Хитрий Вʼячеслав завів собі коханку і жив як сир в маслі. От тільки його коханка була наскільки хитрою, що йому не вдалося всидіти на двох стільцях

Олена не могла більше терпіти кисле обличчя чоловіка.

— Ти маєш такий вигляд, — сказала вона. – В чому річ.

– Ні в чому.

— Але ж щось сталося?

– Нічого не сталося. Все нормально.

— А якщо все нормально, то чому похмурий такий?

– Я не похмурий. Нормальний. Завжди такий.

— Як не похмурий, коли похмурий. Я ж бачу. І завжди ти не такий.

– Тобі здається.

— Коротше, або ти кажеш, у чому річ, або я все одно від тебе не відчеплюся. Ти мене знаєш.

Перш ніж відповісти, В’ячеслав скорчив ще трагічну фізіономію, ще важче зітхнув і ще трохи подумав.

– Мені здається, Олено, – сказав він, – ти мене більше не любиш.

— Що за нісенітниця?! – обурилася Олена. — Люблю, звісно.

– Ні, Олено. Не любиш.

– З чого ти це взяв?

— А чому тоді не працюєш, як любиш? Чому вдома сидиш?

Олена з подивом подивилася на чоловіка.

— Ти забув, чому я не працюю і вдома сиджу? — суворо спитала вона.

В’ячеслав мовчав, похмуро дивлячись у підлогу.

— Ти сам заборонив мені працювати, — продовжила розмову Олена.

Вона з подивом дивилася на чоловіка, а він дивився на підлогу і мовчав.

— Чого ж ти мовчиш? – запитала Олена. – Коли народилася дитина, ти що мені сказав? Що у щасливих сім’ях дружини не працюють, а вдома сидять? Так?

— Так, — неохоче погодився В’ячеслав.

– Ну? – продовжувала Олена. – І?

В’ячеслав знизав плечима.

— Так це коли ще було, — відповів він і важко зітхнув.

– А зараз що? – не зрозуміла Олена.

— А зараз нічого особливого, — з викликом відповів В’ячеслав, — просто я по-іншому подивився на життя. І мені стало прикро. Бо від тих грошей, які я заробляю…

В’ячеслав багатозначно замовк і демонстративно глянув у стелю.

– Продовжуй, – спокійно сказала Олена. – Я слухаю тебе.

— Мені на особисті витрати залишається менше, ніж хотілося б, — продовжив В’ячеслав. — У всіх моїх друзів та знайомих дружини працюють, а не сидять удома з дітьми.

— І тому зараз ти висуваєш мені претензії?

— Я не висуваю претензії, — відповів В’ячеслав. — Просто… Я вважаю, що тобі треба піти працювати. Тому що я тепер даватиму тобі грошей менше, ніж зазвичай.

– Ось як? – здивувалася Олена.

— Але за це, — поспішив повідомити В’ячеслав, — ти можеш усі зароблені гроші витрачати на будь-що.

– А дитина?

— Дитину можна і в садок віддати.

— Ти такий смішний, В’ячеславе. Думаєш, так просто дитину в садок влаштувати?

— Тоді знайди таку роботу, щоб удома бути при цьому. Працюй у віддаленому режимі, Олено. У чому проблема? Зараз багато жінок так роблять. Та що жінки, зараз і чоловіки багато хто так працює. І добре заробляють, між іншим.

Олена здивовано дивилася на чоловіка. Вона бачила, що це була вже не та людина, за яку вона колись виходила заміж.

“А ще кажуть, що люди не змінюються, – думала вона, – ще як змінюються, судячи з мого чоловіка”.

– Скажи чесно, – запитала Олена, – ти це сам вигадав чи підказав хтось?

— Я сам, — швидко відповів В’ячеслав. – Сам я. Чому мені мусить хтось підказувати? Що це за фантазії? Ти мене в чомусь підозрюєш?

Це було неправдою. І хоча Олена його ні в чому не підозрювала, В’ячеслав не сам здогадався до такого. Йому Віка підказала.

