Іван запросив маму пожити в себе, щоб вона перевиховала його дружину. Та тільки “дресирувальником” вона виявилася поганеньким

Віра Іванівна приїхала жити до сина, сказавши невістці, що змушена була розпочати в квартирі капітальний ремонт.

— Будинок старий, Марійка, — скаржилася свекруха, заносячи в квартиру дві свої великі валізи. — І раптом раз і відразу відмовила. Уявляєш? І електрика. І сантехніка. А ще сусіди залили. Довелося розпочати ремонт. І цей ремонт затягнеться надовго. Я поживу деякий час із вами? Ти ж не проти?

— Не проти, Віра Іванівна, — відповіла Марія. – Я розумію. Живіть скільки треба.

— От і добре, — сказала свекруха, радіючи з того, що все йде так, як вони з Іваном задумали. — А я тобі з онуком поможу.

Насправді ж жодний ремонт Віра Іванівна не робила. Вона здала свою квартиру. Здала дорого. А до сина приїхала на його прохання. Щоб невістку перевиховати.

Три дні тому Іван приїхав до мами, щоб поскаржитися на дружину.

— Мамо, Маша до мене прискіпується, — розповідав Іван. — Цього не можна. Того не можна. Мені вже нічого не можна. Вимагає, щоб я одразу після роботи повертався додому, а не вештався, не зрозумій де і невідомо з ким.

— Який жах, — сплеснула руками мати Івана. — Невже ж так і сказала?

– В тому то й справа. А я і не вештаюся, не зрозумій де і невідомо з ким. Це мої друзі. Ми просто цікаво проводимо час. У добре відомих місцях. Ми розмовляємо, обмінюємось інформацією. Ми спілкуємося. Так, ми випиваємо. Але хіба це заборонено?

– Ні звичайно.

— Я ж не приповзаю на карачках додому. Як деякі! Своїми ногами приходжу. Ну скажи, мамо, що тут такого? І мій батько, коли був живий, так само поводився. Хіба ні? Підтверди.

– Підтверджую.

— І я не пам’ятаю, мамо, щоб тебе це дуже дивувало.

– Звичайна справа. Нічого дивного.

– Ось, правда! А Маша дивується.

— А чого вона хоче від тебе? Ти ж чоловік! Чоловіки такі!

— Вона хоче, мамо, щоб я допомагав їй по господарству.

— По господарству помагав? — жахнулася Віра Іванівна. – Ти? Дурніше нічого не могла вигадати?

— Хоче, щоб я ходив магазинами, виносив сміття і квартиру пилососив.

— Зовсім баба здуріла. А чим вона це мотивує?

– А нічим. Каже, що їй важко. Тому що у нас тепер маленька дитина, а вона також працює.

— Дурниця яка. Важко їй. Нікому не важко, а їй важко. Тим більше, що працює вона вдома.

— Вона стала іншою, мамо. Раніше вона такою не була. Невже це народження дитини так на неї вплинуло?

— Твоя дружина завжди такою була. І дитина тут ні до чого. Ти просто не помічав. Пам’ятаєш, коли ти сказав, що збираєшся з нею одружитися, я тебе відмовляла?

— Пам’ятаю, — сумно відповів Іван.

— І що ти тоді мені відповів? Маша — гарна та добра. Кохає тебе. Так? Тепер ти, сподіваюся, бачиш, яка вона гарна? І як тебе кохає?

— Тепер, звичайно, я бачу, мамо, що ти мала рацію. І тому хочу, щоби ти приїхала до нас жити. Ненадовго. На півроку. У крайньому випадку рік. А ти б її за цей час перевиховала.

– А що? – відповіла Віра Іванівна. – Хороша ідея. Приїду під приводом, що хочу допомогти їй із онуком. Правильно?

— Мені до лампочки, мамо, під яким приводом ти в нас оселишся. Головне, щоб Маша перестала мене діставати своїми немислимими вимогами. Щоб не заважала мені бути щасливою. Розумієш?

— Все розумію, синку. За рік я її точно перевиховаю. Не впізнаєш. Вона стане точно, як я. Все тобі дозволятиме. Порошинки з тебе буде здувати, синку.

— Господи, мамо, якби ти тільки знала, як хочеться просто по-людськи жити. Без жодних цих наїздів та іншого.

