Людмила вирішила припини безкорисливо допомагати людям – цього ніхто не цінував. Вирішила жити для себе та свого сина

До колективу прийшла жінка під 50. Працювала добре, була привітна, доброзичлива. Співробітниці почали з нею спілкуватися, розпитували про життя. Вона розповідала – вчилася там то, жила тут, зараз живу тут.

Дивним було те, що історія цієї жінки нагадувала казку про Попелюшку: спочатку жила бідно, а потім раптом переїхала до найпрестижнішого району.

“Ти заміж, чи що, вдало вийшла?” – питали її.

Але все було зовсім навпаки.

Від першого чоловіка Люда пішла з друкарською машинкою та сином, їй більше нічого не потрібно було. Вона знала: сама на все зможе заробити. Вона роботи не боїться.

Другий чоловік був людиною доброю, чуйною, прийняв її сина, як рідного. Але зірок з неба не хапали: його доходу ледве вистачало на життя, Люда працювала за трьох. І дивувалася: у батька її чоловіка кілька квартир, кілька земельних ділянок. Чому все стоїть у запустінні? Адже можна цим усім займатися – самим або здавати в оренду. І жити приспівуючи.

Вони жили в дуже стислих умовах: батареї не працювали, лампочки висіли без абажурів, гаряча вода була не завжди, туалет і душ потребували капітального ремонту.

Люда економила, збирала і давала гроші на ремонт. І була вдячна – щодня, за те, що має сім’ю та будинок.

Спочатку паралізувала старенького діда чоловіка. Люда, добра душа, віддавала свої накопичення, щоб купити ліки та найняти доглядальницю. Діда не стало, грошей сім’я не має. Так буває, коли люди не мають заощаджень, хоча фактично – дуже багаті люди, якщо брати до уваги квартири, що простоюють, і ділянки. Люда взяла кредит.

Тяжко захворіла мати чоловіка. Знову кредити. Її вже не було на цьому світі кілька років, а борги доводилося віддавати.

Батько чоловіка почав пити. “Еліксир правди” – як казала сама Люда. Бо, як вип’є, так “правда” з нього й лізе. Що прийшла Люда на все готове, у багату сім’ю, з розрахунком прийшла, не стала виходити за голодранця. І чекає, коли це все їй дістанеться. Але він, батько, заповіт напише на перших зустрічних, аби їй, Люді, нічого не дісталося.

А чоловік мовчить, батькові суперечити не сміє. Як вона раніше не бачила, за кого заміж йшла?

Послухала жінка пару таких концертів, зібрала речі у валізу, взяла сина. І пішла. На орендовану квартиру.

І така образа здавила їй груди, така злість охопила, що вирішила жінка, що жити буде добре, на зло всім тим, хто вважає її корисливою й жадібною. Жодна копійка не піде на допомогу людям, якщо вони не цінують.

За кілька років дзвонив чоловік, казав, що батька не стало, ховати треба, гроші потрібні.

“Продай ділянку” – сказала Люда. “Ти ж отримав її у спадок від матері?”

“Ну це довго, а гроші потрібні зараз” – канючив чоловік.

“У мене немає” – сказала Люда і кинула слухавку.

З цього дня вона перестала бути доброюю, розуміючою, всім допомагати. Має сина, треба жити заради нього.

Сусідки по будинку кидали косі погляди: одна, з дитиною, на орендованій квартирі. Неуживлива. Або ледарка. Але коли пізнавали краще жінку, починали з нею дружити і дуже з сином допомогли – забирали зі школи, робили з ним уроки. Люда дивувалась: від сторонніх людей тепла більше, ніж від рідні.

Образа штовхала жінку вперед. Вони з сином спочатку купили невелику квартирку, влізли у борги, зрозуміло. А потім усе почало налагоджуватися і тепер вони живуть так, що їм ще й заздрять.