День в спокійної та вічно дружелюбної Тетяни Михайлівни не задався з самого ранку, але коли вона побачила, що хтось лазив на її робочому місці, поки вона пила каву, то не витримала і сказала все, що думає

День у Тетяни Михайлівни не задався з самого ранку. Вдома скінчилася кава, а кіт, який вирішив організувати раптовий напад з-за кута, примудрився порвати останні цілі колготки.

Ще й автобус з якоїсь причини не приїхав у призначений час, тому весь натовп, що зібрався на зупинці, намагався впхнутися в наступний, який і так був забитий людьми.

Тому на роботу Тетяна Михайлівна прийшла пом’ята і на взводі, який намагалася приховати. Колеги, які звикли до її скромності та інтелігентної мовчазності, нічого не помітили.

За сім років роботи вони звикли, що вже хто-хто, а Тетяна Михайлівна завжди спокійна, стримана і навіть у чомусь боязка, наприклад, коли треба було поставити на місце колегу, або відстояти свою думку у начальника.

А у Тетяни Михайлівни в грудях немов надувався м’ячик. З кожним днем ​​він ставав все більшим і вже відчутно тиснув на нерви. Сьогоднішній ранок його помітно збільшив у обʼємі.

Вчора начальник повідомив, що саме Тетяна Михайлівна має піти у відпустку у листопаді, хоча вона просила серпень.

Але начальник вирішив, що раз у неї немає маленьких дітей та дачі, то й літня відпустка Тетяні Михайлівні теж ні до чого. Тим більше, що вона вже не перший рік ходить у відпустку то в листопаді, то в лютому, тож їй не звикати.

Тетяна Михайлівна промовчала, хоча щось із грудей відчутно рвалося назовні. Але зусиллям волі вона придушила в собі це незнайоме щось, яке підбивало її взяти чашку шефа і акуратно зцідити залишки кави йому на голову.

Сьогодні Тетяна Михайлівна мала здати в архів документи, які вона сортувала за датами останній тиждень. Копії вона зняла вчора, а сьогодні їй треба було все прошити та віднести на зберігання.

Стопки паперів лежали на її столі в порядку, коли їх після закінчення робочого дня ретельно складала Тетяна Михайлівна. Паперів там була велика кількість, тому щоб уникнути раптового обвалення цієї вежі, Тетяна Михайлівна розклала їх на дві стопки.

Закінчивши підготовчі заходи, Тетяна Михайлівна вирішила зробити перерву, щоб потім уже не відволікатися від процесу зшивання та складування.

Тетяна Михайлівна вирушила на кухню, щоби випити кави. Запустивши кавомашину, жінка стала дивитися у вікно, намагаючись вгамувати роздратування, що охопило її ще вчора.

“Ну, подумаєш, відпустка в листопаді! Зате квитки будуть дешеві, можна буде кудись з’їздити”, – намагалася умовити себе Тетяна Михайлівна, але виходило дуже погано. Від таких думок роздратування лише наростало, тому вона намагалася переключити увагу на щось інше.

Але думки перескакували з однієї претензії начальству на іншу, а в душі здіймалася хвиля люті. Якось допивши кави, Тетяна Михайлівна попрямувала до робочого столу.

Підійшовши ближче, Тетяна Михайлівна завмерла. На столі, де вона в повному порядку десять хвилин тому залишила дві акуратні стоси паперів, панував повний бедлам.

Стопки були не на місці, явно перемішані, а це означало, що їй доведеться знову сортувати, тобто, вона вчора просто так залишалася після роботи і витрачала особистий час.

М’яч, що надувався в грудях Тетяни Михайлівни, луснув, і лють, що клекотіла в грудях, більше нічого не стримувала.

– Хто? – страшним хрипким голосом у простір запитала Тетяна Михайлівна.

Від цього голосу колеги здригнулися, бо такого тону у спокійної та інтелігентної жінки вони не чули ніколи.

– Хто? – повторила питання Тетяна Михайлівна, а від її тону почала підмерзати вода у кулері.

Колеги втягнули голови в плечі і всі, як один, вказали на двері до кабінету шефа. Тетяна Михайлівна поволі розвернулась і пішла до начальства.

Двері в кабінет шефа вона відчинила стусаном ноги, потім повільно, в труновій тиші, туди ввійшла, після чого з гуркотом зачинила за собою двері. При кожному крику колектив злагоджено підстрибував на своїх робочих місцях.

В офісі запанувала ідеальна тиша, всі були шоковані і не хотіли пропустити, що ж буде далі. Деякі колеги повитягували шиї, але встати і підійти до дверей чомусь ніхто не наважувався.

А за дверима була німа сцена. Начальник, який не звик до таких ефектних появ своїх підлеглих, як насторожений ховрах, сидів у кріслі і притискав до грудей чашку з кавою.

Тетяна Михайлівна стояла біля його столу і буравила шефа неприязним поглядом, після чого тим же страшним хрипким голосом, не соромлячись у висловлюваннях, почала розповідати шефу, що думає про людей, які через власну недоумкуватість зовсім не цінують роботу інших людей.

– Тетяно Михайлівно! Що це за слова! Ви ж жінка! – якось непереконливо спробував обуритися начальник під час особливо яскравого мовного обороту колишньої ще вчора лагідної та інтелігентної співробітниці.

Тетяна Михайлівна відповіла у риму, але матом, що змусило начальника наслідувати добру пораду і помовчати.

Весь офіс прислухався до довгого монологу тихої та скромної Тетяни Михайлівни, від якої раніше не чули навіть слова “блін”, якщо воно не вживалося в сенсі їжі. А тепер вона відкрилася їм зовсім з іншого боку. Деякі колеги навіть записували особливо вдалі порівняння, напрями та описи.

Коли Тетяна Михайлівна висловила все, що вважала за потрібне, вона з гордо піднятою головою пішла з кабінету шефа, залишивши того під великим враженням. Про це говорив його склілий погляд і величезна кавова пляма, яка розпливалася на білій сорочці, яку шеф навіть не помічав.

Пройшовши повз колег, які одразу ж почали зображувати повне занурення в роботу, Тетяна Михайлівна підійшла до свого столу, забрала сумочку і вирушила на вихід.

Коли про її присутність нагадував лише тонкий шлейф парфумів, з кабінету з’явився шеф. Злодійкувато озирнувшись на всі боки і трохи заспокоївшись, він оголосив, що Тетяна Михайлівна на тиждень пішла у відпустку, після чого шмигнув назад до себе в кабінет.

Тетяна Михайлівна йшла вулицею і на повні груди вдихала аромати весни. На вулиці травень, все цвіте і пахне, а на душі так легко, що хочеться навіть співати. Попереду тиждень відпустки та відчуття, що тепер усе буде інакше, нехай навіть доведеться регулярно влаштовувати колективу такі струси.