Все життя я була за рідної мами була як падчерка, зате пасинка мама любить, як рідного сина

Я від мами часто чула, що вона хотіла, щоб у неї народився хлопчик. Але я з перших секунд маму розчарувала, а потім це стало вже традицією.

Мабуть, розчарування мами, що я народилася не хлопчиком так її засмутило, що вона не хотіла зі мною поратися. Мене скинули на бабусю, мамину маму, але ніби під пристойним приводом, що мамі треба заробляти гроші.

Мене моє життя мене влаштовувало. Бабуся мене любила, пестила і плекала, у мене було все, що потрібно. Мені читали казки, водили гуляти, купували солодощі, лаяли іноді, куди ж без цього, але все одно я відчувала, що мене люблять.

Так би я, мабуть, і прожила до повноліття, якби бабуся не померла, коли мені було сім років. Діватися мамі не було куди, тому вона забрала мене жити до себе.

Я відразу ж забула про всяку ласку та увагу. Сніданки мені ніхто не готував, до школи теж ніхто не будив. Мама вставала о пів на дев’яту, бо працювала за два кроки від дому, а мені до школи було тупотіти хвилин двадцять.

Мамі було начхати, в чому я ходжу, що я їм, де я затримуюсь після уроків. Навіть коли вчителька викликала її до школи, щоб поговорити про мій замизканий зовнішній вигляд і неуспішність, мама не перейнялася.

Я була надана сама собі і через рік спільного проживання сама навчилася себе всім забезпечувати та обслуговувати. У третьому класі я сама собі готувала, прасувала одяг та робила уроки без нагадувань.

У цей же час у мами з’явився чоловік, з яким вона зустрічалася, а потім і з’їхалася. Чоловік швидко став моїм вітчимом і переїхав він не один, а зі своїм сином, який був молодший за мене років на три, і мама перейнялася до нього такою любовʼю, на яке я могла не розраховувати. У мами збулася мрія – у неї є син.

Мама водила його в садок, готувала йому кашу, читала книги, вони разом з вітчимом водили Сергія гуляти до парку, мені навіть не пропонували піти з ними.

Вітчим спочатку дивувався маминому відношенню до мене, але потім прийняв правила гри і теж почав мене ігнорувати. Ніколи не ображав, не кричав, але ставився з холодною ввічливістю.

Я ревіла в подушку, поривалася піти з дому, думаючи, що тоді мама зрозуміє, як їй мене не вистачає, навіть кілька разів не питаючи йшла ночувати до подружки, але мамі було однаково. Моєї відсутності вона навіть не помітила.

Мені за потреби купували новий одяг, взуття, канцелярію, але все в дуже обмеженому бюджеті. А ось на Сергію мама й вітчим не заощаджували. Але до вітчима запитань немає, я йому чужа, а ось до мами запитання були.

Після дев’ятого я вступила до коледжу, хоча й хотіла довчитися до одинадцятого класу, але мені було сказано, що Сергію вже потрібна своя кімната, а в коледжі є гуртожиток.

Більше запитань не було. Мені вказали на двері, я туди й пішла. Поступила, відучилася, пішла працювати та винаймати житло. Заїкатися матері про те, що непогано б мене пустити до квартири бабусі, навіть не стала. Знала відповідь.

Зараз я стежу за життям матері здалеку. Ми не спілкуємось, навіть не вітаємо один одного зі святами. Я якось не подзвонила, грошей на телефоні не було, і вона теж перестала мені дзвонити.

Вже вісім років ми навіть не телефонуємо одна до одної. Але мама щаслива, у неї є Сергій, фотографії з яким вона викладає в соцмережі, де скрізь підпис, що це улюблений синочок. Про те, що має доньку, у маминому житті нічого не говорить.

Я не розумію, чому вона так до мене ставиться. Я не страждаю із цього приводу, звикла вже якось, але мені все одно незрозуміло, як можна просто викреслити із життя свою дитину.

Напевно, найкращий подарунок, який я зробила матері, це моє зникнення з її життя.