Дружина Івана зрозуміла, що він спеціально їздить на заробітки, поки вона в декреті з двома дітьми. Але коли він захотів ще й окремо від них на море поїхати, її терпіню настав кінець

— Ось тепер, Ваню, ти зрозумієш, що означає сімейне життя! — потираючи руки, зловтішалися друзі та знайомі, коли в Івана народився син. — Дізнаєшся справжню ціну свого сімейного життя, коли пройдеш те саме, що пройшли колись і ми.

Безсонні ночі та нестача часу — це ще не найважче, що на тебе чекає. Про багато чого, що для тебе важливо, доведеться забути. Твоє життя, Ваня, тепер перетвориться на одне суцільне…

З великим азартом, перебиваючи один одного, перерахували друзі та знайомі всі відомі їм проблеми, з якими вони самі зіткнулися колись. І які тепер пророкували Іванові.

Але Іван вислуховував це спокійно, іронічно посміхаючись. Усі ці проблеми його не лякали. Він був упевнений, що ці проблеми його не торкнуться. Бо достеменно знав, як їх уникнути. Адже він на цей випадок розробив свій план дій. План під назвою “Заробітки”.

«Влаштуюсь на роботу подалі від дому, — міркував Іван. — А раз на півроку приїжджатиму до дружини та сина. І не буде в мене безсонних ночей та інших проблем. І життя моє, як і раніше, буде безтурботним. Як раніше.

При цьому, в очах своєї коханої дружини, я вважатимуся дбайливим чоловіком і батьком, який заради неї і дитини, заради сім’ї жертвує собою, їдучи в чужі краї на важкі заробітки. Адже вона не знає, що в цьому немає нічого складного. Навпаки. Цілковита свобода! Роби що хочеш. І всі щасливі. Тепер головне — Ліду переконати, що мої заробітки і для неї буде кращим варіантом».

— Навіщо тобі кудись їхати? – здивувалася Ліда, коли Іван присвятив її у свої плани. — У нашому місті за твоєю спеціальністю багато роботи.

— Тяжкою працею далеко від дому я зароблю в рази більше, ніж у рідному місті, — відповів Іван. — А нам зараз дуже потрібні гроші. Ти не працюєш, з дитиною сидиш. Доведеться мені за двох працювати. На заробітках. Скажеш – важко. Згоден. Набагато простіше сидіти вдома і нічого не робити для підвищення зарплати. І набагато складніше відірватися від звичного легкого життя.

— То, може, й не треба відриватися, Ван?

– Треба, Ліда. Треба.

– Я буду сумувати. І мені не потрібно багато грошей. Ти і нормально заробиш тут, все добре.

— Ми, Ліда, зараз маємо найменше думати про себе. Найменше нас зараз має хвилювати те, що подобається нам з тобою. Адже ми тепер маємо дитину. Про неї і маємо ми думати.

Іван зробив трагічне обличчя і подивився на синочка, що спав у ліжечку.

— Це нам з тобою добре, Ліда, — важким голосом промовив Іван. — А йому, Лідо, ні. Це нам з тобою нічого не потрібно. Тому що нам одного кохання достатньо. А йому – ні. Він одним нашим коханням ситий не буде. Йому потрібні гроші. Великі гроші!

Маля радісно посміхалося, дивлячись на батьків, усім своїм виглядом показуючи, як багато грошей йому потрібно.

— Ти й сама, Ліда, все бачиш, — тихим голосом вів далі Іван, сумно киваючи на сина. — А у нашому місті таких грошей не заробити.

Іван ще довго дивився на дитину та говорив, говорив, говорив. Говорив про те, як багато всього потрібно цій маленькій істоті, заради якої їм тепер тільки й варто жити.

Загалом переконав Іван свою дружину, що так буде краще для всіх. І почалося у них нове життя.
А через два роки народилася ще одна дитина.

«Все добре, — міркував Іван. — Заробітки – важка, виснажлива праця далеко від рідного дому — єдиний шлях порятунку в цій ситуації. Як добре, що я став на цей шлях. Я не уявляю, на кого б перетворився, якби весь цей час був не десь там, далеко, а тут, поряд із дружиною та дітьми. Господи, дякую тобі за все. Дякую, що вберіг».

— Ось у мене вже двоє синів, — з гордістю повідомляв Іван тим своїм друзям та знайомим, яких зустрічав, коли на якийсь час повертався до рідного міста.

– І як? – цікавилися вони. — Важко, мабуть, на чужині?

— Ще б не важко, — відповів Іван. — Чужбина ж. Працюю як віл далеко від рідного дому. По півроку не бачу дружину та дітей. Звісно, ​​важко. Але! Така наша батьківська доля.

«Хитрий ти мужик, Іване, — думали друзі та знайомі, слухаючи Івана, розуміючи хитаючи головами. — Жаль тільки, що ми до такого не додумалися свого часу? Тоді, може, й у нас усе інакше склалося б».

От і вийшло, що Іван вважав себе щасливим чоловіком та батьком двох синів, але його Ліда так про себе не думала. Два декрети поспіль дуже вплинули на її душевний спокій. А крім того чотири безтурботні роки під прикриттям заробітків занадто розбалували Івана. Розбалували настільки, що Іван вкрай нахабнів і захотів більшого.

