Я мріяла про сім’ю та дітей, але чоловік, виявляється, завжди був проти

Ось уже майже шість років я і Влад були знайомі, три з яких одружені. Познайомилися ми на роботі, точніше він приїхав до нас зі своїм начальником, у якого був головним програмістом, я ж лише третій місяць працювала секретарем на новому місці.

Наші фірми збиралися підписувати новий прибутковий для всіх контракт, тому я бачила обличчя Влада практично щодня протягом декількох місяців.

Тоді він мені здався дуже доброзичливим і спокійним молодим чоловіком, який просто ідеально знався на всіх цих комп’ютерах, ноутбуках, інтернеті та інше. Я ж не могла похвалитися такими знаннями та навичками, тому з особливим захопленням стежила за кожним його рухом.

Вже з самого початку нашого знайомства, я гранично ясно відчувала симпатію, яка зароджувалася, між нами, яка відчувалася навіть тоді, коли ми не бачилися пару днів.

Але особливо яскраво вона запалювалася в ті моменти, коли я ловила на собі довгі серйозні погляди Влада. Його блакитні очі буквально проникали в мою душу і серце, залишаючи там слід, який починав нити, варто було йому зникнути з мого поля зору.

Мій начальник неодноразово хвалив його, запевняючи, що на нього чекає просто грандіозне майбутнє, адже він, за його словами, ще ніколи не зустрічав такого талановитого програміста. Так, Влад умів здобувати довіру людей, і я не була винятком.

Згодом, коли контракт, нарешті, було підписано, ми так само різко, як і почали, перестали бачитися. Кожен з нас мав свою роботу, своє власне життя.

Я спочатку часто згадувала нового знайомого, прокручуючи в голові ті чи інші спогади, пов’язані з ним. Але йшов час, і пам’ять потроху стирала спогади, пов’язані з ним, залишаючи лише якісь основні моменти. Тому з кожним новим днем ​​я все більше забувала про нього. І, можливо, ми так ніколи б і не зустрілися, якби у мене за кілька місяців випадково не зламався ноутбук.

Перебуваючи в добрих стосунках з начальником – Ігорем Павловичем, я, якось не надто думаючи про це, проговорилася, ділячись своїми думками щодо ремонту вірного друга, який нарівні зі мною виконував всю мою роботу. Ігор Павлович, почувши про це, посміхнувшись, простягнув мені невелику візитку, де було написано номер.

– Хороший програміст, подзвони йому і, він все швиденько полагодить. Я сам буквально днями звертався до нього.

Вже ввечері того ж дня я, розуміючи, що сама нічого так і не зможу зробити, набрала номер. А за півгодини на порозі стояв Влад, який, здається, був здивований не менше за мене.

Він тоді досить швидко впорався з поломкою, не взявши з мене ні копійки, а я, не бажаючи бути боржницею, пригостила його чаєм. За ним ми просиділи всю ніч, обговорюючи, здається, все, що можна було обговорити. Благо, найближчі кілька днів були вихідними.

Після того дня ми почали практично щодня бачитися, а вже через півроку, розуміючи, що ідеально підходимо один до одного, почали зустрічатися.

Так минуло три роки, потім одруження, а потім ще три роки, але вже спільного подружнього життя.

Спочатку у нас із Владом були абсолютно аналогічні погляди на життя – ми обидвоє хотіли якнайкраще закріпитися у своїй професії, купити власну нерухомість, потім уже машину. І найдивніше, хоча тоді це не здавалося таким, за цей час наші розмови жодного разу не торкнулися теми дітей.

Але я підозрювала, принаймні мені так здавалося, що він, як і я, вважав, що нам ще рано. Було зарано.

Ось уже майже рік я всіляко намагалася натякнути йому про це, підняти саме цю тему, але Влад щоразу вміло переводив розмову на щось інше.

Спочатку я думала, що він боїться, вважає, що не готовий до такої відповідальності, оскільки ми були ще досить молодими. Та й за спиною не було жодної особистої житлоплощі, а попереду впевненості у завтрашньому дні. Тоді я його чудово розуміла та підтримувала.

Але зараз у нас було все: квартира, яку ми вже як два роки купили та облаштували, гарна високооплачувана робота, машина.

Я дивилася на сусідку, яка за час, поки ми купували та ремонтували наше сімейне гніздечко, вже двічі стала мамою, я розуміла, що хочу так само. Але Влад мовчав або перевожив все на жарт, а потім знову казав, що нам ще рано про це думати. Я ж щодня розуміла, що не молодію, а вік, як сказали б всезнаючі сусідки «вже підтискав».

З кожним новим днем, зустрічаючись із сусідкою та її двома чарівними малюками, один із яких уже знав моє ім’я, я згадувала, як у дитинстві мріяла про улюблену роботу, про власний будинок, про велику дружну родину. Про дітей. І зараз у мене було все, крім двох останніх пунктів.

Не витримавши, я одного вечора все-таки зважилася на цю розмову. Тому дочекавшись Влада з роботи, погодувавши, а потім уже у вітальні вмостившись поруч, почала розмову на цю тему.

Яке ж було моє здивування, коли на мої дитячі мрії та бажання чоловік відповів без будь-яких емоцій і так незадоволено:

– Я не хочу дітей. Думав, що і ти такої думки. Здається, помилявся.

Почекавши деякий час, я знову порушила цю тему. Відповідь залишилася незмінною. А потім знову і знову.

Тепер я вже розуміла, що Влад у принципі не збирається мати дітей, що він неодноразово і говорив за ці кілька днів. Чоловік мріяв зовсім про інші речі і там, на жаль, не було нічого спільного з моїми власними бажаннями.

Так, загалом Влад був ідеальним чоловіком, і у нас було багато спільного, ось тільки була одна величезна відмінність. Тому, не збираючись псувати життя ні йому, ні собі, я одного вечора зібрала речі і пішла. Адже тепер сім’я була для мене першою.