Ліза дізналась, що її чоловік зробив другий комплект ключів від їхньої квартири для своєї мами і вирішила зіграти з нею в гру
— Тільки не забудь ключі від квартири мені залишити, — ніби між іншим сказала Марія Іванівна, коли син повідомив їй, що їде на заробітки на три місяці.
— А ключі тобі навіщо, мамо? — здивувався Федір.
«Навіщо, навіщо! — сердито подумала Марія Іванівна. – Багато знатимеш, швидко постарієш. А менше знаєш, краще спиш».
Насправді, все було дуже просто. Марія Іванівна вже давно хотіла покопатись у комп’ютері у невістки. Не стільки для того, щоб знайти там щось таке, що підтвердить усі гірші побоювання щодо її моральності (хоча і для цього теж). А просто, щоб якнайбільше знати про свою невістку.
«А якщо дізнаюся про неї щось компрометуюче, — думала Марія Іванівна, — то ще краще. Вона тоді вся опиниться у моїй владі. І я стану з неї мотузки вити».
Щодо того, як увійти в чужий комп’ютер, Марія Іванівна не турбувалася. У цій справі вона була крутим фахівцем. Але навіть такому фахівцю, якою була Марія Іванівна, для цього потрібний і час, і слушний момент, коли нікого не буде вдома.
Але час минав. Марія Іванівна вже стала бабусею, а слушна нагода не надавалася. А тут раптом таке! Син їде на заробітки і невістка одна залишається вдома.
«Це доля, — подумала, Марія Іванівна, — тепер треба зробити все, щоб у мене були ключі від їхньої квартири».
Але чесно сказати про це синові вона не могла.
«Справді, — подумала Марія Іванівна, — не можу ж я Феді так повідомити, що залізу в комп’ютер його дружини. Боюся, що може це неправильно зрозуміти».
І мама вирішила заплутати сина. Наговорити йому такого, щоб він сам вважав це за необхідне.
— Недалекоглядний ти, Федю, якщо такі запитання задаєш, — відповіла Марія Іванівна синові на запитання, навіщо їй ключі від їхньої квартири.
– Чому? – здивувався Федір.
– А ти подумай.
Федір замислився.
— Ні, мамо, — чесно зізнався він, — нічого на думку не спадає. Поясни.
— А що тут пояснювати, — відповіла Марія Іванівна, — твоя дружина залишається сама. На цілих три місяці! Як гадаєш, легко їй буде весь цей час? Одній! Та ще й з маленькою дитиною на руках!
— Думаю, нелегко, — розгублено відповів Федір.
– Ось! Правильно думаєш. А я їй допоможу.
— А до чого тут ключі? Допомагати й так можна.
«Як же ти змінився, Федя, — подумала Марія Іванівна. — Раніше ти таких запитань мені не ставив. Просто робив, що скажу, і все. А тут – на тобі. До чого тут ключі, питає! Звідки тільки сміливість взялася запитувати, сумніватися? Не розумію. Ні. Так далі продовжуватися не може. Тепер я вже не маю сумніву, що ці ключі потрібні мені як повітря. Інакше ще рік-два і зовсім не впізнаю сина».
— Ключі мені потрібні про всяк випадок, — суворо відповіла Марія Іванівна.
— Який випадок? – стояв на своєму Федір.
– Мало що?
– Що?
– Та що завгодно! — вигукнула Марія Іванівна. — Тебе три місяці вдома не буде. Будь-яке може статися. А я простежу. За її відсутності перевірятиму вашу квартиру. І якщо щось не так, я одразу це побачу. Розумієш?
— Розумію-розумію. Тільки от… А що не так? Не розумію.
— Раптом вона газ забуде вимкнути, — ляпнула Марія Іванівна перше, що спало їй на думку.
– Газ? – З сумнівом сказав Федір.
— Або праска, — провадила далі Марія Іванівна. — Уявляєш, що тоді буде?
– Уявляю. Тільки ось…
— Ну ось і давай ключі, якщо уявляєш.
— Так це, — відповів Федір, — маю лише один комплект ключів.
— Не проблема, — впевнено промовила Марія Іванівна, — збігай у майстерню і швиденько зроби другий комплект.
