Сестра свого часу поквапилась і залишила мене без спадщини. Тепер їй потрібна допомога, і вона просить забути образи

Двадцять років тому не стало нашої мами. Я змогла приїхати тільки на помин дев’ятого дня. Ми з чоловіком жили тоді закордон, звідки не щодня можна виїхати. Сама дорога теж неблизька, тож приїхала я із запізненням.

Мама раніше хворіла, я про це знала. Надсилала їй перекази, щоб вона могла оплачувати ліки та операцію, але все виявилося марно, її не стало. Похороном та іншим займалася сестра, яка живе у тому самому місті.

Спочатку мені було не до того, таки мама померла. Я довго не могла в це повірити. Тому цього мого приїзду розмова про спадщину не велася. У спадок мала увійти мамина трьохкімнатна квартира та дача. Але про це ми розмовляли з сестрою вже згодом і по телефону.

Виявилося, що я можу не переживати – мені нічого не належить. Сестра вчасно поквапилась і вмовила маму ще на початку хвороби все переписати на неї. Не знаю точно, які аргемунти вона їй наводила, але мама погодилася. І квартира, і дача дісталися сестрі.

– Ти там у себе сидиш, навіть на похорон не приїхала. А я маму доглядала до останнього дня, тому все по-чесному. Я заслужила і на дачу, і на квартиру.

Те, що гроші на лікування мами надсилала я, вже не враховувалося. Я проковтнула цю пігулку, хоч вона була гірка. Ми з чоловіком не збиралися вічно сидіти закордоном, треба було якось облаштовуватись на батьківщині. Спадщина була б гарною підмогою, а тепер доведеться все робити з нуля.

У цій украй неприємній ситуації мене дуже підтримав чоловік. Його реакції я боялася найбільше, все-таки саме його гроші йшли на лікування мами, яке виявилося безуспішним. А насамкінець мама ще й без копійки мене залишила. Але він не сказав мені жодного поганого слова і жодного разу мене цим не дорікнув. Сказав взагалі не переживати, мовляв, життя все розставить на свої місця.

Через майже двадцять років я зрозуміла, наскільки він мав рацію. Життя все розставило. Ми вже давно повернулися з-закордону. Ми маємо двох дорослих дітей, свою квартиру. Ми міцно стоїмо на ногах, я та чоловік відкрили свій невеликий бізнес. З сестрою я досі не спілкувалася.

Вона знайшла мене сама, хоча це було легко, адже з іншими родичами я підтримувала зв’язок. Знайшла мій номер та зателефонувала, попросивши про зустріч. У мене було таке відчуття, що по мулистому дну пройшлися міксером, в душі відразу стільки всього злетіло вгору, адже до цього я навіть не згадувала про неї та її вчинок. Але зустрітись погодилася.

У кафе переді мною сиділа сестра. Видно було, що життя її не балувало. Вона почала плутано вибачатися, розповідати про свою долю. Квартири маминої давно вже немає, продали, щоби виділити квартиру старшому синові. Чоловік сидить на стакані, виносить із дому все, що під руку підвернеться. Дочка із зятем та дитиною живе з ними, працює постійно лише одна сестра – дочка в декреті, зять вічно в загулах.

Жити в двохкімнатній квартирі таким натовпом важко. Сестра вирішила, що хоче розлучитися з чоловіком, останнім часом він почав буянити. Але навіть без нього у квартирі буде тісно. Іти доньці нікуди, зять навіть на оренду не заробить. Та й дочка йти не хоче. Каже, що це несправедливо – братові окрему квартиру купили, а вона з сім’єю має по чужих квартирах поневірятися.

Тому сестра хоче купити собі окрему кімнату, щоби жити там спокійно, а квартиру віддати дочці. Тільки з грошима в неї негусто, а від рідні вона знає, що ми з чоловіком живемо добре. Тому вона просить мене позичити їй грошей.

Я сказала, що подумаю. І я насправді не розумію, як вчинити. У нас із чоловіком є ​​можливість допомогти, це так. Але згадавши, як свого часу вчинила сестра, через що милістю нам довелося пройти… Бажання допомагати пропадає відразу.

Чоловік сказав, що не лізтиме, це має бути тільки моє рішення, він підтримає у будь-якому випадку. Тітка радить все забути і допомогти, адже рідна сестра все-таки. А я не знаю, ось не знаю, та й годі. Не хочеться підставляти другу щоку після такого приголомшливого удару. Але може я не права.