— Чоловіки, які по-справжньому люблять, дарують своїм жінкам дорогі подарунки, — дорікнула вона В’ячеслава.

— А хіба я не дарую? — винувато дивувався у відповідь В’ячеслав.

– Дорогі! – ще раз уточнила Віка. — А те, що ти даруєш, це… Просто смішно. Адже ми вже не діти, коханий. Ми дорослі люди. Ти розумієш це?

– Звичайно розумію.

— А за твоїми подарунками цього не скажеш.

— Доходи не дозволяють, — поспішав виправдатись В’ячеслав.

– Ось як? — невдоволено фиркала у відповідь Віка. — У такому разі, може, нам не треба було зустрічатися? Якщо прибутки не дозволяють. У такому разі ми можемо розлучитися прямо зараз.

Але В’ячеслав не хотів розлучатися з коханою жінкою, з якою познайомився лише два місяці тому. Він був закоханий і ще не наситився своєю любов’ю повною мірою. Він ще багато чого чекав від свого кохання, сподівався і вірив.

«Ні, ні, ні, — думав В’ячеслав, — я не хочу з нею розлучатися. Що завгодно, тільки не це. Принаймні не зараз. Адже попереду на нас чекає так багато щасливих миттєвостей».

— Ти ж знаєш мої обставини, — виправдовувався В’ячеслав. — Дружина не працює, бо вдома з дитиною сидить. І я змушений…

— Це мене не стосується, — сказала Віка. — Яка мені справа до твоєї дружини та твоєї дитини!Зрештою, адже я не змушую тебе кидати її. Мене і так все влаштовує. Але зрозумій і ти мене. Якщо я позбавлена ​​можливості бути твоєю дружиною, то натомість маю право на щось більше порівняно з нею. Правильно?

– Правильно. Маєш. Але що робити? Як виправити ситуацію?

– А нехай твоя дружина йде працювати, – відповіла Віка. — Досить байдикувати на шиї у чоловіка. Поговори з нею. Нагадай, що сьогодні не ті часи. Ми живемо в епоху рівноправності. І дружина запросто може працювати не менше за чоловіка свого, якщо хоче бачити його щасливим. Адже вона хоче бачити тебе щасливим?

— Хоче, — впевнено відповів В’ячеслав. — Звісно, ​​хоче. Ще й як!

– Ну ось. І ніхто їй цього не забороняє!

— Та воно то так, звичайно, — зам’явся В’ячеслав, — Не забороняє. Ось тільки…

Він не знав, як сказати коханій жінці всю правду.

— Забороняє? — суворо запитала Віка, помітивши розгубленість В’ячеслава.

В’ячеслав мовчав, опустивши погляд.

— Невже забороняє? — здивовано вигукнула вона. — Чи я чогось не знаю?

І тоді В’ячеслав змушений був розповісти, як ішли справи насправді. І що він сам і посадив дружину собі на шию.

— Такі були обставини в ті роки, кохана, — виправдовувався В’ячеслав. – Я був молодий. Гарячий. До життя ставився несерйозно. Ось і наламав дров. Посадив собі на шию і дружину, і дитину.

— Ну, ось тепер і зніми її, — сказала Віка. – Дитина добре. Вона ще маленька. Виросте, ми з неї отримаємо. А до того часу, нехай вона сидить не тільки на твоїй, а й на її шиї. Правильно я говорю?

— Все правильно ти кажеш, кохана, — відповів В’ячеслав. — Але як зняти її з шиї? Ось у чому питання. Адже сам і посадив її туди.

– Та дуже просто, – незворушно відповіла Віка. — Як посадив, так і зніми.

Але для В’ячеслава це здавалося не такою простою справою. І він попросив Віку навчити його.

– Поясни, кохана, – просив він, – як переконати дружину злізти з шиї і працювати піти? А? Ти ж сама жінка. Тобі краще знати, як правильно поговорити з Оленою, щоб переконати її почати працювати.

І Віка навчила.

— А якщо вона не згодиться? — побоювався В’ячеслав. – Тоді що робити?

