Ліза ніби не розуміла, як вона своїм ставлення розчарувала рідну маму. Поки її донька не відплатила тією ж монетою
– Мамо, ти? Привіт! Несподівано… Ти вчасно нас застала, ми з Мариною зібралися магазинами пройтися. А це на цілий день, – посміхнулася Ліза. – Мамо, чому ти не попередила про свій приїзд? У тебе є телефон.
– Доброго дня, доню! Як я рада тебе бачити! А телефон… пробач, люба. Впустила я його, не працює він більше…
– Гаразд, телефон – це не проблема, купимо новий. Ти проходь, розташовуйся. Вибач, похід магазинами скасувати не можу, мені просто потрібен новий костюм, у мене в понеділок важлива зустріч. Обіцяю: постараємося повернутися якнайшвидше.
Марина, доню, ну де ти там? – крикнула Ліза. – Іди, привітайся з бабусею.
Єлизавета була родом із села, чого дуже соромилася. Дитиною вона була пізня, мати народила її в тридцять дев’ять років, батькові на той момент було сорок три. Цієї обставини Ліза соромилася не менше.
Навряд чи Ліза з’явилася б на світ, якби її батьків не спіткало страшне горе: їхнього єдиного сина Стапана не стало. І мати, і батько переживали неймовірно, кожен звинувачував себе в тому, що трапилося. Але їхньої провини не було. Хіба встежиш за шістнадцятирічним підлітком?
– Погано, Інна, без дітей, – сказав убитий горем батько. – А давай синочка родимо? Стьопа так завжди мріяв про братика. Ех, синочку, не дочекався…
– Ти що, Федю? Вік у нас уже який? Он, Нінка, ровесниця моя, бабусею вже недавно стала. Адже засміють люди нас з тобою.
– А ти, Зіна, людей не слухай. По собі дивись…
Через десять місяців після цієї розмови на світ з’явилася маленька Ліза. Батьки її обожнювали, балували, як могли, собі у всьому відмовляли.
Ліза росла примхливою, з характером. Зате красуня яка! У чотирнадцять років дівчина твердо вирішила, що як тільки закінчить школу, ні на мить не залишиться в селі, поїде підкорювати столицю. Красою, звісно.
Батьки не хотіли відпускати доньку, боялися, але було Лізу не втримати. Вона мріяла про багате життя. На другому курсі Ліза здійснила свою мрію – одружилася з власником великої фірми. Ігор був старший за Лізу на двадцять три роки.
Ліза зітхнула з великим полегшенням, коли майбутній чоловік запропонував влаштувати весілля за кордоном, адже вона соромилася запрошувати своїх сільських батьків на весілля.
– Доню, – зітхав батько. – Невже ми не побачимо тебе, красуню нашу, у весільній сукні?
– Мамо, тату, не ображайтеся. Ігор так захотів. А вам, щоб потрапити за кордон, потрібно закордонні паспорти робити, візу оформляти. Це все довго, ми не встигнемо до весілля.
– Ну й добре, – розплакалася мати. – Головне, щоб ти була щаслива, доню.
Ліза виходила заміж вагітна, донька Марина народилася через сім місяців після весілля. Своїх батьків Ліза не відвідувала, але грішми допомагала часто.
Поганий характер Лізи давав себе знати. Ігор витримав п’ять років спільного життя та збирався розлучатися. Дочку він планував забрати собі, а Лізу залишити ні з чим, із його зв’язками це було зробити нескладно. Ліза про плани чоловіка навіть не підозрювала.
Задумане здійснити Ігор не встиг: у сауні у нього прихопило серце, врятувати не вдалося.
На фірму Ігоря відразу ж знайшлося багато охочих, конкуренти та недоброзичливці не дрімали. Але Ліза і тут виявила свій характер, ставши генеральним директором.
Їй доводилося вчитися з нуля, у діяльності фірми чоловіка вона розбиралася мало. Ліза працювала і одночасно навчалася з ранку до пізньої ночі. Вона розуміла, що інакше її чекають злидні – цього вона боялася найбільше в житті.
Ліза все подолала, впоралася і навіть змогла примножити прибуток компанії. Про фінансову допомогу батькам вона, як і раніше, не забувала, посилала до них співробітника фірми з конвертом із грошима. Сама батьків не відвідувала, посилаючись на зайнятість. Насправді їхати до села їй зовсім не хотілося.
Минали роки. Марині вже виповнилося п’ятнадцять, характером вона пішла в маму.
Нещодавно в Лізи помер батько. Довелося їхати у село, Марина їхати відмовилася категорично. На похорон Ліза не поскупилася. На поминах столи ломилися від різноманітних страв. Про це ще довго гуділо все село.
