Ірина вирішила купити своєму колишньому чоловікові квартиру. От тільки квартира ця була не проста, а з “сюрпризом”

Ірина та Ростислав підійшли до під’їзду багатоповерхового будинку.

– Тут, чи що? — недбало поцікавився Ростислав.

— Тут, — відповіла Ірина, відчиняючи електронним ключем двері під’їзду. – Заходь.

Вона потримала двері, пропускаючи колишнього чоловіка вперед. Ростислав увійшов до під’їзду. Озирнувся.

– Подобається? – запитала Ірина.

— При вході повинен сидіти консьєрж, — невдоволено пробурчав Ростислав. — Але зараз його нема. Чомусь.

— Мабуть, вийшов кудись, — сказала Ірина.

“Консьєрж? – подумала вона. – Його тут і не було ніколи. Невже через це вся справа зірветься?”

— Починається, — невдоволено пробурчав Ростислав. — Спочатку консьєржа на місці немає, потім ще щось з’ясується.

— Тобі зараз консьєрж потрібен? – запитала Ірина. — Можемо його зачекати.

— А будеш хамити, Ірино, я прямо зараз візьму і піду, — пригрозив Ростислав, — і переїзд не відбудеться.

Ростислав та Ірина вже давно розлучилися. Але продовжували жити разом. У двокімнатній квартирі

До весілля кожен з них мав свою кімнату. Після весілля вони продали свої кімнати та купили двохкімнатну квартиру. І ось тепер (після розлучення) ніяк не могли роз’їхатися. Через Ростислава. Тому що вони домовилися, що разом накопичать на обмін із доплатою, і кожному дістанеться однокімнатна квартира.

Але обмін затягувався, бо Ростислав не мав наміру нічого доплачувати. Він не мав грошей. Він ніде офіційно не працював та перебивався невеликими випадковими заробітками.

Три роки тому Ростислав перейнявся ідеями про свободу та незалежність чоловічої самосвідомості. Він звільнився з роботи і почав вести новий спосіб життя. Як він його сам називав – незалежний!

Ірина цей новий образ не схвалила і вони розлучилися.

І тепер виходило, що тільки Ірина була зацікавлена ​​у переїзді і тільки вона сама й заробляла гроші на обмін. Тому що від Ростислава, в цьому сенсі, ніякого толку. А він усім своїм виглядом показував, що особливо і не потребує переїзду.

— Мене, як вільного та незалежного у всіх сенсах чоловіка, і так все влаштовує, — заявив він Ірині. — І якщо хочеш мене позбутися, то, будь добра, сама і заробляй на доплату. А мене з цією нісенітницею не тривож.

На які гроші жив вільний та незалежний Ростислав?

Тут все просто. Він промишляв різним дріб’язком разом зі своїми друзями-приятелями (такими ж, як і він, вільнодумними та самотніми чоловіками). Вони здавали макулатуру, металобрухт та багато іншого, що мало хоч якусь цінність і за що платили гроші. Не соромилися і просто жебракувати. Влітку виїжджали за місто. Збирали гриби, ягоди. Віники в’язали для лазні. Рибу ловили. Тим і жили.

Після завершення будь-якої вдалої справи, вони купували їжу та напої та збиралися у Ростислава.

Ірина намагалася і по-доброму говорити з Ростиславом, щоб він не водив нікого додому. І лякала його дільничним. І казала, що зробить окремий ордер та з’їде від нього. Але Ростислав на всі її прохання та погрози не піддавався.

Більше того, він їй сам пригрозив, що якщо вона надумає з’їхати або поскаржитися комусь, то він підговорить своїх друзів, ще гірше буде.

Ось тоді Ірина і зрозуміла, що немає в неї іншого виходу, як самій заробити на доплату за розмін.

Але в неї нічого не виходило. Грошей, які вона заробила після розлучення, вистачало найбільше на доплату за одну й кімнату. Але Ростислав категорично відмовився від кімнати.

– Навіщо мені знову кімната? – сказав він. — Тим паче, що кімната в мене є! Ти мені, Ірино, шукай квартиру. Таку, щоб мені сподобалася. А не знайдеш, то я й далі з тобою житиму.