– Погодиться! – упевнено заявила Віка. — Якщо любить, якщо бажає тобі щастя, то обов’язково погодиться. Тим більше, що подітися їй все одно не буде куди. Грошей ти їй менше даватимеш.

— А якщо все ж таки не погодиться? – наполягав В’ячеслав.

— Не погодиться, і не треба, — заспокоїла Віка. — Це вже не буде твоя проблема. Головне, що ти її попередиш, що грошей менше даватимеш. І в тебе на наше кохання грошей більше буде. Розумієш?

— Розумію, — відповів В’ячеслав.

— Ну, а якщо розумієш, то йди й розмовляй із дружиною.

І В’ячеслав поговорив із Оленою, як навчила його Віка. Олена погодилася і почала шукати роботу.

Минуло півроку. Все було добре. Олена почала працювати, а В’ячеслав давав їй менше грошей і більше витрачав на себе та Віку.

Радісно було на душі В’ячеслава. Але тільки доти, доки Віка не помітила у В’ячеслава багато нових дорогих речей.

– Нова куртка? – здивувалася вона. – Річний абонемент на футбольні матчі? До цього був новий костюм та нові черевики. Я вже не кажу про інші різні дрібниці. Тобі не здається, коханий, що перш ніж витрачатися на себе, треба подумати про кохану жінку?

— Та це не я витрачаюся, — радісно пояснював В’ячеслав, — це моя дружина на мене витрачається. І абонемент, і черевики, і різні дрібниці. Уявляєш, вона, сидячи вдома з дитиною, почала заробляти вже більше, ніж я.

– Ось як? – здивувалася Віка. — Твоя дружина почала більше заробляти?

— Про що й говорю! — захлинаючись від захоплення, промовив В’ячеслав.

– А я? – ображено запитала Віка.

– Ти? – не зрозумів В’ячеслав. – А ти що?

— Чому це на мені не позначається?

— Так це… — В’ячеслав здивовано чухав голову, не знаючи що й відповісти коханій жінці. — Адже я всі гроші, що на сімʼї економлю, на тебе й витрачаю.

— На твою думку, цього достатньо? Тепер я бачу, як ти любиш мене.

— А що ж робити?

– Поговори з дружиною, – відповіла Віка. — Скажи, що коли в неї з’явилися зайві гроші, то нехай не купує тобі непотрібну різну дурницю, а віддає їх тобі. А ти вже сам вирішиш, куди їх витрачати.

– Як поговорити? – відповів В’ячеслав. — Я без поняття. Навчи.

Віка навчила.

І ввечері з кислою міною В’ячеслав чекав, коли дружина почне розмову.

— Ти знову чимось незадоволений, В’ячеславе? – запитала Олена.

– Ти помітила?

— Важко не помітити. А в чому справа?

— Ти дуже багато витрачаєш грошей на різну нісенітницю, Олено, — трохи чутно і дуже невпевнено промовив В’ячеслав.

– Що? – не почула Олена.

— Я говорю, — трохи голосніше, але без впевненості в голосі, повторив В’ячеслав, — що ти багато витрачаєш. На нісенітницю. А так не можна.

– Я?! – здивувалася Олена, – Багато витрачаю? На дурницю?

– Так! — уже голосно й ображено вигукнув В’ячеслав. – Багато.

– Не вигадуй. Витрачаю не більше, ніж завжди. Та й як я можу витратити більше, ніж ти мені даєш?

— А цього місяця ти витратила не як завжди. А набагато більше.

— Це мої гроші, — нагадала Олена. — Чи забув наш з тобою договір?

— Не забув, — неохоче погодився В’ячеслав.

— Ну ось і відчепись від мене.

— Ось я й говорю, що ти мене не любиш.

– Чого ти хочеш? Я ж і тобі подарунки купую.

— Не потрібні мені подарунки. Погань всяку даруєш. Я хочу, щоб ти щомісяця давала мені по двадцять тисяч, — впевнено відповів В’ячеслав. — А я вже сам вирішуватиму, на що мені їх витрачати. Якщо ти мене справді любиш.

