– Ти зустрів її першу, з нею й іди, – сказав Ігор псові. – Я буду сумувати

Електричка зменшувала хід. Народ у вагоні вже вишикувався в чергу до виходу. За вікнами все повільніше миготіли люди на платформі у світлі яскравих ліхтарів. Нарешті, потяг смикнувся кілька разів і зупинився. Двері з шумом роз’їхалися в сторони, і пасажири, навантажені сумками та пакетами, ламанулися з вагонів на платформу невеликої станції.

Пасажири, перемовляючись і розминаючи ноги, які затекли, йшли до спуску з платформи. Ігор вийшов зі свого вагона останнім. Його ніхто не чекав. Сам він не поспішав у свій самотній зйомний барліг, куди приїжджав тільки ночувати.

Кілька місяців тому він розлучився з дружиною, залишив їй і новонародженій дочці квартиру, а сам зняв у передмісті дешевше житло.

Познайомився якось із дівчиною, зустрічалися недовго, потім розлучилися за взаємною згодою. А через три місяці вона несподівано заявилася до нього з животом, сказала про свою вагітність. Він запропонував розписатись. Через чотири місяці вона народила здорову дівчинку.

Зі сльозами каяття дружина зізналася, що до нього зустрічалася з хлопцем, який покинув її, ледве дізнавшись про вагітність. А тут підвернувся він, Ігор. Діватись їй нікуди, у своє рідне місто повертатися не хотіла. Не виганяти її на вулицю. Ігор не зміг вчинити з нею так, пішов сам, подав на розлучення.

Наразі працював майже без вихідних, заробляючи гроші на нову квартиру. Знайомий зробив бригаду та покликав Ігора. Займалися ремонтами квартир та котеджів.

Ігор дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Вже внизу він побачив рудого пса. Він глянув на Ігора і перевів погляд нагору, на платформу.

– Там наче нікого більше немає. Що, хазяїн не приїхав? Нічого, може, останньою електричкою приїде, – сказав Ігор і пішов геть.

За кілька кроків він озирнувся. Пес піднявся на платформу і видивлявся когось. Пролунав стукіт коліс електрички. Пес заскулив, проводжаючи очима електропоїзд, потім спустився сходами вниз і підбіг до Ігоря, сів навпроти, заглядаючи йому в обличчя з німим запитанням.

– Що збираєшся робити? Чекатимеш наступну електричку чи все ж таки зі мною підеш? Дивися, вдруге пропонувати не буду, – Ігор розвернувся і пішов геть, не оглядаючись.

Пес якийсь час дивився йому вслід, ніби роздумуючи, потім підвівся і затрусив слідом. Спершу тримався позаду, потім пішов поряд.

– Що, одному сумно? Розумію. А ти чий? Я тебе раніше не бачив. Щоправда, я сам тут недавно живу.

Пес йшов поряд, слухаючи. Так вони удвох дійшли до чотириповерхового цегляного будинку, в якому жив Ігор.

Біля під’їзду пес зупинився.

– Заходь. – Ігор широко відчинив двері.

Пес повільно піднявся східцями, пройшов повз Ігора всередину. – Так, не просто з тобою, хлопче, – посміхнувся Ігор, відпускаючи двері.

Вони з псом опинилися в напівтемному під’їзді, освітленому слабкою лампочкою.

– Давай, піднімайся на третій поверх. Вибач, ліфта немає, – пожартував Ігор.

Пес застрибав сходами, зупиняючись на майданчиках і чекаючи на свого нового знайомого. Піднявшись на третій поверх, Ігор зупинився біля своїх дверей, дістаючи з кишені ключ.

– Прийшли. Тут живу. – Ігор відчинив двері, увійшов першим і ввімкнув світло у передпокої. – Проходь. Двічі запрошувати не буду.

Пес на мить зам’явся, а потім спокійно, з собачою гідністю увійшов у квартиру і сів біля вішалки.

– Вихований. Поважаю. Але якщо вже прийшов, давай, проходь далі, роздивляйся, – роздягаючись, примовляв Ігор.

Він вимкнув світло у передпокої і пройшов до кімнати, залишивши рюкзак на тумбочці.

