Дарина Петрівна пишалася своїм сином та онуками. Але коли невістка подзвонила і сказала, що повертає її сина назад разом з онуками, вона не дуже обрадувалась

— Дарина Петрівна, це Ніна.

– Яка ще Ніна? — грубо спитала Дарина.

«Ну, зараза, — подумала Ніна, — адже чудово розуміє, що це я їй дзвоню. Можна подумати, у неї, крім мене, ще багато інших знайомих Нін є».

– Ну, Ніна. Дружина вашого сина. Невістка ваша.

– А-а, – байдуже відповіла Дарина, – це ти.

— Згадали? Ось і добре.

– Чого тобі?

— Поговорити треба.

— Нема коли мені зараз з тобою говорити.

– Чому?

— Тому що ти відволікаєш мене від серйозних справ, — відповіла Дарина. Вона дивилася по телевізору серіал. — Згодом передзвонити можеш?

– Пізніше не можу. А у вас все одно серіал на паузі стоїть.

«Нахабна мала, — подумала Дарина. – Не проведеш її. Прийдеться говорити. Треба було не відповідати на її дзвінок. Бачила ж, що це вона дзвонить».

– Щось важливе? — спитала Дарина.

– Важливе.

– Ну добре. Говори своє важливе. Тільки не тягни.

– Я швидко.

– Знаю я твоє швидко.

— Дзвоню, щоб поскаржитися, — швидко промовила Ніна, — на вашого сина.

— Ти знахабніла, Ніна. І заради цього ти відволікаєш мене від серіалу? І взагалі. Як у тебе язик повертається таке мамі говорити.

– Що говорити? – не зрозуміла Ніна.

— На сина мого скаржитися вона надумала.

— Тож коли мого терпіння вже не вистачає.

– І що? При чому тут я?

– А кому мені ще скаржитися?

— Подругам подзвони. Їм і скаржся.

— Ви його мати. Ось я вам і скаржуся.

— Та ти маєш на нього молитися, а не скаржитися.

– З якого дива?

— Поганих звичок немає. Дотепний. Доктор наук. На гітарі грає. Пісні  співає. Двох синів виховав. Старший скоро університет закінчить, на червоний диплом йде. Молодший – без п’яти хвилин золотий медаліст. А ти скаржитися надумала? І слухати не хочу.

— Він каже, що я не надихаю його.

– І слухати не хочу.

— Не створюю йому умов для творчості.

— І правильно каже. Бо не надихаєш. І умови не створюєш. І нема чого тут скаржитися. Сама винна.

— А ще він каже, що запросто може іншу собі знайти. На моє місце.

– А чого йому не знайти іншу? Чоловікові всього 45! Доктор наук! Поет. Композитор. Швидко знайде. Йому тільки свиснути.

— А ще він мене попросив йому принести каву до кабінету, а я забула. Так він — зануда — мені цілу лекцію прочитав, про мою жахливу поведінку.

– І що?

– Мені не приємно.

— Інший би на його місці взагалі одразу пішов би. А тобі всього-на-всього лекцію прочитали. Теж мені — горе! Було б через що засмучуватися. У тебе все?

– Прикро просто.

— Не набридло ображатись, га? Адже 44 роки вже. Двоє дітей. І взагалі, Ніна, вистачить мені скаржитися. Сама винна. Розбалувала його, а разом із ним і дітей своїх, а від мене чогось хочеш. Коли він з тобою одружився, він таким не був.

— Якне був? Та він з перших днів так поводиться.

— Ну і йшла б від нього з перших днів.

— Та я й хотіла піти.

— Чого ж не пішла?

— А ви забули?

— Що я забула?

— Я ж вам, Дарина Петрівна, вже через тиждень після весілля зателефонувала і сказала, що розлучаюся з вашим сином, бо він вибагливий егоїст. А ви мені що тоді сказали? Мало не на колінах повзали, благали не кидати вашого дорогого синочка.

— Скажеш також, на колінах. І не дуже я й благала. Так. Хіба що попросила. І нагадала тобі, що в тебе скоро буде дитина. І що не можна думати лише про свій добробут і позбавляти дитину батька.

— Не лише це ви сказали. Ви ще сказали, щоб я трохи потерпіла. І вже тоді визнали, що виховали егоїста. Забули? І через шість років, коли я другу дитину чекала, ви те саме мені говорили. На колінах повзали і обіцяли, що все буде гаразд, що Володимир подорослішає і виправиться. Адже ви мене переконали в тому, що нам просто необхідна друга дитина.

— Допустимо, так воно й було. А ти що? Своя голова в тебе на плечах є? Мало що я тобі з дуру казала. А якщо я до тебе зараз на колінах приповзу і скажу третю завести. Тоді що?

— Ви виховали егоїста, Дарина Петрівна.

— Чого ти хочеш від мене, Ніна?

— Хочу, щоб ви це визнали.

