Люда заходила в підʼїзд свого будинку і почула, як бабусі на лавці назвали її доньку пропащою. Люда тільки сумно зітхнула і стала підніматися сходами

– Дочка у неї пропаща зовсім, – почула Люда розмову бабусь, підходячи до під’їзду свого будинку.

– А якою ж їй бути з такою матір’ю? Кинула дитину, спихнула на бабусю, а сама з новим чоловіком жила приспівуючи…

Коли Люда підійшла ближче, бабусі різко замовкли.

“Хто б сумнівався, що мене обговорюють. Втім, я заслужила на осуд” – з гіркотою подумала жінка.

Люда насилу піднялася на п’ятий поверх, останнім часом серце частенько почало поколювати. На роботі переконували Люду сходити до лікарні, але вона відговорювалася:

«Мені всього сорок два. Яке серце? Це від нервів. Пройде…»

Із батьком своєї доньки, Жені, Люда розійшлася, коли дівчинці було п’ять років. Колишній чоловік поїхав до іншого міста і з того часу з донькою не бачився, щоправда, аліменти справно платив.

Люда багато часу приділяла Жені, намагалася кожну вільну хвилинку провести разом із нею. Дівчинка любила, коли мама читала їй казки, і Люда, незважаючи на втому після робочого дня, із задоволенням робила це щовечора.

«Дякую, матусю. Мені дуже сподобалася казка» – говорила Женя і тягла до неї свої маленькі ручки, щоби обійняти. І це жест маленької дівчинки знімав втому, як рукою.

Ось Женя вже пішла до першого класу. Тепер замість казок, вечорами Люда робила з донькою уроки, терпляче пояснювала, якщо Жені щось незрозуміло.

Все змінилося в один момент: на роботі у Люди з’явився новий співробітник, і вона зрозуміла, що досі по-справжньому не любила… Поряд з Андрієм Люда почувалася ніби дівчинка, жила в очікуванні зустрічей, бігла на побачення і була на сьомому небі від щастя, якщо він запрошував її до кафе.

Про те, що вона в розлученні і має доньку, Люда зважилася розповісти коханому не відразу. На її полегшення, Андрій сприйняв цю новину спокійно і незабаром зробив пропозицію.

Андрій переїхав до двокімнатної квартири Людмили. З його появою квартира ожила. Чоловік був майстром на всі руки, все, що давно вимагало ремонту, він упорядкував миттєво.

– Людочко, давай на канікули відвеземо Женю до бабусі до села. Сонце, свіже повітря, овочі з грядки – це піде дитині на користь.

Люда погодилася, вона була готова погоджуватися з усім, що каже Андрій. Женя їхати не хотіла, так плакала, що очі опухли. Люді було шкода доньку. Але ж Андрій має рацію, думала вона, для чого дитині сидіти все літо в місті?

У п’ятницю, після роботи, Люда зривалася і їхала до села, вона дуже сумувала за донькою. Щоразу, коли виїжджала назад у місто, серце кров’ю обливалося. Бачити сльози доньки було нестерпно.

– Андрюш, не можу я так більше, – говорила Люда. – Я хочу забрати доньку додому.

– Кохана, треба потерпіти ще трохи. Я запланував зробити ремонт у всій квартирі. Ти ж знаєш, що таке ремонт: розруха, бруд, пилюка. Як буде дитина в таких умовах?

– Так, так, звичайно, ти маєш рацію.

З ремонтом Андрій тяг дуже довго, знаходив купу причин для відстрочки. Наближався вересень.

– Коханий, треба доньку забирати з села, їй скоро до школи. Не встигли ми, значить, ремонт цього року зробити. Нічого, зробимо наступного.

Андрій промовчав. Через день Люда прийшла з роботи і виявила, що шпалери в кімнаті Жені обдерті, ліжко розібрано. “Щоб зайвого місця не займало під час ремонту”, – пояснив чоловік.

На цьому весь ремонт зупинився. Андрій послався на спину, яку він надірвав, він навіть сходив до лікарні та взяв лікарняний.

– Що робити з Женею? – турбувалася Люда. – Їй за тиждень до школи.

– Кохана, ти зовсім мене не шкодуєш. Чи хочеш чоловіка інвалідом зробити? У моєму стані не можна нічого важчого за стакан з водою піднімати. Лікар сказав, що ще два місяці жодних навантажень. Інакше – біда.

– А що ж із Женею?

– А що з Женею? У селі є школа?

– У селі немає, місцевих діточок возять до найближчого села.

– Ось бачиш, отже, жодних проблем. Ти ж сама там навчалася. У тебе були добрі вчителі?

– Мої вчителі були просто чудові, всі до одного.

– Ось бачиш, – усміхався Андрій. – Жені буде там добре. Потрібно перевести її до тої школи.

Люда вкотре послухалася свого чоловіка. Ремонт зробили лише до наступного літа. В цей же час Люда повідомила чоловіка, що вагітна. Андрій був щасливий, про свою рідну дитину він мріяв давно.

– Андрюш, я заберу Женю. Не можу до неї їздити, мені в автобусі стає погано.

– Людочко, тобі зовсім не навіщо їздити до неї так часто, ти цим тільки її і себе травмуєш. А тобі потрібен спокій та відпочинок. Ти зараз не тільки про себе маєш думати, а й про нашого майбутнього сина!

– Чому про сина? – усміхалася Люда. – А як раптом донька?

– Ні, я певен, що буде син!

