Олег пішов від дружини забравши всі її гроші. Він і не думав, що через пару років до нього повернеться бумеранг
І що тепер? — спитала Тетяна Вікторівна у племінниці.
– А що тепер? — сумно відповіла Раїса. – Тепер уже нічого.
– Нічого? Дивно.
– Чому дивно?
— Тому що життя на цьому не закінчується. Воно продовжується.
– І що?
— І я хочу дізнатися, що ти думаєш далі робити?
Перш ніж відповісти, Раїса довго думала. Тетяна Вікторівна не поспішала її з відповіддю.
– Буду жити.
— Жити це само собою. А як жити?
– Як раніше.
— Можна, звісно, і як раніше, — спокійно промовила Тетяна Вікторівна. — Але… Ти ж до мене за порадою прийшла, так?
— За порадою.
— Так от, я не радила б тобі, після всього, що трапилося, жити, як раніше.
– Чому?
— Бо тепер ти інша. Не така, як раніше.
– І що ти пропонуєш?
– Я?
– Так, ти. От що б ти зробила на моєму місці, тьотя Таня? Ось якби тебе покинув чоловік, а перед цим вкрав усі гроші, які ти позичила на купівлю квартири! Ти що зробила б?
– Я? — спокійно промовила Тетяна Вікторівна. — Ну, ти мене знаєш. Помстилася б, звичайно.
— Ні, — рішуче сказала Раїса. — Помста це не метод. Принаймні не мій.
– Знаю. Не твій. Тут ти мислиш так само, як і твоя мати, моя молодша сестра. Яблуко з яблуні. Тому всі її чоловіки на ній і їздили. Вона так і не навчилася їх карати. Не могла помститися. Не її це було. Вважала це чимось негідним. А ти її копія. І якщо думатимеш, як твоя мама, то повториш її долю.
— Але я…
— Повториш точно. Один до одного. Адже твій батько, її перший чоловік, так само від вас пішов, як це зробив і твій Олег. Вони обидвоє пішли, забравши із собою усі ваші гроші. І якщо ти вирішиш продовжити жити, як раніше, то знову повториться. Тільки замість Олега з’явиться хтось інший. Степан.
— Який ще Степан?
— Степан це так. Для прикладу. Так звали другого чоловік, який був у твоєї мами. Пожив рік на всьому готовому, а потім утік. Ти була тоді ще маленькою. Тому й не пам’ятаєш його.
— А яка користь від помсти? Ну, навіть якщо я помщуся, хіба мені стане від цього легше?
— Дивлячись, як помститися, — розважливо відповіла Тетяна Вікторівна. — Якщо підійти до справи розумно, то…
— Саме так, розумно. А я не вмію розумно. І взагалі… Ну, ось як тепер я йому помщуся? А? Вийду заміж за іншого? Цим, чи що?
— Ну чому тільки цим…
— А чим ще?
— Вийти заміж — це само собою. Але це не головне.
– А що головне?
— По-перше, — відповіла Тетяна Вікторівна, — треба зробити так, щоб Олег, твій колишній чоловік, опинився в такому ж становищі, як ти зараз. А по-друге…
Тетяна Вікторівна не змогла домовитись. Обурений вигук племінниці не дозволив їй це зробити.
– Тьотю! — вигукнула Раїса. — Я й перше не знаю як зробити, а ти про друге говориш.
— А по-друге, — спокійно продовжувала Тетяна Вікторівна, — треба повернути своє колишнє становище.
— Що означає «колишнє становище»? – не зрозуміла Раїса.
— Це означає, що ти знову одружена і щаслива.
— Значить, все-таки доведеться вийти заміж?
— Чому «доведеться»? Не доведеться, а… Ти полюбиш і вийдеш заміж за людину, яка любить тебе. До чого тут «доведеться»?
Раїса сумно зітхнула, думаючи про те, чи зможе вона знову когось полюбити після того, як її зрадили.