— Може, все-таки, Ліза дозволить запитати?
— То вона не дозволить.
– Чому? Ти їй все поясниш. Як мені зараз. Я думаю, що…
— Адже ти знаєш свою дружину. Вона не дозволить, бо не захоче завдавати мені занепокоєння. Подумає, що це мені важко.
— Але ж Ліза…
— У тебе надзвичайно чуйна і дбайлива дружина, Федоре. Коротше, давай ключі.
– А якщо Ліза дізнається? – сказав Федір. – Що скаже?
– Звідки вона дізнається? — розважливо відповіла Марія Іванівна. — Якщо ти про це нічого не скажеш. А ти ж не скажеш?
– Я?
– Ти.
– Не скажу.
– І правильно зробиш. Навіщо їй це знати? Може неправильно зрозуміти. Подумає щось не те. Зробить неправильні висновки. Стане за мене хвилюватись. А їй зараз не можна хвилюватись. У неї дитина маленька. Скажи тільки, що я їй допомагатиму і все. І більше нічого не треба говорити. Зрозумів?
– Я зрозумів. Тільки не знаю, а раптом…
— Раптом, раптом, — розгнівалась Марія Іванівна. – Ти мужик чи хто?
– Мужик!
— Ну так і поводься як мужик. Інший би на твоєму місці матері в ноги вклонився, що вона береться за таку небезпечну місію. Я, може, від пожежі врятую вас чи від затоплення сусідів. А ти? Нерішучий ти який, Федоре. Так не можна.
— Так боязко. Що буде, якщо раптом Ліза тебе застане у квартирі? Адже вона не відразу зрозуміє, що ти нас рятуєш. Тоді нам обом не поздоровиться. Тобі за те, що проникла в її квартиру без дозволу. А мені за те, що ключі тобі дав. Страшно!
— Не бійся, синку. Я буду вкрай обережною та обачною. Але навіть якщо й мене викриє твоя дружина, — Марія Іванівна подивилася кудись у далечінь і важко зітхнула, — все на себе візьму. Тебе не видам. Скажу, що без твого відома зробила ключі.
— Може, все ж таки не треба?
– Що не треба?
— Так ризикувати. А?
— Треба, синку. Треба. А запасний комплект ключів завжди знадобиться. Раптом Ліза втратить свої ключі? А? Що тоді?
– Нічого доброго.
– В тому то й справа. І зовсім інша річ, коли я маю запасні ключі. Адже тоді не доведеться двері ламати. Розумієш тепер?
– Тепер розумію.
А вже за годину Федір повернувся додому із запасним комплектом ключів та віддав їх мамі.
— От і добре, — сказала Марія Іванівна. – Тепер Ліза може спокійно губити свої ключі. Нічого не побоюючись. Правильно?
— Правильно, — відповів Федір.
— Розумниця ти моя, — сказала Марія Іванівна. — Їдь до дружини. Скажи, що я її відвідуватиму. Допомагатиму. А про ключі мовчи. Зрозумів? Раптом вона не так зрозуміє!
— Та я зрозумів, — відповів Федір.
А ввечері він розмовляв із дружиною.
— А щоб тобі не так важко було без мене, — додав він, — мама погодилася весь час допомагати тобі.
— Марія Іванівна допомагатиме мені? – здивувалася Ліза.
– А що дивного? – відповів Федір. — Ти ж не чужа їй людина. І вона розуміє, що тобі одній з маленькою дитиною буде тяжко без мене.
– Зовсім ти, Федя, маму свою не шкодуєш, – відповіла Ліза.
Федір насторожився.
— Чому це я її не шкодую? — спитав він.
— Не хотіла б я опинитись на її місці. Зізнайся, це ти її змусив?
– Я не змушував. Вона сама. За власним бажанням.
— Але з твоєї мовчазної згоди.
– А що таке?
— Ти хоч розумієш, на що прирікаєш свою маму?
— На що це я прирікаю її?
– А ти подумай, – відповіла Ліза. — Постав себе на місце мами. Уяви, що тебе на весь день залишили зі мною та з нашою донькою, якій ще року немає. Залишили, щоб допомагати! Уявив?
Федір замислився.
– Чесно кажучи, – сказав він, – страшнувато.
