Закохана Соня світилася від щастя, вона планувала привести в мамину квартиру свого хлопця. І дарма, що він одружений. Але на закохану Соню знайшлася зла тітка Ліза. Вона швидко повернула все на свої місця

Олена сумно дивилася на Соню. А Єизавета, що сиділа з ними за одним столом, мовчки пила чай.

— Сонечко, доню, — сказала Олена, — на чужій біді щастя не збудуєш.

Почувши це, Єлизавета тільки мовчки зітхнула.

– Ну ні! — невдоволено фиркала у відповідь Соня і суворо подивилася спочатку на маму, а потім на тітку Лізу. — Ще як збудуєш! Роман любить мене. А я його люблю. Отже, все буде добре.

– Як добре? — дивувалася Олена. — Він же одружений!

– І що? – відповідала Соня. – Подумаєш! А якщо він не любить свою дружину? Якщо він любить мене? Якщо один без одного ми не мислимо своє існування? Тоді як?

— А як же діти? — голосила Олена під важкі зітхання сестри. — Адже їх двоє. Дітей хоч пошкодуй. Адже ще маленькі.

— Угу, — гордо відповіла Соня. — Мене хто б пошкодував. А що діти? Діти виростуть і все зрозуміють. Ні, мамо, і не вмовляй. Від Романа не відступлюся. Справа з кінцем. Роман житиме у нас, мамо. Я так вирішила. І не здумай зруйнувати наше щастя. Ти мене знаєш, мамо. Не дай Боже, Роману щось у нас не сподобається, або ти йому скажеш щось не те. Нарікай на себе.

Єлизавета знову тяжко зітхнула.

— Тебе це теж стосується, — сказала Соня. — І нема чого тут зітхати.

У відповідь Єлизавета мовчки кивнула кілька разів.

— Адже він не працює ніде, — продовжувала Олена. — Як же ви будете жити? На що? Ти не працюєш і не вчишся. Він третій рік на п’ятому курсі. Все ніяк закінчити не може.

— Щасливо житимемо, мамо. Щастя. Жити та вчитися. Я в інститут поступлю. А він, з Божою допомогою, його закінчить. Він чому так довго вчиться? Тому що йому заважала його дружина та діти. А тепер їх не буде. Розумієш? А ти і тітка Ліза нас прогодуєте. У вас багато грошей. А Роман сказав, що багатство деморалізує.

– Як це?

– Душі спустошує, ось як! – відповіла Соня. — А Бог велів ділитися.

— Це тобі Роман сказав?

– Роман каже, що ми всі зараз вийшли на шлях до щасливого майбутнього. Але тільки на тих попереду чекає щасливе майбутнє, хто зможе пройти цей нелегкий шлях. А щоби його пройти, потрібно зрозуміти головне. Так каже Роман.

– А що головне?

— Головне — це відволіктися від усього, чого прагнуть інші. Відмовитися від непотрібного. Поринути в чистоту і відчути, нарешті, себе Людиною! З великої букви. Яка здатна робити великі вчинки на шляху до свого щастя. Так каже Роман.

Все, мамо, не втомлюй мене своїми безглуздими питаннями. Ти все одно не зрозумієш головного. Роман каже, що ви – втрачене покоління. З вами неможливо домовитись. Ви не здатні на рішучі вчинки. Ви — боягузливі, жалюгідні люди. Ви прив’язані до свого минулого. І не хочете з ним розлучатися. А за нами – майбутнє. Тому що ми не прив’язані. І ми ще здатні відмовитись. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

– Ось і добре. А тобі, тітко Ліза, годі зітхати. Змирись з тим, що твоя племінниця виросла. І хоч ти жінка тиха, все більше мовчиш і з кімнати своєї рідко виходиш, але сама розумієш, всяке може бути. Раптом ти не так на Романа подивишся. А він засмутиться. Зрозуміла?

Єлизавета знову зітхнула.

— Та зрозуміла вона, доню, зрозуміла, — сумно дивлячись на сестру, відповіла за неї Олена Іванівна. – Все вона зрозуміла.

І вже наступного дня Роман рішуче увійшов до квартири. Зняв рюкзак. Озирнувся.

–  Нічо так, – сказав він. — Коридор великий. Собак нема?

– Ні. Кішка є.

— Я не люблю котів, Соня, ти ж знаєш. Великі люди з кішками не живуть. Будь добра, зроби так, щоб уже сьогодні цієї гидоти в моїй домівці не було.

– Все зроблю, коханий.

