Батьки знову зробили добро з каверзою, і я їм повернула все, що винна, але вони зовсім не раді

Мої батьки не вміють мовчки дарувати гарні подарунки та робити добро просто так. При кожній сварці будуть наголошувати, як вони надривалися заради цього, а я зовсім цього не ціную і смію розкривати рота.

Я не вважаю, що зовсім не можна очікувати подяки у відповідь на добрі події. Однак, як роблять мої мама і тато, це перебір. Все своє дитинство я регулярно чула закиди у невдячності.

Допустимо, я забуду помити посуд чи отримаю погану оцінку, а мама з татом приплетуть туди свої добрі справи. “Ми тебе в кіно водимо, телефони дорогі купуємо, а тобі важко нормально вчитися та прибирати за собою?” – приблизно так реагували вони на кожну мою помилку.

Мені здається, під час сварки треба говорити лише про предмет сварки, не посилаючись на колишні непорозуміння чи якісь заслуги. Не дивно, що за такого виховання я стала по можливості відмовлятися від цінних подарунків та розваг.

На багато речей намагалася заробити самостійно навіть ще навчаючись у школі. Батьки тоді пішли приблизно два роки на усвідомлення власної неправоти.

З того часу і до останнього часу вони жодного разу не заїкалися про те, як багато всього я їм винна. Але нещодавно сталася дуже важлива для мене подія: я купила власне житло.

До цього багато років накопичувала, відмовлялася від відпусток, багато в чому заощаджувала, але зуміла відкласти більшу частину суми. Щоправда, для покупки квартири, яка мені сподобалася, мені не вистачало кілька сотень тисяч.

Я вже думала залазити в кредит, хоч і не фанат цієї справи, але тут на допомогу прийшли мама і тато. У них якраз були деякі накопичення, і вони вирішили щедро поділитися ними зі мною.

Причому батьки не раз дали зрозуміти, що роблять це від щирого серця. Не заганяти ж єдину дочку в кредитну кабалу, якщо у них є потрібна сума? Ось тільки я швидко зрозуміла, що краще бути винною бути банку, ніж моїм мамі та татові.

Не встигла я переїхати, як вони відразу почали заявлятися в гості практично щодня, критикувати наявний ремонт “від забудовника” і мій побут. Їх жахало, що я живу серед коробок і маю дуже мало меблів.

А як інакше? Я ж тільки-но в’їхала. І обживалася б я швидше, якби батьки не частували зі своїми візитами. Я й так була не проти їх запросити, але тільки в один із вихідних.

Та й на їхні поради я б реагувала стриманіше, якби вони не нагадували накази. Але ж вони розучилися нормально взаємодіяти!

На мої боязкі заперечення, що мені не до гостей, і мене все влаштовує, батьки заводили “старі пісні про головне”. Мовляв, вони віддали мені свої останні накопичення, тому я не маю права так просто вигнати їх і не прислухатися до їхньої думки.

Мені зовсім не хотілося повертатися в дитинство, коли батьки мене носом тицяли у своє “добро”. Ось так і було ухвалено рішення повернути мамі з татом все, що вони додали на купівлю квартири.

Попри негативне ставлення до кредитів, я вплуталася в цю справу, оскільки процес накопичення міг затягнутися на невизначений термін. Далі терпіти брутальне втручання батьків у своє життя я ніяк не могла.

На мою думку, краще потихеньку вносити платежі і не танцювати під чиюсь дудку. І чому я так не вчинила із самого початку? Навіщо прийняла від батьків допомогу?

Я вірила, що як тільки поверну батькам усе до копійки, вони вгамуються. Але вони не були б собою, якби так просто дали мені спокій.

Батьки спочатку довго відмовлялися від цих грошей, запевняли, що вони мені допомогли від щирого серця, і їм нічого від мене не треба. Якби думки батьків були настільки чисті, вони не нагадували б вічно про свій внесок!

Почувши це, батьки почали твердити, що вони жодного разу не дорікнули мені своєю допомогою, і я все неправильно зрозуміла. Поради вони теж давали, виявляється, з найкращих спонукань, а нагадування про допомогу лише говорили так, до слова.

Далі мама з татом навіть перепросили, клялися, що більше не будуть мені нічого радити, раз я приймаю їхні слова так близько до серця. Ось тільки сказано це було ніби з глузуванням, тому я не відступила і повернула все, що винна.

Адже батьки так переживали, що залишилися зовсім без накопичень! Тож нехай отримають їх назад. Гроші вони таки прийняли, але сказали, що я своєю відмовою від допомоги розбила їм серця.

“Ти розумієш, що своїм вчинком розбиваєш наші серця? Ми, звичайно, візьмемо ці гроші, якщо тобі від цього полегшає. Але знай: більше ми тебе рятувати не будемо, хоч ти наша єдина дочка. Ти плюнула нам у душу, а це дуже нелегко пробачити”.

З тієї розмови минув місяць, і ми весь цей час не спілкуємось. Я часто сумніваюся, чи правильно я вчинила. Який б важкий характер не мали мої батьки, але вони найближчі люди.

З іншого боку, без щоденних закидів і моралі набагато легше дихається. І я усвідомлюю, що допомога батьків з купівлею житла – не більше ніж важіль тиску. А великі слова про плювок у душу вони прокричали, аби не позбутися того самого важеля.

Як батьки утримувалися від маніпуляцій усі ці роки? Напевно, це було затишшя перед бурею, і вони тільки чекали зручного випадку. Не виключаю, що ми колись помиримось, але довіряти батькам я більше не зможу ніколи. І вже точно нізащо не прийму їхню “безкорисливу допомогу”.