Зовсім уже зневірилася Ірина. Хотіла навіть сама в кімнату переїхати, а колишнього в окрему квартиру відправити, аби лише позбутися його. Як раптом!

Ірина наткнулася на оголошення про продаж однокімнатної квартири, з меблями та за ціною кімнати.

«Бути такого не може, – подумала Ірина. — Невже правда? Треба з’їздити та подивитися».

З’їздила. Подивилася. Так і є.

— А в чому каверза? – запитала Ірина у господарів. — Чого раптом така низька ціна?

Господарі нічого не приховували і розповіли всю правду про свою квартиру. І виявилося, що каверза дійсно була. І не одна.

«Господи, — подумала Ірина, — та це саме те, що мені потрібно. І поверх шостий, і квартира 36 – його улюблені числа. А недоліки він виявить не одразу. А коли знайде, вже пізно буде. Головне, щоб він погодився на обмін та переїхав сюди. А решта мене не цікавить».

І ось настав той день, коли Ірина показувала цю квартиру своєму колишньому чоловікові.

Там поштові скриньки, — казала Ірина. — Там два ліфти: пасажирський та вантажний.

— Ти мені ліфтами зуби не заговорюй, — грубо промовив Ростислав. – Квартиру показуй. На якому, кажеш, вона поверсі?

— На шостому, — відповіла Ірина. — Як ти просив.

“Я просив? — подумав Ростислав. – Коли це я просив? А втім, може, й справді просив. Хіба згадаєш. Стільки подій останнім часом. І звільнення з роботи, і розлучення, і ось тепер переїзд. А завтра ще з мужиками треба за місто їхати. Кажуть, що знайшли цілі поклади мідного кабелю. Стільки справ, стільки справ.

А цифра шість – щаслива. Гарна цифра. Але якщо мені квартира не сподобається, нікуди не поїду. Незважаючи на цифру. Нехай не сподівається. До кінця життя разом житимемо. Незважаючи на те, що вже давно розлучилися».

– А номер квартири який? — спитав Ростислав. — Відразу попереджаю, що якщо номер мені не сподобається, я не прийму її.

— Тридцять шоста квартира, — відповіла Ірина.

Вона пам’ятала про забобонне ставлення колишнього до будь-яких цифр і точно знала, що ці цифри йому сподобаються.

– Влаштовує? — уїдливо запитала Ірина.

«Шикарний номер! — захоплено подумав Ростислав. — Та через такий номер своєї квартири я й у своєму житті швидко наведу порядок. Ось тільки… Її уїдливий, іронічний тон. Це мені не подобається”.

— Тільки ти не умнічай, Ірина, — намагаючись здаватися байдужим, сказав Ростислав, — тобі це не йде. Зрозуміла? Бо зараз розвернуся і додому поїду. Ти мене знаєш.

Ірина розсудливо вирішила промовчати у відповідь і більше не іронізувати.

«З почуттям гумору в нього завжди було погано, — подумала вона, — а тим більше, що зараз зовсім не час жартувати. Потім пожартую. Ось вселю його в цю квартиру і пожартую».

Вони мовчки піднялися ліфтом на шостий поверх. Вийшовши з ліфта, Ростислав озирнувся. Досі йому все подобалось.

«Шикарний ліфт, – думав він. – Великий. У такому навіть застрягти не страшно — лягай та спи. І сходова клітка хороша. Всюди чисто. Відразу видно, що пристойні люди тут живуть».

Від райдужних думок його відвернув голос Ірини.

— Ось ця квартира, — сказала вона, показуючи на металеві двері. — Двері тобі як? Подобаються?

«Солідні двері! — подумав Ростислав, дбайливо помацавши її рукою. – Потужна! Такі так просто не взламаєш. Буду за нею, як за кам’яною стіною».

— Двері, як двері, — роздратовано сказав Ростислав. — Ти квартиру покажеш колись? Чи так і будемо… дверима милуватися?

Ірина відчинила двері.

– Проходь, – сказала вона.

Ростислав увійшов до квартири. Озирнувся.

– Чого мовчиш, – сказав він. – Розповідай, показуй. А то тут стоїть, дивиться.

— Сорок шість метрів, — розповідала Ірина, — плюс лоджія шість метрів. Це кімната. Тут є кухня. Ось туалет та ванна. Квартира продається із меблями, але без побутової техніки.