Іванові здалося, що він багато працює і дуже мало відпочиває. Тому що повернення на місяць у сім’ю він відпочинком не рахував.

«Досить з них і одного тижня, — вирішив Іван. — А решту трьох тижнів відпустки я проведу десь під лагідним сонцем, на березі моря».

І вже першого ж дня свого приїзду Іван повідомив Ліді, що скоро їде.

– Як же так, Ваня? – запитала Ліда. – Тільки приїхав і вже їдеш? Чому так швидко? А як же я? Я втомилася бути весь час одна. Вже другий декрет. Я думала, що ти хоч місяць зі мною побудеш.

– Ти чого, Ліда? Я ще цілий тиждень буду з тобою та з дітьми.

– Завжди ти приїжджав на місяць. А тепер лише на один тиждень. Ти їдеш раніше, бо не любиш мене?

— Ну ось навіщо ти так кажеш. Наче я завинив у чомусь. А я ні в чому не винний. І я люблю тебе як і раніше. Просто я стомився.

– Від чого ти втомився? Я не розумію!

— Від сімʼї, розумієш, сім’ї.

— Коли ти втомився? Тебе півроку вдома не було. Тільки-но приїхав і вже втомився? Скажи краще, що вирішив піти від нас, піти з сім’ї. А то вигадуєш тут різну дурницю. Втомився він, чи бачите. Це я стомилася. А мені навіть твоя мама не допомагає. Каже, що їй ніхто не допомагав тебе піднімати. І вона допомоги ні в кого не просила.

— Не про те ти кажеш, Лідо, не про те. І до чого тут моя мама? Ти, напевно, забула, чому весь цей час мене вдома не було. Адже я весь цей час, Ліда, не на курортах прохолоджувався. Я працював. Тяжко працював. Вимотався. Сил немає. Чи маю я право відпочити?

— Я також хочу відпочити. Думаєш, я ці чотири роки нічого не робила?

– Відпочивай, Лідоа Хто тобі заважає? Ось я поїду за тиждень і відпочивай.

— Навіщо тобі їхати? Залишайся. Відпочиватимемо разом.

– Де відпочинемо? – не зрозумів Іван. – Тут? Вдома?

– Вдома. Ти сам щойно запропонував мені тут одній відпочивати.

— Бо тобі це звичне середовище. Ти тут відпочиваєш. А для мене – ні.

— Тоді так і скажи, що ти з сім’ї йдеш.

– Я не йду! – не витримав і підвищив голос Іван. — Я просто не можу тут по-людськи відпочивати. Тому їду через тиждень. На більше мене не вистачить.

— Я й кажу, що ти йдеш із сім’ї, — наполягала на своєму Ліда. — Інакше я не розумію, що тобі заважає тут відпочивати.

Відпочивати Іванові заважали дві обставини. По-перше, вдома були тепер дві дитини. І обидва маленькі. А по-друге, як уже було сказано, Іван нахабнів і хотів від життя набагато більше.

— Ось знову ти за своє, Ліда, — відповів Іван. — Сказав уже, що я не йду з сім’ї.

— Ідеш.

– Ні, не йду.

— А куди ти тоді їдеш завчасно?

— Просто… Я їду відпочити. Головне, що я люблю тебе, люблю двох наших дітей. А мій відпочинок далеко від вас, він тільки зміцнить наші стосунки.

– Зміцнить? З чого ти взяв?

— Та тому, що всі так роблять.

– Хто всі?

— Щасливі чоловіки та дружини, які хочуть якомога довше бути разом. Чим частіше вони відпочивають один від одного, тим кохання їх одне до одного сильніше. І їхній шлюб триває довше. Розумієш?

— Може, якісь дружини та щасливі відпочити від своїх чоловіків. Але це тому, що їхні чоловіки не пропадають по півроку, а весь час удома. А я весь час одна. Другий декрет поспіль. Тому не треба тобі нікуди їхати. Відпочивай удома. Весь місяць.

— Ось що ти таке кажеш, Ліда. Адже у нас двоє дітей. Одній – два роки, другій – чотири. Який тут може бути відпочинок? А в мене попереду півроку напруженої роботи. Невже тобі мене зовсім не шкода? Ну, подумай, як довго я зможу витримати, якщо відпочиватиму весь місяць у таких умовах?

– Гаразд, – погодилася Ліда. – Я все зрозуміла. Відпочивай далеко від сім’ї. Якщо тобі це так потрібно. Можеш хоч завтра їхати.

— Дуже треба, Лідочка, — зрадів Іван, розуміючи, що вмовив дружину. — Просто вкрай потрібно. Адже я не залізний. Здоров’я, підірване непосильною працею, треба поправити? Треба! А все заради кого? Для кого все це я роблю? Все заради тебе та дітей.

Між іншим, Ліда, якщо чесно, нерви мої вже на межі. Будь-якої миті можу зірватися. Тобі цього треба? Мені ні. А я ось тут гроші тобі та дітям залишу. А якщо що, ти дзвони. Я тобі ще надішлю. Домовились?