– Ось! Про що й мова. А ти погодився. Ось як після всього цього ти можеш вважати себе добрим сином?
– А що я? Хіба з нею посперечаєшся?
— Просто ти її не любиш. От і все.
— Та я люблю маму, люблю.
— Якби любив, не допустив би такого.
— А що тепер робити?
— Дзвони їй і кажи, що я допомоги не потребую.
– Вона не послухає. До того ж, вона вже й ключі собі другий комплект зробила.
Сказавши це, Федір зрозумів, що проговорився. Він одразу згадав, як просила його мама, щоб не говорив про ключі Лізі. Але було вже запізно.
Федір злякано дивився на дружину.
– Ключі зробила? – здивувалася Ліза. – Ось як? Від моєї квартири?
Йому нічого не залишалося, як розповісти.
— Вона з найкращих спонукань, — підсумував сказане Федір. — Раптом ти праску забудеш вимкнути. Або сусідів заллєш. Або свої ключі втратиш. Розумієш?
— Це тобі мама сказала, що я ключі втрачу, сусідів заллю та праску не включу?
– Мама хвилюється. Допомогти хоче.
Ліза замислилась.
— Ну, гаразд,— спокійно промовила вона, коли все обдумала,— якщо твоя мама з найкращих спонукань сама хоче мені допомагати…
— Вона хоче, хоче! — радісно закричав Федір.
– Нехай допомагає, – погодилася Ліза. – Я не заперечую.
— Отже, я можу їй не дзвонити та не відмовляти?
– Можеш не дзвонити, – відповіла Ліза. — Нехай приїжджає. Допоможе.
Федір зітхнув з полегшенням.
— Тільки ти це, Ліза, сильно її тут не напружуй, га? Все-таки моя мама. І якщо раптом застанеш випадково у квартирі, не свари її. Вона це з найкращих спонукань.
— За мене не хвилюйся. Що ж я не розумію, чи що. У самої донька росте. Але ти теж… Не кажи їй, що я знаю про ключі. Зрозумів? Раптом не так зрозуміє!
– Та зрозумів я.
А як тільки Федір поїхав, то відразу Ліза змінила у дверях лише один замок.І навіть не сам замок змінила, а його личинку. І почала чекати дзвінка свекрухи. Чекати довелося недовго. Свекруха зателефонувала і поцікавилася, як у Лізи справи і чим займається. Ліза відповіла, що збирається з дитиною гуляти і повернеться додому не раніше ніж за три години.
На цьому розмова була закінчена і Ліза почала збиратися на прогулянку.
Вийшовши з дому та відійшовши з коляскою на безпечну відстань, вона почала стежити за своїм під’їздом.
Незабаром вона побачила, як свекруха увійшла до під’їзду. А за десять хвилин вийшла назад. Навіть з далекої відстані, на якій знаходилася Ліза, було видно, що свекруха чимось незадоволена.
Ліза посміхнулася і спокійно пішла гуляти далі.
Після цього випадку Марія Іванівна ще кілька разів спробувала безуспішно проникнути у квартиру невістки, а потім плюнула на цю справу.
«Напевно, в майстерні неправильно зробили ключі, — подумала вона. — Треба буде замінити ці ключі».
Марія Іванівна прийшла до Лізи, коли та була вдома. Скориставшись нагодою, вона підмінила ключі. Це було не так важко, бо ключі лежали на найвиднішому місці. Ліза спеціально їх там поклала, щоби Марії Іванівні було зручно їх підмінити.
А коли Марія Іванівна пішла, Ліза знову змінила личинку одного замку. Повернула колишню личинку на місце. І тепер виходило, що ключі, які залишила свекруха, підходили до всіх замків. А ключі, які вона забрала, до одного із замків (до того ж самого) знову не підходили.
Коли наступного дня Марія Іванівна знову не змогла потрапити до квартири, вона вирішила, що переплутала ключі.
“Напевно, – думала вона, – я так хвилювалася, що взагалі не змінила ключі, а подумала, що змінила”.
Тепер Марія Іванівна вирішила діяти інакше. Вона знову прийшла в гості до Лізи, і коли та була у ванній, перевірила обидві зв’язки ключів. На подив Марії Іванівни обидва комплекти ключів підходили до всіх замків.
