Валерія вирішила віддати чоловіка своїй найкращій подрузі, а сама побігла до свого нового кохання. Погналася за примарним щастям і залишилася біля розбитого корита

– Валерія, привіт. Навіщо тобі знадобилася так терміново? Телефоном не можна було сказати? – Знімаючи піджачок, запитала Оксана, увійшовши до квартири.

– Не телефонна розмова. Проходь на кухню. – Валерія вимкнула світло у передпокої і пішла слідом за подругою.

– Заінтригувала. Розказуй уже. – Оксана сіла за стіл і склала перед собою руки, як зразкова учениця, чекаючи пояснень.

Валерія поставила на стіл почату пляшку червоного винa та два келихи.

– Ого?! Настільки серйозна розмова? Я вся в увазі, – сказала Оксана.

– Для розслаблення та порозуміння, – пафосно сказала вона, підняла свій келих і відпила з нього.

Оксана теж підняла келих, але пити не поспішала, чекала, коли подруга розповідати почне.

– Я попала. Закохалася так, що втратила голову. Живу, як уві сні. Не думала, що таке буває. Павла теж любила, але не так. А тут …

– Співчуваю. І через це ти покликала мене? Щоб поділитись новиною? – Оксана поставила келих і встала з-за столу.

– Сядь. – Валерія смикнула її за руку.

– А як же Павло? – запитала Оксана, впавши на стілець.

– А що Павло? Ми разом сім років. У нас все добре. А зустріла Олега і закохалась по вуха, – Валерія зітхнула. – Засуджуєш? Ти любила колись так? Ні? От і не суди, – раптом різко сказала Валерія. — Покликала тебе якраз для того, щоб поговорити про Павла.

– Мабуть, треба випити, – Оксана зробила кілька ковтків, схвально кивнула, дивлячись на келих.

– Ти ж закохана була у мого чоловіка. Думаєш, не помічала, як ти на нього дивишся? – Валерія постукала нігтиками по стільниці.

Вона все ходила навкруги, не знаючи, як почати говорити про головне.

– Не кажи нісенітниці, – пирхнула Оксана.

Ваелріяа знизала плечима.

– Я не ревную, не думай. Це навіть краще. Я вирішила піти від Павла, але сказати йому правду не наважуюсь. Жаль мені його.

– Коли зрадила, не шкодувала, а сказати шкода? Якось не логічно, не думаєш? – Оксана відпила зі свого келиха.

– Що ти знаєш? Він хороший. Я кричу на нього, зриваюся, всі нерви йому вимотала, а він мовчить. Здогадується і мовчить. Він не заслуговує, щоб з ним так робили. Розумієш?

– Ні. Поясни, – попросила Оксана.

– Я можу прямо сказати йому, що не люблю, йду, вибач… Він відпустить. Але що буде з ним? Чоловіки тяжко переживають, коли їх кидають. Їхня самооцінка сильно падає. Не можу я так вчинити з ним. Тепер зрозуміло?

– Я тут причому?

Валерія закотила очі на недогадливість подруги.

– Він тобі подобається. Може, ти навіть його любиш. – Валерія уважно подивилася на Оксану. Та відвела погляд. – Я була б спокійна за нього, якби поряд з ним була ти, а не якась…

– А… Я, здається, зрозуміла. Ти хочеш, щоб я подбала про Павла, поки ти будеш з коханцем? Ти точно божевільна. Він що, річ? Пожила, набрид, віддала подрузі.  Дякую, подруго, за комплімент. Ні, це марення. Знайди когось іншого, до кого влаштуєш свого чоловіка. А ти його спитала? Чи хоче він бути зі мною?

– А це залежить від тебе, – Валерія нахилилася до неї через стіл.

– Ні, у тебе точно дах знесло. Тобі треба лікуватися. – Оксана навіть почервоніла від обурення.

– Від кохання, на жаль, ліків немає. А голову я втратила, це правильно, – сказала Валерія поблажливо.

– А якщо не складеться там, з твоїм коханням? Що тоді? Чи захочеш повернути Павла? Мовляв, скористалася подруга, скажи мені спасибі за доброту і поверни чоловіка, га? – Оксана дратувалася все більше.

