Не можу з’їхати від мами, тому що вона постійно тисне на жалість

Мені вже двадцять дев’ять років, але я й досі живу з мамою. Я ніколи не мешкала окремо.

Мого тата не стало, коли мені було близько двадцяти. Мама була повністю зламана і попросила мене не переїжджати від неї. Вона пішла в глибоку депресію, я намагалася витягнути її звідти всіма способами. Якоїсь миті мамі стало краще, бо вона знайшла опору в мені.

Поки я навчалася в університеті, я продовжувала жити з нею. Після навчання я сказала їй, що мені час шукати власне житло.

– Ти що залишиш мене одну? Ти моя єдина опора та підтримка, – сказала мама, мало не плачучи.

Я намагалася пояснити, що мені хочеться будувати своє життя, будувати стосунки, але мама мене взагалі не чула.

– Будь ласка, будь ще зі мною! Я боюся, що я знову порину в депресивний стан. Без твоєї підтримки та турботи я не впораюся!

І я залишилась із нею. Щороку я порушувала тему переїзду, але мама завжди тиснула на жалість і намагалася утримати мене поряд з нею.

– Мамо, я повинна з’їхати від тебе! – сказала я їй.

Після цих слів мама одразу починала плакати.

– Світлана, як ти можеш так з мамою вчинити? Кому я потрібна? – шепотіла вона крізь сльози.

Я намагалася заспокоїти її, але мені не вдалося це зробити. Її істерика досягла піку, мені довелося їй дати валеріанки. Тут я зрозуміла, що потрібно вживати жорстких заходів: просто виїхати і все. Як пластир відірвати.

За кілька днів я почала збирати речі. До мене в кімнату постукала мама, відразу ж з порога вона запитала: Ти що кидаєш мене?. Після цих слів мама кинулася на ліжко. Почала плакати, як їй погано без тата. І як їй буде погано, якщо я поїду від неї.

Мама дуже часто тиснула на жалість у такий спосіб. Якось вона навіть зіпсувала мені побачення. Я була у кафе з хлопцем, який мені дуже подобався.

Ми тільки-но почали пізнавати одне одного, як раптом зателефонувала мама. Вона була дуже засмучена, сказала, що їй дуже погано на душі, благала мене приїхати додому. У результаті побачення було зіпсоване.

І ось вона знову тисне на жалість, роблячи із себе жертву.

– Мені треба свою сім’ю будувати, – говорила я їй, продовжуючи збирати валізу.

Але мама не хотіла мене слухати, вона просто почала розбирати мої сумки.

– Все, мамо! – крикнула я на неї.

Від мого голосного крику вона завмерла, а потім почала ридати ще сильніше. Мене дратували її сльози, вона поводилася як маленька дитина. Мені було шкода її, і я не знала, що робити.

– Доню, ти в мене одна, зрозумій це, – спокійно сказала мама.

– Я приїжджатиму до тебе, зніму квартиру недалеко!

– Ні, це зрада! – сердито сказала мати, а потім у неї знову почалася істерика.

Я налила мамі чай і сіла поряд. Я розуміла, що в такому стані не можна залишати її, але ще розуміла, що це маніпуляції з її боку. Мені треба підготувати її до життя на самоті. Я не знаю, як це зроблю, але я не можу залишатися з нею. Я люблю її, але мені треба будувати своє життя.

Наступного дня я таки знайшла в собі мужність, зібрала свої сумки та поїхала. Мама дуже болісно прийняла моє рішення, але це найкраще, що я могла зробити для себе та для неї. Вона звикла до мене, але їй треба вчитися жити без мене.

Однак мама навіть на відстані примудряється влаштовувати драми, але я впевнена, що вони незабаром закінчаться. Сподіваюся, що одного разу вона знайде в собі сили і зможе жити спокійно. Якби я залишилася з нею, то всі її внутрішні трагедії затягнулися б ще на кілька років.