Марія Іванівна не знала, що до того Ліза зробила в майстерні ще один комплект ключів. І непомітно підмінила його, коли Марія Іванівна поралася з онукою.
Цього вечора Марія Іванівна уникала невістки з упевненістю, що стала володаркою правильного комплекту. Адже вона кілька разів його перевірила, перш ніж забрати.
Але яке ж було здивування Марії Іванівни, коли наступного дня вона знову не змогла проникнути до квартири невістки.
— Та що це таке? — обурювалася Марія Іванівна, виходячи із під’їзду. — Просто дива якісь.
Цього разу Марія Іванівна вирішила дочекатися Лізу з прогулянки та подивитися, як та відчинятиме двері. Вона зателефонувала невістці і сказала, що чекає її біля під’їзду.
– З цим замком, – бурчала Ліза, відчиняючи двері, спеціально вдаючи, що не може відчинити двері, – завжди щось не так. Намучуєшся, поки відкриєш.
«Так ось у чому річ, — радісно подумала Марія Іванівна, — замок зіпсований. А я не здогадалася. Але тепер я виправлю все».
— Треба поміняти замок, — запропонувала Марія Іванівна, коли вони увійшли до квартири. — Навіть не сам замок, а його личинку. Я зараз сама схожу в магазин і куплю.
— Дякую Вам, Марія Іванівна, — сказала Ліза. — Ви така розумна. Що б я без вас робила. Розуму не докладу.
— Та гаразд, гаразд, — відмахнулась свекруха, — що ж я, не розумію, чи що.
Цього вечора Марія Іванівна йшла від невістки зі щасливою усмішкою на обличчі. Марію Іванівну можна було зрозуміти. У її сумочці лежали ключі, що підходять до всіх замків. Марія Іванівна їх кілька разів перевірила, коли Ліза займалася своїми справами на кухні.
А наступного дня, коли Марія Іванівна знову не змогла увійти до квартири, вона навіть не здивувалася, ні. Напрочуд вже просто не вистачало сил. Марія Іванівна розлютилася. Розлютилася настільки, що спочатку видала гучний протяжний крик.
Моторошним був цей крик. Зловісним!
Потім Марія Іванівна кілька разів повторила цей крик. Ці крики було чути навіть на вулиці. І це при тому, що квартира Лізи була на восьмому поверсі.
Після того як крики припинилися, стали чути гучні сварки. Особливо не замислюючись і не підбираючи слова, Марія Іванівна обсипала лайками і ці двері, і ці ключі, і ці замки, і це життя, а заразом і сусідів, які з переляком виглядали зі своїх квартир.
На момент повернення сина з заробітків, у Марії Іванівни зібралося понад двадцять комплектів ключів від квартири Лізи. А незабаром Марія Іванівна всерйоз повірила в те, що справа не в ключах, а в тому, що квартиру Лізи оберігають якісь Вищі Сили. І переконалася вона у цьому, коли не змогла відкрити квартиру ключами сина. Це було так.
Марія Іванівна разом із сином, з невісткою та онукою гуляла у парку. Коли повернулися всі додому, Ліза витягла доньку з коляски і передала її Федорові. А сама взяла до рук сумки. І після цього свекруха попросила допомогти відкрити двері.
– Дай мамі ключі, – сказала вона чоловікові.
Федір однією рукою тримав доньку, а другою дістав ключі з кишені і простяг Марії Іванівні.
Тремтячими руками Марія Іванівна почала відчиняти двері. І в неї знову не вийшло. Один замок не відкривався.
– Давайте я, – сказала Ліза, яка наперед підмінила ключі чоловіка.
Марія Іванівна розгублено передала ключі невістці. Та непомітно знову змінила їх. І почала відкривати замок рідним ключем.
«Тепер я все зрозуміла, — подумала Марія Іванівна, коли побачила, як Ліза легко відкрила замок. — Це Вищі сили. Це вони. І навіть якби я якимось дивом проникла до квартири, я все одно не змогла б увійти до її комп’ютера. Тому що Вищі сили на її боці! Це вони й не пускають мене. Іншого пояснення всьому, що відбувається, я просто не знаходжу».