Андрій та Інна вирішили пожити для себе: їхні діти вже дорослі, тож коли, якщо не зараз? Та тільки таке життя не принесло їм щастя

Андрій та Інна вирішили так: діти виросли і мають самі заробляти на життя. Досить їм допомагати, хай самі стараються! Треба для себе пожити.

І в собачий притулок набридло їздити – раз на місяць не дуже важко відвезти корм, але все одно набридло. І одній старенькій, далекій родичці, сьома вода на киселі, теж вони перестали давати продукти та гроші – ну просто набридло, втомлює це.

І взагалі – треба пожити для себе. Тим паче вони забезпечені були. Були. Тому що чоловік втратив роботу раптово. Його попросили вийти на пенсію – і все. Потім він почав випивати та хворіти. Сваритися з дружиною, яка теж якось постаріла і хворіти почала. І на роботі її перевели на скромнішу посаду.

І вони почали їздити по лікарнях, а всі гроші йшли на ліки. Тобто вони стали жити для себе, але якось криво вийшло. Вони думали, що хтось їх прокляв чи позаздрив. Але річ не в цьому була: вони перестали віддавати. І вода в ставку застоялась і протухла; і вичерпався струмок, який їх живив.

Усі люди по-різному створені; одні можуть в одне лице смачно їсти під ковдрою. І хоч би хни. Інші – вони донори, звісно; але в тому й штука, що донор повинен трохи крові здавати – так він влаштований. Трохи віддавати і трішки ділитися все ж таки треба.

Бабуся багато не з’їсть – та вона й не просила! І на притулок треба трохи витратити – копійки. І діти – рідні все ж таки, вони обійдуться, звичайно, і не проситимуть – але це нам треба віддавати. Трішки. Своїм. Або чужим – кому самі захочемо, від серця … І зараз у цього подружжя все добре. Все налагодилось.

Жити для себе потрібно і можна, але невелика течія дуже необхідна. Майже непомітна, але освіжаюча та рятівна.