— І не забувай, що одружитися з великого кохання — це хоч і дуже значна частина помсти, але не єдина, — продовжувала Тетяна Вікторівна. — Адже, крім цього, необхідно відновити і свій фінансовий добробут.
Зрозумій, дівчинко, якщо ти просто зробиш Олега жебраком і самотнім, але при цьому сама будеш у такому ж становищі — це гірка помста. А я хочу, щоб помста принесла тобі радість, щоб ти відчула задоволення від неї. Розумієш?
– Не зовсім.
— Я хочу, щоб твоя помста була солодкою. Ти знаєш, що таке солодка помста?
– Ні.
— Солодка помста — це коли месники та ті, кому помстяться, міняються місцями.
– Хочу “солодку помсту”! — впевнено промовила Раїса. — Хочу помінятись із ним місцями. Щоб він виявився ні з чим, на самоті і весь у боргах, а я одружена і щаслива.
— Можна навіть ще підсолодити, — сказала Тетяна Вікторівна.
– Як?
— Якщо до всього іншого в тебе ще й діти будуть, — відповіла Тетяна Вікторівна.
– Згодна і на дітей, тітко. Але що для цього потрібне?
– Гроші.
— І багато грошей треба?
— Щонайменше рівно стільки, скільки він у тебе забрав.
— Де мені взяти такі гроші? Я й без того вся у боргах. І тобі винна. Не знаю, коли й розрахуюсь.
— Про борги не думай. Ти винна своїм добрим знайомим. А ми потерпимо. А гроші на справу я дістану в однієї своєї знайомої.
– Вона дасть таку суму?
— На це діло дасть, — відповіла Тетяна Вікторівна. — Тому що сама колись була в такому ж становищі і їй допомогли. Тепер вона допомагає іншим. Але ти зараз про це не думай. Завтра я дістану гроші, і ми почнемо діяти.
— А що ми робитимемо після того, як у нас з’являться гроші?
— З їхньою допомогою ми залишимо Олега ні з чим.
– Як? Це, мабуть, дуже складно та важко.
— Це легко та просто. Головне, у цій справі, не винаходити велосипеда.
– Не зрозуміла.
— Ми зробимо з ним так само, як він вчинив з тобою.
– Так просто?
– Все геніальне просто. Я ж кажу.
— Але ж нам потрібні помічники. Одні ми не впораємося. Як мінімум, нам потрібна та, в кого Олег закохається. І яка все в нього забере.
— Про помічників не хвилюйся. Помічники будуть. Для цього нам потрібні гроші.
— Невже хтось погодиться на таке?
— На яке таке? Відновити справедливість та повернути гроші постраждалій? Це ти називаєш таким?
— Ні, але…
— За всіх часів, Раїсо, і наш час не виняток, були, є і будуть люди, які з радістю присвячують своє життя саме такому. І для відновлення справедливості їм не шкода ні грошей, ні самого життя. Вони заради цього тільки живуть. До речі, непогано при цьому заробляють.
– На чому заробляють?
— Забираючи гроші у шахрая і повертаючи їх потерпілим, вони встигають їх…
— Я зрозуміла. Примножити.
– Можна і так сказати. Для цього вони мають безліч інструментів.
— А податки із прибутку вони платять?
– Звичайно. Я ж говорю, це чесні та надійні люди. Вони вже давно в цій справі дорожать своєю репутацією. До речі, серед них багато й тих, хто працює у…
— Я зрозуміла.
– Дуже добре, що зрозуміла. Тепер давай ближче до діла.
– Що потрібно від мене? — спитала Раїса.
— Від тебе потрібне найголовніше. Протягом двох років ти маєш полюбити, вийти заміж за коханого чоловіка і стати мамою.
– Це неможливо.
– Це важко. Я так і казала. Але неможливо.