За дві години В’ячеслав був у Віки.

– Ну? – запитала Віка. – Як? Поговорив із дружиною?

— Поговорив, — радісно відповів В’ячеслав.

– І? – цікавилася Віка. — Сказав так, як я навчила?

— Так і сказав.

– А вона? Погодилася?

— Вона вигнала мене з дому і сказала, що розлучається зі мною та подає на аліменти. Завтра сказала приїхати за речами.

– І це все?

– Ні. Не все. Вона ще дякую сказала.

– Дякую? За що?

— Що завдяки мені вона стала самостійною. Уявляєш? Вона така смішна.

— Ти ж казав, що вона кохає тебе?

— Казаав, — зітхнувши, відповів В’ячеслав. — Виходить, що помилявся. Насправді, он як воно вийшло.

— Виходить, вона тебе обманювала?! — обурено вигукнула Віка. — Так чи що?

— Виходить так, — важко зітхнувши, відповів В’ячеслав.

За вечерею вони майже розмовляли. А вранці Віка не підвелася, щоб приготувати В’ячеславу сніданок та провести його на роботу.

«Нічого-нічого, — втішав себе В’ячеслав, виходячи з під’їзду і прямуючи у бік метро, ​​— Віку можна зрозуміти. Хто ж знав, що так сумно закінчиться. Нічого. Мине час і все вляжеться. Ми щось придумаємо. Адже ми кохаємо одне одного. Зате тепер ми щодня разом».

Повернувшись із роботи та зайшовши до квартири, В’ячеслав почув обурений голос Віки. Вона розмовляла по телефону.

— Мені не подобається, коханий, — казала Віка, — що твоя дружина подарувала тобі новий автомобіль. Тоді як я… Ось саме. Ти правильно зрозумів. Що робити? Ти маєш негайно рішуче поговорити зі своєю дружиною. Ну, мало що ти там їй колись обіцяв. Це було давно. І ти тоді був зовсім іншою людиною. А головне, тоді в твоєму житті мене не було.

Я теж тебе люблю. Але чомусь я свою до тебе любов постійно доводжу. Коли ти … Допустимо. Але якщо це справді так, і ти мене справді любиш, якщо твої слова — це не порожній звук… Все правильно, ти зможеш її переконати. Як? А я тебе навчу. Слухай уважно та запам’ятай. А краще запиши.

В’ячеслав не почав слухати далі і тихо вийшов із квартири.

«Який же я наївний, — лаяв себе В’ячеслав, виходячи з під’їзду і прямуючи у бік метро. – Я був сліпим. І заради цієї брехливої ​​змії я посварився з дружиною. Ну нічого. Мине час, і все вляжеться. Олена мене пробачить. Та й чому їй мені не пробачити? Адже ми кохаємо одне одного. І вона про Віку нічого не знає».

Вже за годину він приїхав до Олени. І вже за десять хвилин після цього виходив із під’їзду, виносячи з собою свої речі, які розмістилися у восьми великих коробках, у двох валізах та у трьох великих мішках для будівельного сміття.

«Куди тепер? – подумав він. — Поїду до Віки. Адже вона не знає, що я все знаю. Зрештою, я її люблю, вона любить мене, а що далі там видно буде».

Але Віка не пустила В’ячеслава назад.

— Як це? — дивувався В’ячеслав.

– Дуже просто, – відповіла Віка. – Я зрозуміла, що ти мене не любиш.

– Але я…

— Якби ти любив мене, ти не пішов би від дружини! – закричала Віка. — Ти не поставив би себе і мене в кумедне становище. І між нами було б усе, як і раніше. Якби ти любив мене!

– Але я…

— А ти стоїш зараз біля моїх дверей зі своїм барахлом і ще щось розраховуєш. Пішов геть. Бачити тебе не бажаю. Невдаха!

Вийшовши з під’їзду, В’ячеслав уже не був такий впевнений, що все пройде, все вляжеться і, що його взагалі хтось любить.