Теща переписала дачу на дружину і тепер вимагає, щоб ми проводили там увесь вільний час

Моїй дорогій тещі хитрощі не позичати. Останні років десять вона активно займалася дачною ділянкою. Коли ж зрозуміла, що сил не вистачає, переписала ділянку на мою дружину і чекає, що ми будемо там проводити кожен вільний вечір. Наче у нас своїх справ немає.

Практично усі пенсіонери люблять копатися на дачі, але таку затяту дачницю, як моя теща Світлана Петрівна, ще пошукати треба. Вона просто марить цією ділянкою. І добре б, вона тихо насолоджувалася грядками та огірками. Ні, дача для жінки – вічне “треба”.

Треба привезти гній, треба скопати і підготувати землю, треба замовити за тридев’ять земель особливий покривний матеріал і так далі, і так далі, нескінченно. Всі ці “треба” широченим потоком ллються і на нас із дружиною. А ми, треба сказати, дачники так собі.

Я вважаю, дачі створені для відпочинку, але ніяк не для праці. Приїхати на шашлички, сходити в лазню, зірвати вранці стигле яблучко — треба насолоджуватися природою, а не горбатитися на грядках.

Дружина мене підтримує, тому від дачних робіт ми відлинюємо, як тільки можемо.

Коли ми тільки одружилися, теща зраділа. Як же, ще один працівник на дачі з’явиться. Але не тут було.

Світлана Петрівна і так нас заманювала, і так. Потім лаяти пробувала, а потім рукою махнула.

Мовляв, грець із вами, живіть, як хочете. Проте в останній рік здоров’я почало пенсіонерку підводити. Працювати на дачі в колишніх масштабах тещі стало дуже важко.

Я, було, думав, вона продасть свою фазенду, а гроші вкладе або нам подарує. Наївний, як я помилявся.

— Діти мої дорогі, ви в мене такі молодці, такі дружні. Щоб ви ще дружніше жили, вирішила я подарувати вам дачу, — приголомшила нас теща.

Я її план одразу розкусив. Це вона вирішила на нас всю дачну роботу перекласти, під таким пристойним приводом. Мовляв, якщо дача ваша, то й вам із нею возитися.

Ми із дружиною від подарунка не відмовилися. Хліба дача не вимагає, але нерухомість, як-ніяк. Важкі часи настануть, можна й продати.

Справа була взимку, а навесні дивлюся, теща знову розвела свій хоровод із розсадою. По всій її квартирі стояли миски та ємності із зеленими паростками.

— Що це ви, Світлано Петрівно, ніяк до дачного сезону готуєтеся? Ви ж дачу нам подарували, — питаю я тещу.

— Пам’ятаю, що подарувала. Так це не означає, що земля порожня стоятиме. Тепер усі разом висаджуватимемо розсаду. Ви як нові власники, а я як досвідчений колишній господар. Підкажу вам, пораду дам, розсадою поділюсь.

Чули? Ось теща розкрила карти. Якщо дача тепер ваша, ви теж упрягайтесь і носіть це ярмо огіркове.

Я від дачі, звичайно, не відмовляюся, але орати там – як і раніше, не збираюся. Про що й повідомив дружину. Вона мене підтримала та заспокоїла. Мовляв, щось придумаємо, нехай тільки теща не хвилюється і думає, що все йде за її планом.

Зрозуміло, нічого розумного ми вигадати не змогли. У перші ж теплі після зими вихідні слухняно повезли пенсіонерку до компанії розсади на «нашу» дачу. Провозились там до ночі.

Наступними вихідними історія повторилася. Теща тиснула на совість та жалість. Мовляв, дача ваша, а ви їхати не хочете, куди таке годиться. Довелося кинути всі справи і знову тягнутися на цю прокляту фазенду.

Кілька разів нам вдалося відвернутися. Сказали, що поїхати на дачне відпрацювання не можемо, бо нас обох відправляють у відрядження. Теща промовчала, тільки губи стиснула.

Потім ще кілька разів відмовлялися поганим самопочуттям, терміновими справами та ювілеями у найкращих друзів.

Теща ходила хмурішою за хмару і навіть тиждень не розмовляла з дружиною. Ту заїла совість, тому кілька вихідних поспіль ми стирчали на дачі.

Зараз у мене на носі відпустка, а як сказати про це тещі, я не знаю. Точніше, як не сказати про це дорогій Світлані Петрівні. Адже вона відразу відправить мене не те що працювати, а жити і працювати на дачі, так би мовити, не відходячи від каси.

Дружина просить потерпіти та почекати. Чого чекати, поки теща ласти склеїть і нарешті дасть нам спокій?

Я вважаю, ми маємо прямо сказати Світлані Петрівні, що втомилися від дачі, що в нас та інші справи є і взагалі, ми не зобов’язані там горбатитися місяцями. Якщо дача насправді наша, то нам вирішувати, що і хто там робитиме. Візьму ось і вижену тещу з ділянки, а всі огірки засаджу трояндами, як дружина колись мріяла.

Теща каже, що дачу не можна продавати в жодному разі. Мовляв, станете ви старими, обов’язково потягнетеся до землі.

Не знаю, як дружину, а мене вже від цієї землі нудить. І теплиці та кущі помідорів мені вже у кошмарах сняться, от чесно. Загалом не знаю, наскільки мене ще вистачить. Не розлучатися ж мені через дачу, справді.