«Пес із нею, з побутовою технікою, — подумав Ростислав, — що користь у цих старих холодильниках і зношених пральних машинах. Головне, що тут всі інші меблі нові. Це одразу видно».

І знову голос Ірини відволік його від приємних думок.

– Ну? — спитала вона.

– Що ну? — невдоволено перепитав Ростислав.

— Подобається квартира? Приймаєш?

— Квартира хороша, — погодився Ростислав. — Але насамперед хочу побачити іншу квартиру. Ти ж сама казала, що вибір за мною.

– Я все пам’ятаю, – відповіла Ірина. – Зараз поїдемо дивитися інший варіант. Щодо цієї квартири питання є?

— З цією ні. Все ясно.

«Шикарна квартирка, — думав Ростислав, коли їхав ліфтом униз. — Про таку й не мріяв. Це що ж виходить? Виходить, що все я робив недаремно. Змусив-таки свою колишню розщедритися і купити мені квартиру. Зараз подивлюся іншу і виберу найкращий варіант».

А за годину вони виходили з під’їзду вже іншого будинку та в іншому районі міста.

«А цей варіант виявився не таким добрим, — думав Ростислав. — По-перше, немає жодних меблів. А по-друге, (що набагато важливіше) номери будинку, квартири та поверху нещасливі. Не буде мені успіху в будинку номер 13, на тринадцятому поверсі, в 113 квартирі. Точно не буде. Можна не сподіватися. Нехай сама тут живе, якщо така розумна».

– Що скажеш? – запитала Ірина. – Який варіант обираєш?

— Вибираю перший, — відповів Ростислав. – Який на шостому поверсі.

Усередині Ірини все закипіло від захоплення.

«Тепер спокійно, — подумала вона, — жодних емоцій, жодної реакції. Радості та захоплення не видавати. Цілковита байдужість. Щоб не злякати. Бо якщо він помітить мою радість, одразу запідозрить недобре і передумає».

— Може, все ж таки сюди переїдеш? — байдуже спитала Ірина.

— Чого мені сюди їхати? — посміхнувшись, спитав Ростислав.

— А щоб потім не казав, що я забрала собі краще, а тобі гірше віддала, — спокійно відповіла Ірина.

— Ось сама й переїдь сюди, — сказав Ростислав. — А я зробив свій вибір.

Ірина зробила дуже сумне обличчя і тяжко зітхнула.

Що? — радісно подумав Ростислав. – Не очікувала? Думала, що всі навколо дурніші за тебе? Так?»

— Може, ще якісь варіанти знайдемо? – Запитала Ірина.

“О, як її зачепило, – думав Ростислав, – інші варіанти шукати хоче”.

— Ні, — впевнено відповів Ростислав. — Я знайшов своє щастя, а ти можеш і далі собі шукати. Варіанти! Тільки вже без мене. Всі меблі я там сфотографував, так і знай. Якщо хоч табуретки недорахуюся, нарікай на себе, Ірино. Ти мене знаєш.

І Ростислав наполегливо зажадав, щоб Ірина якнайшвидше все закінчувала, бо він уже втомився від неї і хоче нарешті пожити щасливим життям на шостому поверсі, у квартирі 36, на самоті та спокої.

Ірина знову зробила сумне обличчя, важко зітхнула і приречено знизала плечима.

Пройшов якийсь час, і Ростислав переїхав до своєї нової квартири.

— Ось я й удома, — сказав він, відчиняючи двері й заносячи до квартири свої речі. — Що не кажи, а жити одному, у просторій окремій квартирі, — це велике щастя. Та що там велике. Величезне щастя! Величезне!

Багато чоловіків зараз мріють опинитися на моєму місці. Але. На жаль. Не у всіх вистачає розуму, щоб правильно поводитися після розлучення на одній житлоплощі з колишньою дружиною. А в мене розуму вистачило. Ось тому я зараз весь у шоколаді та тут. Як то кажуть, не пощастить у коханні, значить, в іншому удача буде.

Ростислав пройшов на лоджію. Він оглядав околиці і згадував минуле.