Мати Лізи дуже тяжко сприйняла втрату людини, з якою все життя прожила душа в душу. Перебувати в будинку, де все нагадувало про нього, було нестерпно.
Лізина мама була в гостях у столичній квартирі доньки лише чотири рази. Ліза завжди зустрічала мати не дуже привітно, була відсторонена. Літня жінка списувала це на втому.
– Доню, тобі б у селі побувати. Краса там яка! Відразу втому як рукою зніме, – говорила вона.
– Якось приїду, мам… – кривилася дочка.
З магазинів Ліза з донькою повернулися ближче до вечора. У квартирі пахло часником та хлоркою.
– А я на вас давно чекаю, – зраділа жінка. – Ось котлеток насмажила, прибралася тут у квартирі трішки, щоб без діла не сидіти.
– Чим це смердить? – гидливо морщилася Марина.
– Хлорочкою, мабуть, онученько. Підлогу я тут помила.
– Мамо, ну яка хлорка? Цією гидотою паркет дорогий можна зіпсувати.
– Вибач, доню, я ж хотіла, як краще. Ну … сідайте за стіл, поки все гаряче.
– Ні, мамо, дякую, ми в місті повечеряли. Ось, до речі, ми тобі телефон купили, щоби ти завжди на зв’язку була. Маринка вибирала.
– Дякую, вам, рідні мої. Може, повечеряєте?
– Ні, ні, дякую, ми ситі.
Ближче до мама Лізи прокинулася від того, що їй захотілося пити. Щоб не розбудити близьких, вона навшпиньки йшла коридором, як раптом почула голос онуки, що долинали з кімнати.
– Мамо, і скільки бабуся планує у нас гостювати?
– Я не знаю.
– Ти уявляєш, вона тут погосподарювала в моїй кімнаті. Планшет на ліжку лежав, вона його в тумбочку заховала. Мене це бісить.
– Ну, дочко, нічого такого страшного бабуся не зробила. Хоча, якщо чесно, мені це теж не дуже подобається. Ненавиджу запах часнику, він у мене досі у горлі стоїть. А ще й хлорка… Тут не село. Ох, мамо, хто тебе просив?
Рано-вранці бабуся зі сльозами на очах складала речі у свою стару, потерту сумку. Вона хотіла поїхати непомітно, думаючи, що ще сплять. Але Ліза, незважаючи на неділю, вже працювала за ноутбуком. Почувши гомін, вона вийшла в коридор.
– Мамо, ти куди зібралася?
– Їду я, доню.
– Як так, навіть не попрощавшись?
– А я ж старалася, хотіла, як краще … – Літня жінка ховала очі, повні сліз.
Ліза, будучи недурною, одразу здогадалася, що мама чула нічну розмову.
– Мамо, ти телефон взяла?
– Навіщо він мені? Не докучатиму вам.
– Мамо, ну припини. Будь ласка, візьми телефон. Дзвони і я тобі дзвонитиму.
– І чим я завадила вам, дочню? – тяжко зітхнула жінка, покидаючи непривітну квартиру. Через три місяці її не стало.
Минуло п’ятнадцять років.
Тридцятирічна Марина ні до чого не прагнула і нічим не займалася, чудово живучи за гроші мами, яка продовжувала багато працювати, керуючи компанією.
Марина оголосила, що виходить заміж. Майбутній чоловік був людиною заможною, власне, Марину інші й не цікавили. Весілля зіграли розкішне. Сукня нареченої коштувала величезних грошей.
Після весілля молодята вирушили подорожувати світом. Чоловік Марини керував своєю компанією віддалено. Декілька місяців сім’я пожила в одній країні, потім перебралася в іншу. Зиму вирішили провести у країні, де вічне літо.
Єлизавета, яка давно не дозволяла собі відпочинку, вирішила, нарешті, трохи відпочити, а заразом і доньку побачити, за якою дуже скучила.
Марина з чоловіком орендували простору віллу, Єлизавета розмістилася у них. Дочка із зятем зустріли її привітно, але за два дні Єлизавета почула розмову.
– У твоєї матері достатньо грошей, невже вона не в змозі зняти собі окреме житло?
– Владику, ну не гнівайся, я думаю, вона недовго тут пробуде. Фірму без нагляду мама надовго не залишає, не довіряє нікому. Потерпи трохи.
– Добре вибач. Напевно, я перегнув трохи.
– Ні, ти маєш рацію. Я поділяю твої почуття, коханий. Я з матір’ю тридцять років прожила. Достатньо. А зараз мені хотілося б бути лише вдвох із тобою.
Через кілька хвилин Єлизавета, гублячи сльози, складала речі у свою дорогу валізу.
– І чим я завадила вам, доню?