Марія вирішила з Василем розлучитися по-доброму. Але Василь переоцінив свої здібності, а дружини навпаки недооцінив

Василь, коли кликав свого друга Івана в гості, не знав, що саме сьогодні Марія нарешті набралася сміливості і вирішила зізнатися чоловікові, що не любить його, хоче піти і розлучитися.

— Ми розлучимося по-доброму, — міркувала вона. — Навіть якщо я його не люблю, адже це не означає, що він погана людина. А якщо навіть він і поганий? Що з того? Погані люди теж хочуть, щоб із ними поводилися по-людськи. Їм також, як і добрим людям, не подобається, коли на них кричать, ображають, звинувачують у всьому. От і я не буду.

Марія посміхнулася. Думки про добро та людяність підняли їй настрій.

— Він прийде з роботи додому, — планувала Марія, — я по-людськи нагодую його смачною вечерею і попрощаюся. Розлучимося. Якщо не друзями, то не ворогами. По хорошому.

Марія уявила, як вона по-доброму прощатиметься з чоловіком і посмішка зійшла з її обличчя.

– Стоп, – сказала вона. – Так не піде. По-доброму з ним не можна. Хорошого він не розуміє. Я десять років із ним по-доброму. І що в результаті? А в результаті нічого хорошого.

Як тільки я з ним по-доброму, так одразу він починає злитися на мене. Сваритися, обзивати починає. Ну, просто на звіра перетворюється. І почни я зараз з ним по-доброму прощатися, що вийде? Він на мене кричати почне. А спокійно розмовляти він може, тільки якщо я стаю такою самою, як і він, звіром, тобто. Тоді тільки він назад перетворюється зі звіра на людину.

Марія насупилась.

— Що ж це виходить? — міркувала вона далі. — А виходить, що якщо я хочу розлучитися по-хорошому, треба робити все погано?! Не тихо та мирно. А голосно і з сваркою. Тоді і буде по-доброму. І чим голосніше ми сваритимемося, тим краще буде. Правильно я говорю? Правильно.

Марія знову замислилась.

– Ні, – сказала вона, – неправильно. Якщо сваритимуся, то нічого хорошого в цьому немає. Принаймні для мене. Для мене це погано. Йому, може, й добре. Він спокійний. А я? Я потім тиждень, як мінімум, відходитиму. А з іншого боку. Все, що для мене по-поганому, для нього виявляється по-доброму. І навпаки.

Щось я заплуталася. Не розумію, що мені тепер робити. Як з ним розлучатися? Хочеться по-доброму, а виходить казна-що. Що для мене добре, то для нього погано. А що мені погано — йому добре. А хочеться розлучитися. Якщо й не друзями, то й не ворогами. Адже так?

І тут Марію осяяло.

– Господи, – вигукнула вона. — Та що ж я думаю? Адже все очевидно. Як я не зроблю, у будь-якому випадку буде по-хорошому. Або йому. Або для мене. Отже, діятиму за обставинами.

Коли Василь та Іван вийшли з магазину, погода в місті різко зіпсувалася. Повіяв сильний вітер і пішов дрібний дощ.

— Ну ось, — сказав Василь, — цього нам тільки не вистачало.

— Прикро, — погодився Іван. — Наче й купили все, щоб по-людськи у скверику на лавці посидіти, поговорити. Після напруженого трудового дня. А тут таке неподобство.

— Ідемо до мене, — впевнено сказав Василь.

– До тебе? – здивувався Іван.

– Я тебе з дружиною познайомлю.

— Чогось я того, Василю, боюся.

— Чого боїшся? — спитав Василь.

– Не схвалить. Моя б не схвалила.

— Тому я й одружений не з твоєю дружиною, — сказав Василь. – Не бійся. Не вперше. Вона в мене привчена. Знає своє місце.

— Привчена, — здивувався Іван. — Як це? Хіба ж можна дружину привчити?

– А чому ні?

– Ні, – задумливо відповів Іван. — Дружини вони як кішки. Їх привчити неможливо. Я намагався. Не вийшло.

— А тут не треба намагатися, — відповів Василь. – Треба робити. Тримаю її у строгості. Розслабитись не даю. Вона мені слово зайве сказати боїться.

