Одній старенькій жінці так мішали люди, які сиділи на лавках під її вікном, що вона добилася свого: лавки забрали. – Ось нарешті я заживу – подумала вона

Під вікном у літньої жінки стояли дві лавочки. І черемха цвіла, і стара тополя шелестіла листям. А на лавках збирався всякий зброд: матусі з дітьми. Діти кричать і плачуть. Або верескливо сміються. Мами на них кричать чи просто кричать: крикливі такі. У селищі всі крикливі.

Ще руда кішка заблукала і теж шморгає туди-сюди. Заважає. Напевно, гадить скрізь. І чоловіки цих матусь теж приходять і сидять на лавках. Бубонять і лаються. А ночами молодь сидить на лавках розпусно. Обіймаються та розмовляють. Неможливо жити.

Ця жінка скаржилася скрізь. Писала, дзвонила і в кватирку лаялася злісно. Вона на першому поверсі жила у будинку. Їй заважав галас. І пух від тополі. І цвітіння черемхи.

Вона так люто скаржилася, що тополю зрубали. І лавки зрубали сокирою. Черемху тільки чіпати не стали поки, пообіцяли пізніше викорчувати, коли дозволять.

І стало тихо. Вид на пустир, за пустирем – болото та цвинтар. Цвинтар чудово стало видно: раніше його тополя приховувала. Ніхто не заважає та не кричить. Тільки руда кішка сидить біля дверей. Худа і страшна: раніше її підгодовували ці крикливі люди. А тепер нікого немає. Порожньо.

І ця стара жінка – назвемо речі своїми іменами – стояла і стояла біля вікна. Дивилася на черемху і згадувала молодість – вона була молода теж. І на лавці обіймалася під тополею з кимось. Була справа. А тепер – пустир, болото та цвинтар. І пень від тополі…

Вона вийшла і взяла в оберемок руду худу кішку. І принесла її до себе, налила молока. А потім сиділа на дивані та кішку гладила. А кішка голосно муркотіла. То справді був блаженний звук. Живий.

У тиші іноді погано. Звуки життя заважають. І тополя заважає. Заважають бачити болото та те, що за болотом. Захищають від цього звуки життя. І котяче муркотіння захищає. Життя шумить листям, як стара тополя, якої більше немає. …Але черемха залишилася. І кіт. І можна жити.