– Нехай так. Егоїста виховала. Але ти могла б його й перевиховати. Якби захотіла. Жінка чого завгодно може досягти, якщо має бажання. Виходить, що не було в тебе бажання, Ніна. Виходить, що тебе все влаштовувало.

– Так? А що ж ви самі його тоді не перевиховали, коли зрозуміли, що ваш син егоїст? А? Перш ніж одружити його! Теж бажання не було? Або думали, що дружина все зробить. Мабуть, раділи, коли мені його спихнули? Так? Зізнайтеся, Дарина Петрівна, думали? Раділи?

– Так, ти маєш рацію! Я так думала. І раділа, коли знайшлася нарешті та, яка зважилася забрати його в мене. Але я мати. Мене можна зрозуміти. І пробачити. Я не могла не потурати всім його забаганкам. Тому що материнська любов — безмірна. Чи тобі цього не знати.

І зовсім інша річ — дружина. Ти просто зобов’язана була з перших днів взяти його в їжакові рукавиці. А ти пішла в нього на поводі. І за 25 років перетворила на ще більшого егоїста, ніж отримала від мене. Визнаю. На мені вина. Але ти, Ніна, винна значно більше. Згодна?

— Згодна, — сумно відповіла Ніна. – І чоловіка не змогла перевиховати. І дітей таких самих, як він, виховала. Я нічим не краща за Вас, Дарина Петрівна. І теж мрію, що колись знайдуться такі, які зазіхнуть на моїх синів.

— От і добре, — пом’якшала Дарина. — От і розумниця. Головне – це визнати своєчасно свої помилки. Тоді їх можна виправити.

— Я сьогодні хочу все виправити, Дарина Петрівна. Ви не проти?

— Я обома руками «за». У тебе все?

Ніна знову зітхнула.

– Все, – сказала вона.

— Тоді будь здорова.

— Ой, ні, — схаменулась Ніна. — Я чого дзвоню. Адже я Володимира вигнала з дому. Ось уже й речі зібрала. І таксі викликала. Повертаю його вам, Дарина Петрівна. Тим більше, що він зареєстрований у вас.

– Ніна, ну ти й змія.

– Сил більше немає. І без того люди вже питають, чого я так довго терплю.

— Невдячна ти, Ніна.

– Нехай так. Я йому зараз теплі речі не збирала. За теплими нехай він згодом під’їде. Зубну пасту та мочалку поклала.

— Ну що ж, — відповіла Дарина, — маєш право. І я, оскільки я мати, зобов’язана його прийняти. Тим більше, що й моя вина є в тому, що він такий. Але тільки ти не думай, що я засмучусь.

– Я й не думаю.

— Мені на втіху, що мій Вовка зі мною буде. А ось ти, Ніна, ще сто разів пошкодуєш про це. Мочалку і пасту вона поклала… Схаменешся, тільки вже пізно буде. І захочеш повернути все назад, а не зможеш. Тому що він, найімовірніше, іншу собі знайде. А я мати. Я прийму.

— Отже, така доля моя, Дарина Петрівна.

– Все в тебе?

— Все, — сумно зітхнувши, сказала Ніна.

– Всього доброго. Внукам моїм, Мирону та Івану, привіт передавай. Скажи, що бабуся їх любить. Щоби вчилися добре. Я ними пишаюся.

— То ви скоро з ними зустрінетеся. І самі їм це скажете, – відповіла Ніна. — Я ж Володимира разом із дітьми вигнала. Усі разом і приїдуть до вас.

— Як із дітьми? Як до мене? Чому до мене? Щодо онуків ми не домовлялися. Сина прийму, бо й свою провину відчуваю. А онуки — це ти брешеш, Ніна. Твої діти – це твої печалі. Тобі й розхльобувати.

– Згодна. Мої. Але ж Ви самі казали, що мати не може не потурати всім примхам дітей своїх. Тому що материнська любов безмірна. І зовсім інша річ — бабуся. Тим більше, що вони зареєстровані у вашій квартирі. А ви їх з перших днів візьмете в їжакові рукавиці. Не підете у них на поводі. І за короткий термін зробите з них добрих людей. Якщо, звичайно, у вас є бажання.

– Ніна!

– Визнаю. На мені є вина. Але, Дарина Петрівна, давайте справедливо. Як Ви мені колись підсунули вашого сина, ось так само я зараз підсовую вам своїх.

— Я тобі одного підсунула. А ти? Відразу двома вирішила мене вморити?

— Вважатимемо, що 2-1 на мою користь.

– Ніна!

— Зробимо так, — відповіла Ніна. — Якщо до осені вони всі виправляться, візьму назад. Усіх трьох.

– А якщо ні?

— Тоді залишаться у вас до наступної весни.

– Ніна!

Але Ніна вже вимкнула телефон і пішла випроваджувати з квартири чоловіка та дітей.