«Як швидко час біжить, — думав він, — ще недавно в мене була тільки одна кімната. А зараз! … А що там лежить? Кабель мідний, чи що? Ну точно. Кабель. Треба буде вночі сходити… — Ростислав подивився в інший бік і повернувся до колишніх думок. — І ось минуло п’ять років, — думав він, — і в мене своя квартира. З меблями! Господи, ну яка ж я щаслива людина. І за що мені це все? Що я такого зробив?

Ростислав усміхався, думаючи про те, що він такого зробив, що на нього впало стільки щастя.

— Знаю, за що, — впевнено сказав він, — за твердість переконань. За те, що ніколи не зраджував своїх принципів. І своє ставлення до жінок зберігав, зберігаю і зберігатиму все життя. Тоді тільки я зможу бути по-справжньому щасливою людиною. А інакше ніяк.

Йому набридло стояти на лоджії і він ще раз вирішив пройтися квартирою і все подивитися.

— Та й речі треба розкласти, — сказав Ростислав, подивившись на себе у велике дзеркало, що стояло у передпокої. — Зараз розкладу книжки на книжкові полиці. Одяг у шафу повішу. Нижню білизну в комод покладу і туди постільну білизну. Жінки вони такі наївні. Думають, що чоловіки без них і кроку ступити не можуть.

Ростислав усміхнувся сам собі і пішов розкладати речі.

Особливо акуратно він розставляв у книжковій шафі повне зібрання творів свого улюбленого письменника. Інших книжок він не мав. Та він і не читав інших. Усе розклавши та розставивши, він відчув легку втому і вирішив поспати. Він поклав на ліжко привезений з собою матрац, постелив простирадло, дістав подушку та ковдру. Через п’ять хвилин він уже міцно спав.

І йому снилися добрі сни. А які ще йому могли снитися сни, якщо він не знав усієї правди про ту квартиру, де тепер жив. І правда ця колись мала розкритися. Рано чи пізно.

А в той же час, коли Ростислав солодко спав і бачив гарні сни, Ірина сиділа на кухні своєї квартири, пила чай і згадувала, як розмовляла з господарями тієї квартири, до якої вона переселила свого колишнього чоловіка.

— Жінка ви хороша, — сказали господарі, — це одразу видно. Тож і ми будемо з вами до кінця чесні. Квартиру цю ми продаємо за стільки, за скільки і купили. Навіть трохи дорожче. Тому що ми купували її на стадії будівництва. І все, що ми хочемо, це просто повернути своє.

– А меблі? – запитала Ірина. — Ви й без нмх могли б своє повернути.

— Це не меблі, — відповіли господарі. – Видимість.

— Як це «видимість»? – не зрозуміла Ірина.

— Дуже просто, — відповіли господарі. — Ними не можна користуватися як меблями.

– Чому?

– Небезпечно. Будь-якої миті може розсипатися. Справа в тому, що матеріали, з яких вони зроблені, дуже неміцні.

— А навіщо такі меблі потрібні?

– Гарне питання. Такі меблі використовуються на знімальних майданчиках. Їх ламають руками. Розбивають у бійках. Кидають. Спалюють. Розумієте? Вона набагато дешевші, ніж справжні.

— Звідки у вас ці меблі?

— Ми якийсь час здавали цю квартиру одній кіностудії. Ну ось вони і залишили нам як сувенір набір таких меблів. І ми за допомогою цих меблів приховуємо найголовніші недоліки.

– Головні недоліки?

– Ага. Будинок збудований настільки погано, що протікає з усіх боків.

— Протікає? Це коли йде дощ?

— У дощ це само собою. Але головне це не. Водопровідні труби, що у стінах, протікають.

— Сильно протікають?

– Не дуже. Але вологість у кімнаті відчувається.

– Я нічого не відчуваю.

— Це завдяки декоративним меблям. Вони вбирають зайву вологу. Але надовго їх не вистачить.

— Отже труби міняти треба.

– Треба. У всьому будинку. А для цього потрібно, щоби всі мешканці зібралися. А у нас у під’їзді лише у трьох квартирах і живуть. Кому зовсім подітися нема куди. Ось ми й вирішили продати свою за ціною кімнати, щоби своє повернути.

— А меблі чим допомагають?