— Але я…
— Два роки, Раїсо. З завтрашнього дня час пішов. Решту я беру на себе. Моє завдання: залишити його без усього й у боргах. За два роки я впораюся. Але якщо в тебе нічого не вийде, то це буде гірка помста.
— Мене й таке влаштує.
– А мене ні. Не засмучуй тітку. До того ж, Раїса, тут справа не лише в мені. Ти повинна знати, що мені дадуть гроші тільки з тією умовою, що ти полюбиш, вийдеш заміж і станеш мамою.
— А раптом…
— Без раптом, будь ласка. Не засмучуй хороших людей, Раїсо. У них і без тебе не так багато радості в житті.
— А раптом…
— І проблем теж мають чимало. Без твоїх “а раптом”! – сказала Тетяна Вікторівна. – І давай на цьому закінчимо. Я розумію, що тобі хотілося б як мінімум один рік проплакати, переживаючи те, що сталося. Але на це часу немає. Вважатимемо, що рік уже минув. Завтра ж починай шукати своє кохання.
– Де?
— Послухай, дівчинко, а тобі не здається, що ти надто нахабно поводишся?
— Чим нахабно?
– Тим! Що ставиш нахабні питання. Адже я не посилаю тебе на нездійсненне завдання. Не змушую тебе забирати гроші у твого колишнього. Я прошу тебе зробити те, що добре вмієш робити. Правильно?
— Я не знаю, але…
— А я знаю. Тобі двадцять п’ять років. Найкращий вік.
— Але…
— Розмову закінчено. Зустрічаємося за два роки. До цього часу ти маєш бути заміжньою і з дитиною. Завдання зрозуміле?
— Ясно, але…
— Так, мало не забула головне. Слухай мене, дівчинко, уважно. Протягом цих двох років тебе дошкулятиме твій колишній.
– Олег?
– Він самий. І неодноразово.
— Навіщо йому мене дошкуляти?
— Він проситиме тебе про допомогу.
– Про яку.
– Неважливо! Не в цьому справа. Головне, не допомагай йому. Як би він не просив. Навіть якщо буде плакати, повзати перед тобою на колінах, лаяти себе останніми словами, освідчуватися тобі в коханні і говорити, що у світі нікого краще за тебе немає.
— Не збираюся я прощати його.
— Це тобі так тільки здається, Раїсо. Насправді це найважче. Пам’ятай, якщо хоч раз допоможеш колишньому, навіть у якійсь дрібниці, вважай, що цим ти провалила всю справу. І ми даремно витратимо ці два роки. Знайди в собі сили, візьми себе в руки і не піддавайся на його скарги та благання. Не вір його освідчення у коханні.
Колишні чоловіки, які хоч раз зрадили своїх дружин, не знають жалю і не здатні любити. Але вони хитрі, як змії, і заради досягнення мети готові прикинутися простодушними голубами.
Я кажу це тобі тільки тому, що багато жінок не витримували і піддавалися на їхні хитрощі. І пускали колишніх, які їх зрадили, назад у своє життя. А в результаті все ставало лише гірше. Не хочу навіть розказувати. Це страшні історії. І краще тобі їх не знати. А тепер йди.
Випроводивши племінницю, Тетяна Вікторівна зателефонувала тій самій своїй знайомій, за допомогою якої і збиралася допомогти Раїсі насолодитися солодкою помстою.
Минуло два роки.
За цей час Раїса встигла тричі закохатися і знову вийти заміж. До того ж, вона стала мамою. А Тетяна Вікторівна виконала свою обіцянку.
І протягом цих двох років Раїса згадувала про розмову з тіткою лише тоді, коли її колишній чоловік просив про допомогу. І щоразу Раїса відмовляла йому.
«Тітка Таня має рацію, — думала при цьому Раїса, — відмовляти колишньому, коли бачиш його в такому жалюгідному стані, не так просто, як передбачалося».