— Ще зроби мені чай і бутерброди зі смаженою корюшкою. Кухня у нас де?

– Там.

Роман пив чай, їв бутерброди зі смаженою корюшкою і оглядав кухню.

– Кухня велика, але похмура, – сказав він. — Ремонт потрібен. А годинник голосно цокає.

— Похмура, — погодилася Соня. – Ремонт зробимо. Пізніше. А годинник я зніму зараз.

— І вазони з підвіконня забери. Прямо зараз. Не люблю.

– Заберу.

— А крім нас із тобою у квартирі ще хтось проживає? — спитав Роман, коли годинник і квіти були прибрані.

— Мама та сестра її.

– Сестра?

– Ну, тітка моя. Я ж казала.

— Нічого ти мені ні про якусь тітку свою не говорила. Не вигадуй. Мабуть, хотіла сказати. Та не сказала.

– Ти правий. Не сказала. Забула, мабуть.

– Ось це інша справа. І що там тітка?

– Тітка моя тут ще живе. Єлизавета Іванівна. Але в неї своя кімната і вона не заважатиме.

— Ще б їй заважати нам. А вона тут на якій підставі?

— А на тій, що й мама.

— А твоя мама чому тут?

— Так вони обидві, коли ще їхні батьки були живі, мої бабуся і дідусь, цю квартиру від держави отримали. А потім вони її приватизували. Давно це було. Ще до мого народження. Ось з того часу й живуть.

– А чому тут? Чому не там, де їм краще буде? У спеціальних закладах. Про них там дбають, і таке інше. Харчування, сон, прогулянки. Все за розкладом.

— А вони тут лише через мене. Адже я ніде не працюю. Ну от вони мене й утримують. А вчора я домовилася, вони будуть нас двох утримувати. Сніданки, обіди та вечері готувати. Ще прати та посуд мити. У квартирі прибирати. Створять нам усі необхідні умови.

– Зрозуміло. Ну хай живуть, якщо так. Спеціальний заклад від них нікуди не подінеться. Будуть погано поводитися, відразу туди і поїдуть. Правильно я говорю?

— Звичайно, правильно, коханий. Ти все і завжди говориш правильно. Ти в мене геній.

— Я все і завжди говорю так, як воно і є насправді, — задумливо промовив Роман, — тому я й геній. А де моя кімната?

— Ходімо, покажу.

Роман неохоче підвівся з-за столу і пішов за Сонею.

– Ось твоя кімната. У сенсі наша.

— А чого вона така вузька? Три метри на шість. Який жах. Тут не розвернутися. Це ти мене так любиш, Соня? А вікна на який бік?

Роман дістав із кишені компас. Звірився.

– На західний? – жахнувся він. – Ні, Соня. Мені ця кімната не підходить. А ще якісь кімнати в квартирі є?

— Мамина кімната.

– Покажи.

Вони пройшли до кімнати Олени Іванівни.

– Ну ось. Зовсім інша справа. З хорошим видом. Я буду тут, а твоя мама нехай у мою переїжджає. Домовились? Навіщо їй такий вид?

— Домовилися, коханий.

— А твоя мама де зараз?

– Працює.

– Ким?

— Мистецтвознавцем. Працює з музеями та антикварними магазинами.

— Антикварними магазинами, кажеш? — Роман жадібно облизав губи.

– Ага. До неї по консультацію з усієї країни приїжджають.

– Навіщо?

– Встановлювати справжність. Оцінювати.

– Що оцінювати?

– Ювелірні прикраси, полотна живописців. Меблі старовинні. Багато всього. Вона навіть інколи додому роботу приносить. Портсигари, старовинні годинники.

– Срібні?

— Бувають і золоті. А буває і з дорогоцінним камінням. Смарагди, сапфіри, рубіни.

— Оцінювати витвори мистецтва? — гидливо промовив Роман. — Тим більше, вдома! Гидке заняття. Але з цим я згодом розберуся. Покажи кімнату тітки.

По дорозі Роман заглянув у комору. Побачив сокиру.

— А це навіщо?

— А це мама з дачі привезла. Точити.

– У нас ще й дача є?

— Ага, — байдуже відповіла Соня. – Якщо хочеш, можемо влітку поїхати туди. А ось кімната тітки Лізи.

— Шикарна кімната в тітки Лізи, — сказав Роман, дивлячись на компасову стрілку. — Краща, ніж у твоєї мами. А Єлизавета де зараз? Теж щось оцінює?

– Ні. Вона пішла в лазню.