— По-перше, як уже було сказано, вони вбирають зайву вологу. По-друге, хіба ви не бачите, що по всьому периметру квартири корпусні меблі до стелі. І в кімнаті, і в передпокої, і на кухні. У такий спосіб ховаються мокрі стіни. Але це ще не всі недоліки квартири.

– Не всі?

Господарі переглянулись.

— Тут незабаром будівництво іншого будинку розпочнеться. Навпроти вікон цієї квартири будуватиметься ще один висотний будинок.

– А між будинками сквер?

– Ні. Не сквер. Сквер – це з іншого боку. А з цього боку швидкісну трасу буде прокладено. Якраз між двома будинками. Але на належній відстані. Навіть, можливо, захисні звукові огорожі поставлять. А може, й не поставлять. Загалом будівельних та інших робіт років так на десять. Незабаром почнуть сваї забивати і будівельну техніку приженуть. Тому ми й поспішаємо продати.

— Я сюди колишнього чоловіка хочу переселити, — чесно зізналася Ірина. — Як ви гадаєте, він зможе тут жити?

— Спочатку важко буде. А потім нічого. Звикне. Ось тільки з меблями попередьте його. Меблями довго користуватися не можна.

– Чому?

— Одного дня вони просто візьмуть і розсипляться.

— І коли це станеться?

— А цього ніхто не знає, — відповіли господарі. – Може завтра. А може, за рік. Хлопці, які залишили нам їх, розповідали, що був випадок, коли ці меблі двадцять років протрималися.

— То, може, й у мого колишнього вони довго простоять? – припустила Ірина.

— Може, й простоять, — погодились господарі. – Чому ні? У житті яких тільки чудес не трапляється. Головне, не стукати по ними кулаками. Не стрибати на них. Не вставати ногами. А так, що їм буде, простоять меблі. Бог дасть і не один день. Квартиру берете?

– Беру! — впевнено відповіла Ірина.

«Може, даремно я не попередила Ростислава про меблі? — переживала тепер Ірина. – А з іншого боку? Ну, попередила я б його, і що? Досі б так і жили б разом. А завдяки мені він живе в окремій квартирі».

Двадцять років меблі у Ростислава не протрималися. Першим розвалився стіл.

Діло було так. До нього тоді товариші прийшли, щоб відзначити успішну здачу кольорового та чорного металу. І ось посередині заходу Ростислав сказав тост. Сказав щось дуже урочисте і після цього вдарив кулаком по кухонному столу. А він узяв і розсипався. На тирсу. Усі тоді з повагою подивилися на Ростислава, а він на свій кулак.

А за тиждень і все інше розсипалося. Одночасно. Тому що розпочалося будівництво іншого будинку та швидкісної траси. Одночасно. І почали забивати сваї.

Тоді у Ростислава теж у гостях було багато друзів та знайомих. Відзначали… Важко сказати, що саме загалом щось відзначали. Сиділи у кімнаті. Коли Ростислав почав говорити тост, його переконливо попросили по столу не стукати. Ростислав сказав, що не буде.

Але як тільки він закінчив промову і хотів випити, в цей момент почувся звук, як забивали сваї і … всі меблі, які були в квартирі, всі стільці, шафи, столи, тумбочки, полиці і так далі, в одну мить розсипалися на тирсу.

Гості опинилися на підлозі. І все, що було в шафах та тумбочках, теж виявилося на підлозі.

Але! Не дивлячись на те, що трапилося, ніякої паніки не було. Ось що означає, коли збираються лише чоловіки. Справжні! Вони все, що трапилося, сприйняли не інакше, як… Знак. Що вірною дорогою йдуть до поставленої мети. І все в них буде гаразд.

І сидячи на тирсі, вони допили і доїли. І лише після цього розійшлися. Урочисто пообіцявши Ростиславу, що завтра, принаймні за тиждень, вони принесуть лопати і допоможуть йому всю цю справу вигрібти.

Але ніхто не прийшов. Ростислав не став чекати на тиждень. Він відкопав на кухні совок і віник, і самостійно, як справжній археолог, акуратно вигріб з-під тирси зібрання творів свого улюбленого автора.

Після цього він зателефонував до Ірини, щоб поскаржитися їй на своє життя і пороситися переночувати. Але Ірина, не дослухавши, вимкнула телефон.