Андрій оточив дружину турботою та увагою, весь вільний час був поряд. Люда була на сьомому небі від щастя. До доеьки вона навідувалася все рідше, самопочуття не дозволяло.

На шостому місяці вагітності Люда втратила дитину. Андрія ніби підмінили, він часто скандалив. Але поступово він почав заспокоюватися.

– Андрію, я поїду за Женею, щоб забрати її. Подумати тільки, я не бачила свою доньку чотири місяці!

– Кохана, нам хіба погано з тобою вдвох?

– Я дуже сумую за донькою.

– Дай відповідь на запитання: тобі погано зі мною? Ти мене розлюбила?

– Ні, коханий, що ти? Як ти міг подумати?

– Я буду з тобою відвертий: я мрію мати свою дитину. Свого рідного сина, розумієш? Якщо ти привезеш Женю, я піду. Вирішуй…

Люда була приголомшена, вона не очікувала почути такі слова від коханого чоловіка. Спочатку їй здавалося, що це неправда, він пожартував. Але Андрій і не думав жартувати.

«Якщо Андрій піде, то назавжди, і я його більше ніколи не побачу, – з жахом думала Люда. – А Женя … Я ж її не кидаю, забезпечую її всім необхідним. Та й до села – сорок кілометрів, їздитиму до неї щовихідних…»

Люда зробила вибір на користь Андрія. Її надіям на те, щоби що вихідні їздити до доньки, не судилося збутися. Андрій вимагав, щоби вихідні дружина проводила з ним. Люда, як завжди, не заперечувала чоловікові.

Минав час, Андрій до останнього сподівався завести дитину, але ось Люді вже сорок стукнуло.

– Дітей у нас немає і не буде, – сказав він. – Не бачу сенсу бути разом.

– Але як же, Андюша, адже я… я ж заради тебе доньку рідну залишила.

– Скільки їй? Чотирнадцять? Ти ще маєш шанс все виправити. Успіхів! А я йду…

– Скажи чесно: у тебе хтось з’явився?

– Чесно? Так…

Декілька днів Люда проплакала одна, в порожній квартирі, а потім поїхала до села, щоб забрати Женю додому.

Люда не впізнавала свою дочку: вчителі скаржилися на низьку успішність і постійні прогулювання уроків, Женя приходила додому ближче до півночі і від неї тхнуло тютюном, плюсом до всього додався яскравий макіяж.

Люда намагалася спокійно та ласкаво поговорити з донькою, напоумити. У відповідь отримувала грубість. Люда кричала, що якщо Женя продовжить себе так поводити, то її заберуть у дитбудинок.

– І нехай забирають. Подумаєш, чи багато втрачу? – репетувала до хрипоти Женя. – Ти зіпхнула мене на бабусю, коли мені було вісім. А забрала назад в чотирнадцять. Шість років! Шість років тебе не було поряд.

– Я приїжджала до тебе, доню.

– Приїжджала ти лише перший рік. Приїжджала вона… І не соромно тобі?

– Соромно, ти не уявляєш, як соромно, – трохи чутно прошепотіла Люда. – Вибач мені, доню, якщо зможеш, пробач! – сказала голосно.

Минуло два роки. Мами Люди на той час уже не стало. Поведінка Жені, як і раніше, була нестерпною. До того, що донька приходить додому ближче до півночі, Люда вже звикла. Говорити було марно, Женя відразу починала кричати до зриву голосу, що краще піде в дитбудинок.

Люда, як завжди, сиділа на кухні, чекаючи на повернення доньки. Але о дванадцятій ночі Женя не прийшла, з’явилася вона тільки вранці, коли Люді настав час збиратися на роботу.

Весь день вона почувала себе погано, давалася взнаки брак сну. Та ще й серце знову закололо. Почута біля під’їзду розмова остаточно вибила Люду з колії. Відчиняючи двері своєї квартири на п’ятому поверсі, вона відчула, як земля йде з-під ніг.

Прийшла до тями Люда вже в лікарні. У дівчині, що увійшла до палати, вона насилу впізнала свою дочку. Замість жахливого начісу волося Жені було акуратно зібране в хвіст, а жахливий макіяж повністю змитий.

– Мені бабусі біля під’їзду сказали, що тебе швидка забрала, – тихо сказала Женя. – Я тобі поїсти принесла, сама картоплю зварила. Як ти?

– Ох, Женю, ти мені всі нерви вимотала. Я ж всю ніч сьогодні не спала, після опівночі вулицями бігала, тебе шукала, потім лікарні почала обдзвонювати, так і просиділа до ранку поряд з телефоном.

– Ти справді переживала, що я не прийшла додому? – недовірливо дивилася на матір Женя.

– Я не переживала, я божеволіла.

– Мамочка, пробач мені. Це я винна, що ти до лікарні потрапила. Вибач, будь ласка. Я виправлюсь, обіцяю. Тільки видужуй швидше.

– Це ти мене пробач… – в очах Люди з’явилися сльози.

– Ні, мамо, тільки не плач, – зашморгала носом Женя і взяла матір за руки.

– Ми все надолужимо, доню. Правда? Хочеш, я допомагатиму тобі робити уроки, як раніше?

– Так … – хитала головою Женя, стримуючи ридання. А ще я хочу, щоб ти навчила мене готувати. Смачніше за тебе ніхто не готує…

«Яка ж вона в мене пропаща? – думала Люда, притискаючи до себе. – Дівчинка моя, доня кохана. Ми все-все з тобою надолужимо … »