— Ну, коли боїться, то пішли до тебе, — погодився Іван. – Навіть цікаво стало. Невже й справді є такі дружини, яких приручили?

– Є.

— Я б тебе теж запросив до себе, — сказав Іван. — Але ж моя дружина слів не боїться. І може не лише сказати, а й зробити. Бачиш, шрами на моєму обличчі.

– Серйозні. Це де тебе так?

— Вдома, — відповів Іван. — Де ж ще.

– Невже дружина?

– А хто ще. Вона, звісно.

— І ти терпиш?

– А що робити? Якщо я її кохаю. Доводиться терпіти.

— Мда-а, — задумливо промовив Василь. – Кохання – це така штука. Загадкова. Чого тільки люди не терплять. Я ось також. Давно пішов би від своєї Маші.

— А чого ж не йдеш?

– Не можу. Люблю.

— Ось і ти любиш,— тихо сказав Іван.

Якийсь час обидва мовчки дивилися на затягнуте хмарами небо. Думали про кохання і про те, скільки доводиться через нього терпіти. І було незрозуміло, чи краплі дощу течуть по їхніх щоках, чи це сльози.

— Гаразд, — рішуче сказав Василь. — Забовталися ми щось. На лірику потягнуло. Ще трохи й розплачемося. Йдемо до мене. Ти, головне, нічому не дивуйся, коли прийдемо до мене.

— Чому не дивуватись?

— Моїй поведінці. Воно може здатися тобі дивною, але саме так я і виховую свою дружину.

— А як твою дружину звуть?

– Марія Дмитрівна.

Як тільки вони увійшли до квартири, Василь одразу почав кричати на Марію. Хвилин п’ять він сварився, ображаючи її. А Іван у цей час уважно спостерігав за Марією. І відразу зрозумів, по її очах, за виразом її обличчя, що тут все не так легко і просто, як думає Василь. Такий погляд і таке обличчя Іванові вже доводилося бачити. І неодноразово. У себе вдома.

«Ні, Вася, — подумав він, — ти як хочеш, а вона тебе не боїться. Ні. І мені краще зараз піти».

— Так, я тебе внизу почекаю, Вася, — сказав Іван, коли Василь сказав усе, що хотів, і замовк. — На добраніч, Марія Дмитрівна. Приємно було познайомитись.

Василь вийшов до друга хвилин за десять. З валізою. Дощ на той час закінчився. І вітер стих. Друзі, як і хотіли, сиділи на лавці у скверику. І після напруженого трудового дня розмовляли і думали про своє непросте життя.

А Марія тим часом взагалі ні про що не думала. Вона була впевнена, що в будь-якому випадку вона розлучилася з чоловіком по-хорошому.

— Дивлюсь, Василю, ось і на твоєму обличчі з’явилися перші шрами, — співчутливо сказав Іван.

— Кришка від каструлі, — уточнив Василь. — От скажи, Ваня, хіба не можна було по-людськи? А? Чи обов’язково так?

– Кришка від каструлі – це ще по-божому. Це вона ще по-доброму з тобою. Значить, кохає.

– Любить? Та вона мене з речами з дому викинула.

— Звичайно, любить. Інакше б не кришка, а праска прилетіла. Або ще щось гірше. Твоє здоров’я, Васю.

— Твоє здоров’я, Ваня. Не розумію, раніше вона терпіла. Чому зараз не витримала та вигнала?

— Сміливості не вистачало, — відповів Іван.

— А зараз звідки вона взялася?

— Мабуть, назбирала, — розважливо відповів Іван. — Звідки ж ще їй узятись? Ти де ночувати думаєш, Вася. Я б тебе до себе покликав, але й сам розумієш.

— Ні, — сказав Василь, дивлячись на суворе, вкрите шрамами Іванове обличчя. — Годі з мене сьогодні. Поїду до чоловіків у гуртожитку. Може, й ти зі мною?

– Ні, Вася. З тобою мені не можна. Гірше буде. Краще я вже додому.

— Розумію.

— За тебе, Вася, — сказав Іван.

— За нас, — відповів Василь.