Пес ліг на підлозі передпокою, поводячи вухами і прислухаючись. Коли до його вух долинув дзвін посуду, а ніс почув запах їжі, він підвівся і побіг на запах макаронів з тушонкою.

– Отож. – Ігор дістав із мийки ще одну глибоку тарілку, поклав у неї їжу та поставив біля стіни біля мийки.

Пес підійшов, принюхався, роздмухуючи ніздрі. Незабаром тарілка спорожніла, вилизана до блиску. Пес сидів, дивлячись на Ігоря.

– Вибач, більше нічого немає. Я не розраховував на тебе. – Помітивши погляд собаки у бік раковини, Ігор здогадався, що той хоче пити. – Розумієш, у мене ніколи не було собаки. – Ігор підвівся з-за столу і взяв з підлоги тарілку. – Молодець, навіть мити не треба. – Він сполоснув тарілку під краном і налив у неї води.

Пес відразу став жадібно пити, розбризкуючи краплі навколо тарілки.

Потім Ігор сидів на дивані та дивився телевізор. Пес вмостився біля його ніг, поклавши голову на лапи,.

– Розслабся, відпочивай, – сказав Ігор, вимикаючи телевізор.

Відчувши, що ось-ось провалиться в сон, Ігор позіхнув і підвівся з дивана. Пес теж схопився на ноги.

– Вибач, мені потрібно розкласти диван.

І пес, наче зрозумівши, відійшов убік, стукаючи по підлозі пазурами.

– І звідки ти такий розумний взявся? Сказав би, як тебе звуть, як до тебе звертатись? – Ігор схвально зиркнув на пса.

Коли диван був застелений на сон, пес пішов у передпокій.

– Ей, можеш спати в кімнаті, я не проти, – крикнув йому вслід Ігор, але пес не повернувся. – Як хочеш. – Ігор знизав плечима і вимкнув світло.

Крізь сон він чув якісь звуки, чиїсь зітхання. Насилу розліпив стомлені повіки. В очі вдарило ранкове світло, і Ігор замружився. Йому хотілося повернутися в сон, але з передпокою знову почулися шарудіння. Ігор знову розплющив очі, згадавши про пса. Коли вийшов до передпокою, пес сидів біля дверей.

– А це ти. Вибач, забув про тебе. Сам знайдеш дорогу? – Ігор відчинив двері, і пес тут же кинувся сходами вниз.

«Двері», – згадав Ігор. Він хотів піти слідом і випустити пса з під’їзду, але почув, як унизу грюкнули вхідні двері.

Після душу Ігор зробив бутерброди на двох, поставив чайник, накинув куртку і в хатніх шльопанцях спустився вниз. Пес сидів перед під’їздом.

– Заходь, – Ігор хитнув головою, запрошуючи увійти.

Пес не роздумував, швидко забіг усередину і чекав біля квартири, поки Ігор підніметься сходами.

Цього разу пес одразу пройшов на кухню взявся за бутерброди у тарілці на підлозі. З помешкання вони вийшли разом, разом дійшли до станції.

– Гуляй. Мені потрібно на роботу. Зустрічатимеш? Якщо що, я не ображусь. – Ігор погладив пса між вухами і пішовна інший бік платформи.

Увечері він знову вийшов з вагона останнім, роздумуючи, чи чекає на нього пес чи зустрів уже свого господаря. Пес знову сидів біля сходів, проводжаючи поглядом пасажирів, що сходили по ній. Побачивши Ігоря, підвівся, вильнув хвостом і підійшов.

– Знову твій господар не приїхав? Чи ти чекав на мене? – Ігор провів долонею по голові. – Ну що, пішли?

Наступного ранку, на станції, Ігор сів навпочіпки перед псом.

– Розумієш, увечері я не приїду. У мене справи. Залишуся ночувати у місті. А може, затримаюсь дня на два. Якщо щось, до зустрічі. – Він підвівся і пішов до переходу на інший бік платформи.
Пес довго дивився йому вслід.

Хазяїн поспішав закінчити оздоблення будинку, хлопці вирішили працювати і вночі. Через два дні, втомлений та голодний Ігор пізно ввечері вийшов на станції. Яскраві ліхтарі висвітлювали порожню платформу. Пса ніде не було видно. ” Напевно, господаря зустрів “, – подумав Ігор і пішов додому.