– Я не можу ні про що думати, заглядати наперед. Знаю тільки одне – я помру без нього… – сказала Валерія, відкинувшись на спинку стільця.

Їй явно не подобалося, який оборот набуває розмова.

Оксана промовчала. Що тут скажеш? В голові в Оксани не лягало, що придумала Валерія. Але з іншого боку, чому Павло має дістатися комусь, а не їй? Адже він справді їй не байдужий.

– Допоможи мені. Просто будь з ним поруч, відволікай, поклади в ліжко, якщо хочеш. Мені тебе вчити? – Валерія дивилася повз Оксану невидимим поглядом.

– Маячня якась. Серіалів передивилася?

– Не кричи, – Лера притиснула пальці до скронь. – Я просто запропонувала. Не-хоч не треба. Нехай він зіп’ється… – Валерія піднесла келих до губ, заплющила очі. – Просто хочу, щоб він не страждав, а був щасливим, як і я. Якщо разом не вийшло, то хоч окремо будемо щасливі. Хочу, щоб він був у надійних руках. Твоїх руках, – сказала Валерія, поставивши на стіл порожній келих.

– Про що сперечаєтеся, дівчатка? Сподіваюся, не про мене? Ай-ай, – пролунав голос Павла.
Подруги озирнулися. У дверях кухні стояв Павло і посміхався.

– Нарешті. Мий руки, вечерятимемо. Ми тут фільм обговорювали, – сказала Валерія, як ні в чому не бувало, встала, підійшла до плити і запалила газ під сковородою.

Незабаром із ванної повернувся Павло.

– А мені келих? – запитав Павло, сідаючи за стіл на місце Валерії.

– Потім. Ти відвезеш Оксану додому? Пізно вже. – промовляючи це Валерія виразно подивилася на Оксану.

– Та я таксі викличу, – не розуміючи погляду подруги квапливо сказала Оксана.

– Не треба таксі. Відвезу, – сказав Павло, не відриваючи очей від тарілки з м’ясом та картоплею, яку Валерія ставила перед ним.

– Вийдемо, сказати треба дещо, – Валерія поглядом і кивком голови покликала Оксану до кімнати.

Коли вони опинилися одні, Валерія схопила подругу за руку вище ліктя, притиснула до себе і зашепотіла на вухо:

– Тепер все залежить від тебе. Коли відвезе тебе додому, не губися, поклич його до себе. Скажи, зламалося щось, попроси подивитись… Придумай сама. А там не губися. Коли він зрадить сам, моя зрада не здаватиметься йому такою вже нестерпно жахливою.

Оксана дивилася на подругу, округливши очі.

– Ти хочеш, щоб я стала співучасником твоєї зради? Обдурила Павла? Я не буду цього робити. Це нечесно, – уперлася Оксана.

– Гаразд. Не хочеш, не спи з ним, принципова ти моя. – Валерія відштовхнула руку подруги.

Оксана їхала з Павлом у машині пустельними вулицями міста.

– Вибач, що тобі довелося відвозити мене, замість того, щоб відпочивати, – порушила вона незручне мовчання.

– Та перестань. Встигну відпочити. Валерія така мовчазна стала, слова не доб’єшся. Має проблеми? Останнім часом вона сама не своя. То гарчить без причини, то регоче до гикавки, то плаче через дрібниці. Не повірю, що вона нічого не сказала тобі. – Павло кинув короткий погляд на Оксану.

– Ми просто пліткували про своє, про жіноче, – відповіла вона.

– Ох вже жіночі плітки. Ти не вмієш брехати. А я не сліпий і не глухий.

Оксана задерлася на сидіння.

– Слухай, не буде великою зухвалістю, якщо я попрошу тебе глянути кран на кухні? Капає. Боюся, сусідів затоплю, – сказала Оксана, щоб забрати розмову від слизької теми.

– Зараз? – Павло помовчав. – Добре, гляну. – відповідно кивнув він, про щось думаючи.

Вони під’їхали до будинку Оксани і на ліфті піднялися на поверх, намагаючись не дивитися один на одного.

– Ну що в тебе? Показуй, ​​- сказав Павло, роззуваючись у передпокої.

– На кухні, – Валерія пішла показувати. – Знизу капає. – Вона відкрила стулки тумби під мийкою.

Павло відсунув її, зазирнув під раковину.