— Не хвилюйся, синку. Все буде у найкращому вигляді. Перевиховуємо Машу. Через три дні приїду до вас. І не на півроку, а на рік. А свою квартиру на цей час я здам.

— Нашу квартиру, мамо! — суворо нагадав Іван. – Нашу! Не забувай, що половина квартири, де ти живеш, мені належить. Отже, і доходи від здачі ми ділитимемо порівну.

— Звичайно, порівну, синочку. Як ще? Невже ти думав, що мама забуде про тебе? Все до копієчки отримаєш.

— Тільки ти це, мамо, подорожче здай нашу квартиру. І не здумай мене обдурити. Адже я дізнаюся, за скільки ти її здала.

— Не обдурю, синку. Ти, головне, не попереджай дружину, що я приїду.

– Боже збав. І не подумаю.

— Інакше наш план може зірватися, не розпочавшись.

— Розумію, мамо.

— Нехай це буде сюрприз для неї.

– Правильно. Маша любить сюрпризи.

— Ти о котрій ідеш на роботу?

– О сьомій ранку.

– Зробимо так. Ти о сьомій ранку виходиш із квартири, а я хаходжу. Вже з валізами. Поки вона там розумітиме, що до чого, ти вже підеш. А я скажу, що у квартирі у мене аварія сталась, і мені нема де жити.

— Ти геній, мама. Як добре, що я тебе маю. Мало того, що дружину перевиховаю, то ще й грошей зароблю.

І через три дні рано-вранці, як і було заплановано, Віра Іванівна увійшла до квартири Маші з двома величезними валізами.

Пройшов тиждень. І всі ці дні свекруха навчала Машу, якою має бути хороша дружина. Маша терпіла. А Іван весь цей тиждень повертався додому пізно ввечері у “вевелому” вигляді. Маша на той час уже спала, а Іван проходив на кухню і розмовляв із мамою.

Ось і цього разу, він повернувся додому на початку другої ночі і одразу пройшов на кухню. Знаючи, що там на нього чекає мама.

— Все гаразд, синочку? — спитала Віра Іванівна. – Як погуляв?

— Добре погуляв, мамо. А у вас як тут? Все в порядку? Маша перевиховується?

— Все гаразд, синку. За рік не впізнаєш свою дружину.

— Дякую тобі, мамо. Лише тиждень минув, а я вже почуваюся, як у раю. Уявляю, що буде за рік.

— Будеш вечеряти? Я тобі тут приготувала.

На кухню зайшла Маша. Іван у цей час їв суп.

— Ви вечеряєте? – запитала Маша.

— Та ось, — радісно посміхаючись, відповів Іван. — Зголоднів щось.

— Розумію, — сказала Маша і подивилася на свекруху.

— Могла б і сама чоловіка зустріти та погодувати, — суворо сказала Віра Іванівна.

— Могла б, — байдуже відповіла Маша.

— Нічого, — заступився за дружину Іван. – Все нормально, Маша. Я не серджуся.

— І даремно не сердишся, синку. Дружину у строгості тримати треба. Інакше вона в тебе розпеститься. Ось навіщо ти зараз сюди прийшла? Кликли тебе?

— Віра Іванівна, ваші валізи зібрані, — спокійно сказала Маша.

– Що? – не зрозуміла свекруха.

— Хочу, щоб Ви пішли з мого дому, — тихо сказала Маша.

– Хочеш що? — перепитала свекруха.

— Щоб вашого духу не було в моєму домі. Ось що я хочу.

— Марія, як ти розмовляєш з моєю мамою?

– З тобою пізніше, – відповіла Маша, не дивлячись на чоловіка. — Я чекаю, Віра Іванівна.

Віра Іванівна мовчки встала, вийшла з кухні до передпокою і одразу побачила свої валізи.

– Я чекаю, – сказала Маша.

— Ніч на дворі, — сказала свекруха.

— Таксі працює цілодобово.

— Мама нікуди не поїде, — рішуче заявив Іван, згадавши, що квартиру мамину здано. — Інакше, і я теж піду разом із нею.

Марія глянула на чоловіка.

— А твої речі, Ваня, теж зібрані, — сказала вона і винесла до передпокою ще дві валізи.

Місяць Віра Іванівна та Іван жили на дачі. Чекали, коли квартиранти звільнять квартиру. А коли ті з’їхали, з’ясувалося, що ось тепер квартира справді потребує капітального ремонту.