Побачивши на підлозі кухні порожню тарілку, гостро відчув свою самотність. Стало шкода розумного пса. За ці дні звик до нього. Вночі він прокинувся, прислухався. Ні шереху, ні зітхання. Ігор повернувся на інший бік.

Здавалося, тільки заснув і вже продзвонив будильник. Все тіло нило, організм вимагав відпочинку, але треба їхати на новий об’єкт. Їсти не хотілося. Ігор вимив тарілку, з якої їв пес. Випив холодної води з чайника і пішов на станцію.

На платформі, серед пасажирів, які чекали на електричку, він помітив поряд з дівчиною рудого пса.

– Це ваш пес? – запитав Ігор, підійшовши до дівчини.

– А що? – зона подивилася на нього здивовано.

– Він жив у мене, поки вас не було. Гарний, розумний пес. Заздрю ​​вам.

Дівчина посміхнулася.

– Ні, він не мій. Так само зустрів мене на станції і прибився. Я кілька днів не приїжджала, чергувала у мами в лікарні.

– Ось як? Як його звуть, знаєте?

– Звичайно. Гамлет.

Тут народ пожвавішав, засувався, до платформи підходила заміська електричка.

– Прощавай, Гамлет, – попрощався Ігор.

Вони з дівчиною сіли в один вагон.

– Мене звати Ігор, а вас?

– Ірина.

– Треба ж. Може, це доля? Наші імена починаються з однієї літери. А де ви працюєте? – перевів розмову Ігор, помітивши, що Ірина не оцінила його жарт.

– Медсестрою у лікарні.

Вони розмовляли всю дорогу до міста. Ігореві дівчина подобалася все більше. З нею було легко. Пес не дарма вибрав її своєю господинею. Іра розповіла, що його справжній господар, літній викладач університету, нещодавно помер, не повернувся із міста.

– Ось Гамлет і зустрічав його, потім прибився до мене. Напевно, через запах ліків. Хазяїн був сердечник, – розповідала Ірина.

– А чому він обрав мене? Ліками від мене не пахне, скоріше навпаки.

– Може, відчув, що ви теж самотній? – усміхнулася Ірина.

Вони домовились зустрітись на вокзалі ввечері, разом поїхати додому. Ігор весь день працював, кваплячи час і думаючи про Ірину. Після роботи біг на вокзал, побачив здалеку Ірину і помахав рукою. Вони не встигли наговоритись, так швидко пролетів у дорозі час.

Пес кинувся їм назустріч, виляючи хвостом. Ірина присіла поряд з ним навпочіпки.

– Ти на кого з нас чекав? – запитала вона, погладжуючи Гамлета по голові.

Він лизнув їй руку. Потім підійшов до Ігоря і тицьнув у нього мордою.

– Ти зустрів її першу, з нею й іди, – сказав Ігор псові. – Я буду сумувати.

– Ходімо, Гамлет, – покликала Ірина.

Але пес не рушив з місця, він дивився то на одного з них, то на іншого.

– Вибирай скоріше, – сказав Ігор, сподіваючись, що пес по-чоловічому вибере його.

Гамлет роздумував, перебираючи лапами і скиглив.

– А може, він чекає, що ми підемо разом? Куди, до тебе чи до мене? – запитав Ігор.

Йому й самому не хотілося розлучатися з дівчиною.

– Ні я так не можу. Гамлете, йди з ним, – прикрикнула на пса Ірина.

– Я пожартував. Давай, я проведу тебе. По-моєму, Гамлет чекає на це, – запропонував Ігор.

– Ну, що з ним робити? Ходімо, – дівчина посміхнулася.

І пес зрозумів, кинувся вперед, ведучи їх за собою.

Вони йшли втрьох тихою нічною вулицею маленького селища. Іноді пес зупинявся, озирався на молодих людей і біг далі знайомою дорогою.

– Мені здається, він вибрав нас обох, і хоче, щоб ми були разом, – обережно сказав Ігор.
Ірина нічого не відповіла, тільки зніяковіло посміхнулася.

Ось так доля у вигляді собаки втрутилася в життя двох молодих людей, не бажаючи розлучатися з жодним з них. Так буває.