зачиненими дверима) Віра Іванівна і Світлана обговорили ситуацію, що склалася, узгодили всі спірні питання, залагодили всі наявні між ними непорозуміння і склали подальший план дій.
А коли вони удвох повернулися до гостей, усім одразу стало зрозуміло, що ці дві жінки найкращими подругами, може, ще й не стали, але спільну мову вже знайшли, це точно.