– Начебто все сухо.

– Так? А вчора ввечері навіть блюдо підставляла. – обличчя Оксани залила фарба сорому.

– Інструмент є якийсь? – озирнувся на неї Павло.

Оксана вийшла, але незабаром повернулася з невеликою валізкою.

– Ось. Від батька лишилися.

– Чудово. – Павло відкрив валізу і почав ритися в інструментах.

Оксана пішла в кімнату, лаючи Валерію. За п’ятнадцять хвилин прийшов Павло і сказав, що треба міняти кран.

– Прокладки всі задубіли, та й кран древній. Краще купити новий.

– Значить так. Завтра я сам все куплю, візьму свій інструмент, увечері приїду та встановлю кран.

– Може, чаю? – схопилася Оксана з дивана, зрадівши, що Павло не впіймав її на брехні.

– Та ні. Їхати треба. Пізно вже.

Вони стояли один навпроти одного, тільки руку простягни. « Навіщо вона взагалі одружила його з собою? – думала Оксана про Валерію. – Я ніколи не змогла б йому зрадити. Як серце стукає…. – Вона мимоволі притиснула долоню до своїх грудей, ніби хотіла вгамувати схвильоване серце. – Як же він мені подобається … Ми ніколи не залишалися з ним наодинці. Невже він не відчуває нічого, не помічає?

Павло помітив хвилювання, запеклу боротьбу в очах Оксани.

“А вона симпатична. І кумедна. Хвилюється. А як дивиться… Невже Валерію має рацію, і вона закохана в мене?”

Якась невідома сила підштовхнула їх. Вони одночасно зробили крок назустріч один одному, їхні губи зустрілися. І одразу обидво відсахнулися, наче обпеклися. Обидвоє відчували незручність від свого пориву.

– Ти чай пропонувала… – хрипко сказав Павло.

Оксана кинулася на кухню, до плити, тремтячими пальцями ввімкнула газ, поставила на конфорку чайник. Почала виставляти на стіл чашки, цукорницю, кожною клітиною відчуваючи на собі його погляд. Згадала щось, полізла до шафи та поставила на стіл тарілку з пирогами. Павло спостерігав за нею, стоячи у дверях. Потім сів за стіл і взяв пиріжок.

– У кулінарії купила? – запитав він і відкусив добрий шматок.

– Сама пекла, – ображено сказала Оксана.

А Павло вже тягнувся за наступним пиріжком.

– Так? А для кого? Ти наче одна живеш. – Він побачив, як спалахнуло обличчя Оксани. – Вибач, ляпнув.

– Так, ми сьогодні відзначали на роботі ювілей колеги. Принесли хто що зміг. Я пирогів напекла. Трохи собі лишила. Смачно?

– Дуже. Мама такі пекла. А Валерія не вміє. У кулінарії купує. Можна ще? – Павло потягнувся за наступним пиріжком.

– Їж усе. – Задоволена Оксана налила в чашку заварки, додала окріп і поставила чашку перед Павлом.

– А ти чого не їси? – спитав Павло, не донісши чашку до рота.

– Я не хочу. – Оксана сіла за стіл, навпроти Павла.

За вікном стояла коротка червнева ніч. Над дахами будинків чи то згасав останній проблиск заходу сонця, чи тонкою смужкою спалахував світанок. Місто завмерло в очікуванні ранку.

Вони лежали на дивані, накрившись ковдрою.

– А чому у вас із Валерією немає дітей? – раптом запитала Оксана.

– Спершу не хотіли, а потім… Валерія ще до зустрічі зі мною зробила абopт. Вона не може мати дітей.

– Можна ж дитину з дитбудинку взяти. – Оксана навіть підвела голову від подушки, щоб краще розглянути в розрядженій темряві кімнати обличчя Павла.

– Валерія не хоче. Каже, не зможе полюбити чужу дитину. Але мені здається, що вона просто боїться.

– А хочеш, я народжу тобі сина чи доньку? Чи двох одразу? – обережно запитала Оксана, поклавши голову на подушку і затамувавши подих.

Павло здивовано обернувся до неї. Його губи торкнулися вуха Оксани.

– Хочу, – тихо прошепотів він.

– У Валерії є коханець, – чомусь теж пошепки сказала Оксана.

