Всі сусіди говорили Валентині Максимівні, яка недолуга в неї внучка. От тільки після одного випадку замовкли назавжди

– Ох, і недолуга в тебе онучка росте, Максимівна! – хитали головою бабусі, що сиділи на лавці біля під’їзду. – Зараз ще квіточки. Далі – більше, підросте – зовсім не солодко з нею не буде!

– Не сперечаюся, Женя веде себе погано. Все на зло робить. А взагалі, вона добра дівчинка.

– Та-а, твоя добра донечка моєму онукові фінгал під око поставила.

– То, може, було за що?

– Та все ти її захищаєш. Ну, почекай, почекай. Ще наплачешся з нею.

Женю з раннього дитинства виховувала бабуся Валентина Максимівна. Її син, батько Жені, загинув. Мами Жені не стало, коли їй було всього шість років.

Женя ніколи не грала в ляльки, дівчачі заняття були не для неї. Ось, постріляти з рогатки – інша річ. Дружила вона виключно з хлопчиками, з дівчатами їй було надто нудно.

Женя була дівчинка з характером. Та ще яким! Кидало її з крайнощів у крайність. Любила вона виділитися з юрби. Сірість, буденність – не для неї. У житті має бути більше фарб!

Якось у школі випадок був. Приїжджала делегація, учні готували виступ. Женя дуже добре співала, хоч ніколи цьому не вчилася – природний талант! Незважаючи на її потяг до різних “викрутасів”, було вирішено: сольну пісню заспіває вона.

– Женя, дуже тебе прошу, не підведи, – говорила вчителька музики після чергової репетиції, характер Жені вона знала добре.

– Не хвилюйтеся, Олена Василівна. Все буде супер. Виступлю так, що всі зі стільців попадають.

– Ось цього якраз і не треба, Женя. Просто заспівай, як ти вмієш. Домовились?

– Добре!

– Ні, таки боюся я випускати її на сцену, – говорила вчителька, коли Женя вийшла з кабінету. – Співає вона, звичайно, чудово, аби тільки не вчудила нічого такого… От сором буде…

Ні, Женя не могла просто вийти і заспівати пісню, яку готувала з учителькою. Вона любила робити все на зло. Можна сказати, це приносило їй задоволення.

Що вигадати? Ну, треба хоча б волосся пофарбувати у яскраво-рудий колір. Ну і брови, звісно, ​​в тон волосся. Купила Женя фарбу, але щось пішло не так, і вона стала не рудою, а… темно-зеленою.

– Женя, ти що, зеленку на голову пролила? – з жахом спитала класний керівник.

– Та що ви, Лариса Анатоліївна. Пофарбувалась я. А що вам не подобається? На мою думку, просто відпад.

– Годі, Женя! Навіщо ти так поводишся? І як ти у такому вигляді виступатимеш? Що люди про нашу школу подумають?

– Вийду на сцену і виступатиму. А якщо не подобається, можу й не виступати. Співайте самі…

Женя, не моргнувши оком, вийшла на сцену. Замість пісні, яку готувала із вчителькою музики, вона заспівала те, що їй до душі – рок баладу. Люди в залі переглядалися та перешіптувалися. Директорка школи була в такому гніві, що готова була вибігти на сцену і прямо там відтягти негідницю за волосся.

Женя виросла, закінчила школу на одні «трійки» і остаточно приєдналася до “неформалів”. Бабусі біля під’їзду вже давно перестали хапатися за серце, побачивши її ірокез, яскравий макіяж і чорний одяг. Тільки слідом завжди звучало:

— Ось онука недолуга у Максимівни виросла.

– Так, жаль Валентину. Намаялася з нею.

– Ну якби моя така була, я б їй ременя. І одразу б дурниця з голови вийшла.

– Та пізно вже. Ось раніше, так, треба було б.

Бабусі обговорювали Женю лише за спиною. У відкриту конфронтацію вступати з нею боялися, аж надто гостра була дівчина на язик Але був у Жені і відкритий ворог, дід Гриць із сусіднього під’їзду.

– Безсоромниця, – кричав він, погрозливо замахуючись милицею, побачивши черговий Женін «прикид», – таких, як ти, раніше посилали подалі з очей геть! Хоч би бабусю свою не ганьбила!

– Діду, мені твоя думка з приводу мого прикиду взагалі по барабану. Я для тебе що так одяглася? Краще на ровесниць своїх дивися, – огризалася Женя.

З того часу, коли Женя та дід Гриць зустрічалися на вулиці, то обов’язково сходилися у словесній суперечці. Починав, правда, першим дід, але Женя за словом у кишеню не лізла, одразу казала дідові, куди йому слід піти.

Якось Женя поверталася додому, у фірмовому «прикиді», звісно. Неподалік від будинку вона побачила, що у траві хтось лежить. Мимо йшли люди, лежачого чоловіка бачили, але ніхто не підходив. Зазвичай у таких випадках люди гадають, що це випивший.

Підійти ближче наважилася тільки Женя. Поруч валявся милиця…

– Гей, діду Гриць, ти чого розвалився? що, зовсім від мого прикиду очманів чи що? Вставай!

Женя відразу зрозуміла, що справа погана і, не гаючи часу, викликала швидку. Швидка приїхала швидко і вчасно – ще трохи й не врятували б… Серце.

За кілька тижнів пролунав дзвінок у двері. Відчинила Женя.

– Женько, я це… від своїх слів не відмовляюсь. Безсоромниця ти! І нахабниця… Але життя моє ти врятувала… це я визнаю. Спасителька ти моя! Ось… подяка від мене, – дід Грицько нерішуче простяг дівчині торт.

– Через поріг не передають. Це так бабуся завжди каже, – усміхнулася Женя, – проходь, діду Грицю. Чайку поп’ємо з твоїм тортиком.

– Ні-ні, я не можу, – поспішив піти дід.

– Та гогді, невже на побачення поспішаєш?

– Хто там, онученько? – крикнула з кухні бабуся.

– Дід Гриць це. Миритися прийшов до безсоромної рятівниці… і нахабниці, – засміялася дівчина

Із кухні вийшла Валентина Максимівна.

– Проходь, Григорію, проходь. Та не бійся ти мою онучку. Досить вам уже з нею лаятись… Женя тільки на вигляд така… Нестерпна вона, звичайно, і язик у неї… ох, грубіянка, – хитала головою бабуся. – А дівчисько вона, от, яка гарна, добра. Не змогла повз пройти.