— Звідки вишлеш?

— З моря, — відповів Іван. – Звідки ще? Я ж туди їду відпочивати. Хіба я не сказав тобі?

– Не сказав. Я теж на море хочу.

— Я дуже добре тебе розумію, кохана. І зроблю все можливе, щоб і ти колись поїхала на море.

– Коли?

Іван зробив серйозне обличчя і, перш ніж відповісти, трохи подумав.

– Зробимо ось що, – сказав він. — Зараз я поїду. А ти наступного разу поїдеш. Домовились? Удвох нам не можна, сама розумієш. Адже у нас діти. Не забувай. А ти ще наїздишся. У тебе, Ліда, ще все життя попереду. А буде тяжко з дітьми, ти мамі моїй подзвони. Вона допоможе.

— Вона пошле мене подалі, — сказала Ліда. — Скаже, що я невдячна і хочу легкого життя, коли мій чоловік не шкодуючи себе, надривається заради мене не зрозумій де.

— Мою маму можна зрозуміти, — сказав Іван. — На долю наших батьків випало багато такого, чого ми не знаємо. Я думаю, Ліда, тобі слід з повагою ставитись до цього покоління. Не вимагай від них більше, ніж вони можуть дати. Не вимагай неможливого. А ти серйозно відпускаєш мене вже завтра?

– Серйозно. Адже я розумію, що тобі треба відпочити не тільки від роботи, а й від мене, і від дітей. Заради нашого кохання. Заради нашого щастя.

— Ти золото, а не дружина. Я тебе обожнюю. Мені з тобою пощастило.

Іван пішов спати і попросив розбудити його на вечерю. А Ліда подзвонила свекрусі.

— Ви просили зателефонувати, коли Іван приїде. Отож він приїхав. Чекаємо вас в гості. Сьогодні. До вечері.

Ліда впустила свекруху у квартиру.

– Де мій син? — одразу поцікавилася свекруха. – З ним все гаразд?

– У спальні, – відповіла Ліда. – Спить. З ним все чудово.

Свекруха зазирнула до спальні. Подивилася на сплячого Івана, який усміхався уві сні. Він спав і йому снилися пальми, море, сонце.

– Розбудити? — пошепки спитала Ліда.

— У жодному разі, — відповіла свекруха. — Нехай хлопчик відпочиває. Адже він щойно приїхав. Втомився мабуть. Адже півроку надривався заради тебе та дітей. Невже ти цього не розумієш, Ліда? Ось що ти за дружина? А?

— Ваші онуки теж сплять, — сказала Ліда. – Не хочете подивитись?

— Ні-ні, — поспішила відповісти свекруха. — Хай сплять. Я у вітальні посиджу. Телевізор подивлюся. Може, теж засну. Ти на вечерю мене розбуди.

Свекруха пішла у вітальню, а Ліда витягла з комори зібрану валізу, одягнулась і вийшла з квартири. За десять хвилин вона їхала в таксі до аеропорту. А ще за чотири години вона була вже на морі.

Іван дивився на свою маму і ніяк не міг зрозуміти, що вона йому каже. Коли до нього дійшло, він схопився за телефон і зателефонував дружині.

– Ти де?

– На морі, – відповіла Ліда.

– Як це на морі? А я? Я ж тобі казав.

– Зробимо ось що, – відповіла Ліда. – Зараз відпочину тут я. А ти наступного разу відпочинеш. Домовились? Удвох нам не можна, сам розумієш. Адже у нас діти. Не забувай. А ти ще наїздишся. У тебе, Ваня, ще все життя попереду. А твоя мама допоможе тобі з дітьми. Не скучайте. Я повернуся вже за десять днів, максимум, два тижні. Якщо, звісно, ​​взагалі повернуся.

– Як? Що це означає?

— Це означає, Ваня, що тобі доведеться вибирати.

– Вибирати? Що вибирати?

– Не “що”. А вибирати між мною та твоїми заробітками.

– Але, Ліда! Як ти можеш так казати! Адже це все заради тебе і дітей! Ти уявляєш, скільки грошей ми втратимо, якщо я відмовлюся від заробітків.

— Не втратимо, — впевнено відповіла Ліда. — Тому що я повернусь і теж піду працювати.

– Як підеш працювати? Заради чого?

— Заради тебе та дітей. А як ти думав? Думав, що ти такий благородний? Ні. У мене теж є совість. Досить тобі на чужині надриватися. Пора тобі додому повертатися. У сім’ю.

— Але…

— Я ж говорю, Ваня, вибирай. Не хочеш, не повертайся. Залишайся зі своїми заробітками. Але тільки мене більше не побачиш.

– А діти як?

Питання повисло в повітрі. Ліда вимкнула телефон. Іван глянув на маму.

– Ти все чула? — спитав він.

– Все, синку. Вона просто невдячна.

– Думаю, вона блефує. Навряд чи вона зможе покинути дітей. А ти як думаєш, мамо?

— Ти знаєш, синку, дві декретні відпустки поспіль могли так вплинути на неї, що… Думаю, що зараз вона здатна на все.

Іван замислився.