До мене прийшов чоловік подруги і благав: «Віра мене вже дістала. Можна я переночую в тебе?

Дзвінок у двері був, як мінімум, несподіваним. Я тільки-но приймала ванну, тому вийшла до гостя в лазневому халаті і з рушником на голові. Але, перш ніж відчинити двері, з подивом глянула на годинник: перша годину ночі.

З дитинства я звикла до того, що нічні гості не приносять нічого доброго, але коли в замок дверей побачила чоловіка своєї подруги, навіть розгубилася.

Ось уже кого не очікувала побачити, то це Павла. Він зателефонував знову, і я відкрила, злякавшись, що сталося якесь лихо з Вірою, але все виявилося набагато прозаїчніше.

– Віка, мені більше нікуди піти! – вигукнув Павло, тільки-но двері відчинилися. – Віра мене вже дістала. Можна я переночую в тебе?

– З глузду з’їхав? Ні! – Я чуть не задихнулася від обурення. – Нічого кращого не вигадав? Не знаю, що там у вас сталося, і знати не хочу. Іди додому і мирись із Вірою. А мені спати пора. Завтра вранці на роботу, якщо що.

– Віка, та я хоч у кухні на підлозі, хоч у коридорі на килимку, тільки пусти. Адже там мороз капець який. Куди я піду?

– Додому!

Я зачинила двері. Потім взяла в руки телефон і почала дзвонити Вірі, щоб поговорити з нею, з’ясувати, що ж сталося. Її телефон було вимкнено.

Я сіла на диван, думаючи, що робити. Звуку ліфта не було чути, отже, Павло не спускався вниз. Невже він у мене ще під дверима?

Я вийшла в коридор і дослухалася: тиша. Тоді я прочинила двері. Так і є, Павло сидів біля стіни, просто на підлозі, підібгавши коліна і поклавши голову на руки.

– Паш, – покликала я його. – Слухай, ну ти ж не можеш сидіти тут усю ніч. Іди до себе, будь ласка. Там Віра, напевно, божеволіє від хвилювання.

– Посварилися ми, – відповів він.

Я втомлено кивнула, розуміючи, що розмови не уникнути.

– Проходь, я чайник поставлю.

Павло пройшов на кухню і почав розповідь про те, що Віра останнім часом стала просто нестерпною, все їй не так, все не те. Причіпається через дрібниці, вередує, як маленька дівчинка, кричить, зривається через кожну дрібницю.

– Паша, я все розумію, – похитала головою я. – Але вона моя подруга і як це виглядатиме, якщо я дозволю тобі залишитися? Що вона подумає?

Павло знизав плечима.

– Слухай, продовжила я. – Давай я дам тобі грошей і ти переночуєш у готелі, навіть таксі викличу. Це найкращий варіант, повір. Готель тут поряд, два квартали всього. Хочеш, я зараз зателефоную і забронюю тобі номер?

Він похитав головою.

– У мене із собою ні грошей, ні паспорта. Я міг би піти до друзів, але там скрізь сім’ї, не хочеться людей турбувати. А ти живеш сама.

– Ось саме, – спалахнула я, але, подумавши, махнула, – гаразд, залишайся. Так і бути.

Вранці не було ще сьомої, коли мій телефон задзвонив і я, розліпивши очі, побачила, що дзвонить Віра.

– Віка, мій Паша зник. Пішов учора ввечері і не повернувся. Так, ми посварилися, але я не очікувала, що він так зробить зі мною.

– Віра, – я почала прокидатися, хоча почувала себе такою розбитою, ніби по мені всю ніч поїзди їздили. – Ти б припиняла виносити мужику мізки. Пашка нормальний чоловік, ти ж сама казала.

– Говорила, – Віра явно почала плакати. – Я вагітна! Паша ще не знає. Де мені його шукати? Він телефон не бере!

– Та в мене він, спить ще, мабуть, – відповіла я, потягаючись.

– Як у тебе?!

У голосі Віри почувся такий букет емоцій, що мало не засміялася, але потім взяла себе в руки і розповіла про нічний візит її чоловіка.

У телефоні повисла мовчанка, Віра явно розуміла, що сказати, потім раптом випалила:

– Віка, у вас щось було?

Тут-то я і розреготалася:

– Ох, Віра, Віра! Пашка твій і справді в мене, а ось я – у готелі. Як у тій казці, пам’ятаєш? Прийшла лисиця і зайчика з дому вигнала. Так і я зібралася і поїхала, лишивши його там. Знаю я, яка ти ревнива, навіщо мені зайві проблеми?

Того ж вечора Павло і Віра прийшли до мене в гості з тортом, шампанським і різними смаколиками. Ми довго сиділи за столом і сміялися з ситуації, з якої мені вдалося так спритно викрутитися. А потім вони пообіцяли взяти мене хресною майбутньому малюкові. І, звичайно, я погодилася.