– В яку лазню? У вас що, ванни немає?

– Є. Але в неї така звичка. Ще з старих часів лишилася.

— А тітка твоя де працює?

– А ніде не працює. Вона на пенсії. Усе господарство тут на ній.

— Я ось що думаю, Соня. Поки ми з тобою не поїхали на мою дачу, переселимо Лізу до твоєї мами. Правильно? Їм удвох веселіше буде. А її кімнату я собі під кабінет заберу. Я впевнений, що твоя тітка проти не буде.

— А чого їй проти бути?

Коли Єлизавета повернулася додому, її речі були перенесені до кімнати сестри.

Соня та Роман зустріли її в передпокої.

– Знайомся, тітко Ліза, це Роман, – весело сказала Соня. — Це про нього вчора я говорила. Правда, він гарний?

— Ти куди попрямувала, Єлизавета? – сказав Роман. — Оглухла, чи що? З нею вітаються, а вона наче не чує. Тепер це вже не твоя кімната. Ну, ти глянь на неї. Нахабна. Ти тепер у сестри живеш. Чуєш, що говорю?

Єлизавета мовчки зазирнула до своєї кімнати. Потім пройшла до комірчини і взяла звідти в ліву руку сокиру. Підійшла до Романа, взяла його правою рукою за комір.

— Я не зрозумів, — злякано прохрипів він. — За яким правом ви собі дозволяєте…

Роман спробував звільнитися, але в нього нічого не вийшло. Єлизавета була приблизно на голову вище за Романа і вдвічі ширша за нього. А хватка в неї була залізна.

— Рипатимешся – стукну. Чий рюкзак у передпокої?

– Мій.

– Забирай. Ще твоє тут є щось?

– Ні.

— Тоді йдемо.

— Але…

— Мовчки. Спускаємося сходами. Далі ти викликаєш таксі. І їдемо до тебе додому. Зрозумів? Якщо так, кивни. Мовчки.

Роман кілька разів кивнув головою.

– Тьотя Ліза! – вигукнула Соня. — Але я його люблю.

– З тобою потім поговорими, – сухо відповіла Єлизавета, вивела за комір Романа з квартири і ногою зачинила двері.

Вони мовчки спускалися. На третьому поверсі зустріли Сергія, колишнього чоловіка Олени та батька Соні. Дивлячись на Єлизавету з сокирою в одній руці та з Романом в іншій, Сергій злякано притиснувся до стіни.

— Доброго дня, Лізо, — тихо сказав він. — А я доньку провідати прийшов. Скучив.

— Привіт, Сірьожа.

– А ви куди це?

– Та ось, – відповіла Єлзавета, – повертаю назад.

— Розумію, — відповів Сергій, згадуючи, як і його колись ось так само Єлизавета назавжди вивела з життя Олени.

Перш ніж вийти з під’їзду, Єлизавета засунула сокиру за ремінь джинсів і застебнула плащ.

— Не думай смикатися, — сказала вона Романові.

– І в думках не було, – відповів Роман.

— Я цю сокиру можу на сорок метрів кинути.

– Охоче ​​вірю.

Під’їхало таксі. За двадцять хвилин вони вийшли з машини. Увійшли до під’їзду. На ліфті піднялися на десятий поверх.

– Ключі від квартири є?

– А як же. Що ж я, від дружини та дітей без ключів піду? За кого ви мене приймаєте, Єлизавета Іванівна?

– Відкривай.

Увійшли до квартири. До передпокою вийшла Аліна, дружина Романа.

– Ваш? – запитала Єлизавета.

– Мій, – відповіла Аліса, з подивом дивлячись на жінку, яка за комір тримала Романа.

– Забирайте, – сказала Єлизавета, відпускаючи Романа і штовхаючи його вперед. — А якщо ще раз побачу твого чоловіка зі своєю племінницею, покараю. І його, і тебе. Зрозуміли?

Аліса злякано дивилася на Єлизавету.

– Зрозуміли, – за двох відповів Роман. – Як не зрозуміти. Все ясно.

Єлизавета пішла. Роман притулився до стіни і без сил опустився на підлогу.

– Ти не уявляєш, кохана, що мені довелося пережити, – тихо сказав він. — Я думав, що таке в наш час неможливо. Помилявся.

Почувся плач однієї дитини. Потім заплакала і друга. Аліса пішла до дітей. Роамн, притулившись до стіни, сидів на підлозі у передпокої. Його очі були заплющені. Він поринув у медитацію. Йому потрібно було відволіктися від усього, що заважає жити.