Спочатку, коли Олег тільки клявся в коханні, благав його пробачити і хотів почати все спочатку, Раїса відмовляла йому хоч і неспокійно, але особливої тяжкості при цьому не мала. Але коли востаннє він прийшов до неї на милицях і, ридаючи, просив дати йому грошей, бо йому нема де жити і нічого їсти, вона ледве стрималася, щоб не допомогти.
— Злі люди відібрали у мене все, Раїсо, — скаржився Олег. — Жінка, якій я довірився, яка клялася мені у вічному коханні, виявилася брехнею. Мало того, що я віддав їй все, та ще й у борги вліз. А вона… Вона пішла від мене наступного дня. Раїсо, я винен тепер дуже багатьом серйозним людям. Я боюся виходити надвір. Подивися, на кого я перетворився. Дай мені хоч на перший час. Я чув, що ти маєш гроші.
Раїса вже хотіла піти по гаманець, та вчасно схаменулась. Вона вилаялася, послала Олега кудись і навіть відштовхнула, щоб він не заважав їй зачинити двері.
«Люди добрі, — подумав тоді Олег, насилу утримуючись на милицях, щоб не впасти, — вона зараз, що? Виштовхнула мене за двері? І це незважаючи на моє тяжке становище? Та що ж це з людьми відбувається?»
І Олег ще хвилин десять стояв перед зачиненими дверима її квартири, не вірячи, що його Раїса могла так з ним вчинити. Він би, може, й довше стояв, але з сусідньої квартири вийшла жінка і суворо подивилась на Олега.
– Вже йду, – сказав Олег.
«Невже вона досі не може мені пробачити, що два роки тому я пішов від неї, забравши всі гроші? — думав Олег, спускаючись на милицях сходами. — Мій жалюгідний вигляд, моя безпорадність, невже її зовсім не зачепили? Ще й штовхається! Але ж у неї, як я чув, все гаразд. Вона вийшла заміж, стала мамою, розплатилася з боргами та купила собі квартиру».
Олег не поспішаючи спускався пішки, важко дихаючи і спираючись на милиці, хоч міг би спускатися і на ліфті. Але він не робив цього, бо ще щось розраховував. Сподівався, що Раїса зараз стоїть біля дверей і чує стукіт милиць, і цей звук її зворушить. І вона знову його пошкодує та покохає.
«Вона покине чоловіка, – мріяв Олег. — Залишить йому дитину і піде до мене».
Олег мріяв, що все в них буде як раніше.
«Невже її серце настільки очерствіло? – думав Олег, спустившись уже до першого поверху, – що навіть звук моїх милиць на неї не діє?
Деякий час Олег не виходив із під’їзду. Стояв біля поштових скриньок. Напевно, на щось ще чекав. Зрештою, втомившись чекати і, взявши милиці під пахву, він гордо вийшов з під’їзду.
«Добре як, — думала Раїса, дивлячись з балкона на п’ятому поверсі вниз. — Он і Олег вийшов. І милиці йому, виявляється, не потрібні».
Олег подивився вгору і одразу побачив Раїсу. Хотів знову стати на милиці, але зрозумів, що вже пізно.
«А сенс? – подумав він. — Вона вже бачила, що я чудово обходжусь і без них. Змія. Ще й усміхається. Ще й рукою махає на прощання».
Опустивши голову, Олег швидким кроком пішов у бік метро. У цей час він ненавидів усіх жінок світу. Проклинав їх і лаяв останніми словами. І клявся, що завжди думатиме і говоритиме про них тільки погане. Тільки погану інформацію про них буде поширювати.
У цей час почалася сильна злива. Олег промок до нитки, доки дійшов до метро. Настрій став ще гіршим.
Перш ніж увійти до метро, Олег став на милиці. Єдине, що тепер його тішило і хоч якось заспокоювало, що у вагоні йому обов’язково поступляться місцем.
«Бо не всі у нас такі безжальні, як Раїса», — думав Олег.