– Здогадувався. Тепер знаю, — пошепки відповів і Павло.

Він заснув, а Оксана так і не зімкнула очей. Коли зовсім розвиднілося, вона вибралася з-під ковдри, накинула халат і пішла на кухню готувати сніданок.

Стіл уже був накритий, коли Павло увійшов до кухні. Побачивши теплі рум’яні сирники і каву, обдарував Оксану вдячною посмішкою.

– Мама завжди так накривала стіл.

– Додому заїдеш? – запитала Оксана, як можна байдужіше, коли Павло відвозив її на роботу.

– Не встигну. Оксана, я…

– Не треба. Я сама… – перебила вона його.

– Та ні. Я після роботи куплю кран, прихоплю свої інструменти та приїду. До тебе, – додав він.

– Я чекатиму, – кивнула Оксана, а серце радісно забилося в грудях.

За місяць вона повідомила Павла, що вагітна. Він кружляв її по кімнаті, цілував, а вона плакала від щастя, забувши, що він ще одружений.

– На розлучення я вже подав. За два тижні суд. А хто буде, хлопчик чи дівчинка? – Запитав він, заглядаючи Оксані в очі.

– Поки не знаю. Ще рано, – щасливо засміялася вона.

За два місяці вони одружилися. Просто розписалися, посиділи удвох у кафе. Павло ніс Оксану додому на руках.

Коли вона була на дев’ятому місяці, до них прийшла Валерія.

– Він мене покинув. Я не знаю, що мені робити, – сказала вона з порога. – А ви молодці, вже встигли … – Валерія кивнула на круглий живіт подруги. – Павло радий?

– Шалено, – Оксана щасливо посміхнулася. – Він скоро прийде.

Вона раптом злякано глянула на Валерію.

– Я знала, що рано чи пізно ти прийдеш.

– Не бійся, – посміхнулася Валерія. – наробила я справ. Чоловік був, сім’я, а я все зруйнувала. Погналася за примарним щастям. Правильно кажуть – від кохання кохання не шукають.

– Ти тільки тримайся. Ми поряд. – Оксана обійняла подругу.

У замку заскреготав ключ, і Валереія вивільнилася з рук Оксани.

Увійшов Павло, похмуро глянув на Леру, посміхнувся Оксані, підійшов і поцілував її у скроню.

Валерія відвернулася від чужого щастя.

– Як ти? – запитав її Павло.

Валерія змінилася. Вона ніби зблікла, змарніла.

– Не жалій тільки, – відмахнулася вона.

– Ходімо вечеряти. У мене все готове, – сказав Оксана, намагаючись розрядити обстановку.

– Я піду. – Валерія ледь помітно скривилася.

– Повечеряй з нами. Потім Павло відвезе тебе додому, – зупинила її Оксана.

Валерія глянула на Павла, потім перевела його на Оксану.

– Не боїшся?

– Ні, не боюся, – впевнено сказала Оксана.

– Я піду. – Валерію відчинила двері.

Оксана ставила тарілки та прилади на стіл, коли від болю перехопило подих. Вона зігнулася, притиснула руки до живота.

– “Швидку?” – неспокійно спитав Павло.

– Ні. Рано ще. Відпустило.

Коли швидка відвозила їх у пологовий будинок, біля під’їзду стояла Валерія і дивилася вслід машині. Вже опівночі Павло зателефонував їй і радісно кричав у слухавку, що Оксана народила сина.

– Сина! Уявляєш?

– Ні, – холодно відповіла Валерія.

– Завра я йду купувати коляску. Потрібно стільки всього… Допоможеш? – спитав Павло вже спокійніше.

– Звичайно, – стрепенулась Валерія.

Вони купили стільки, що ледве закрили багажник. Валерія весело перераховувала, що ще потрібно, але це завтра, сьогодні вона не має більше сил.

– Зайдеш? – запитала Валерія, коли вони під’їхали до її будинку. – Я ж сама віддала тебе їй, своїми руками. А вона не гидувала, взяла.

– Я знаю. Вона одразу все розповіла. Я такий щасливий…

Він поїхав, а Валерія довго стояла біля під’їзду, дивлячись у темне небо, відчуваючи таку ж бездонну порожнечу всередині себе.