– Це через тебе я поміняв роботу! Сидів би на минулому місці, все було б нормально, – вважає чоловік

Я залишилася винною в тому, що вмовила чоловіка поміняти роботу, де він просиджував штани за п’ять копійок, на нормальну, де платять. Тільки, біда, там ще й працювати треба.

Ніколи не думала, що чоловік такий лінивий. Мені здавалося, що просто йому не вдається знайти нічого, а ще він боїться, що буде гірше.

Але виявилося, що справа не в страху, не в невдачі, а в лінощі, які у чоловіка, мабуть, у крові. У нього і батько ніколи не напружувався на роботі, все тягла мама, і тепер син іде стопами батьків. Тільки я не свекруха, яка, як кінь, тягла всю сімʼю на собі. Мені така сімʼя не потрібна. Чоловік повинен бути опорою, а не ціпком, який вічно потрапляє в колесо.

Заміжня я два роки, живемо на орендованій квартирі, тому що свого нічого немає, а з батьками я жити відмовилася категорично.

Ми з чоловіком дорослі люди, створили свою сім’ю, та про яких батьків може йтися? Потрібно своє тепер наживати, але для цього треба працювати. Ніхто нам у спадок квартир не залишив, а чекати, коли не стане батьків, це якось бридко, як мені здається. Я хочу щоб батьки жили довше.

Робота чоловіка мене не влаштовувала з перших днів. Точніше, не робота, а зарплатня. З роботою якраз усе було добре. Додому приходив вчасно, жодних форс-мажорів. Тільки приносив додому копійки.

Я заробляла в два рази більше, так що можна сказати, що сімейний бюджет складався з моєї зарплати. Чоловікові неодноразово було сказано, що треба міняти роботу.

– Та куди зараз міняти роботу? Тут люди тримаються за те, що є, а ти кажеш “міняти”, – мляво відбивався чоловік.

Ну, з одного боку, він має рацію, але з іншого – під лежачий камінь вода не тече. Треба якось шукати варіанти, пробувати, а то так до пенсії й досидить.

Сам чоловік якщо і шукав роботу, то дуже ліниво. Виклав резюме на парі сайтів і почав чекати, коли роботодавці його на частини рватимуть.

Ніхто, звичайно, не став рвати його, особливо після такого прісного неінформативного резюме, яке він виклав. Я почала питати знайомих, чи немає в них якоїсь роботи.

І через деякий час мені посміхнувся успіх. Подзвонила подруга, сказала, що у їхній фірмі відкрилася вакансія. Я одразу до чоловіка, щоб він готувався до співбесіди. Зарплату там обіцяли більшу, ніж у мене, тобто це якісний стрибок на новий рівень. Залишилося лише отримати роботу.

Чоловік сприйняв цю ідею без ентузіазму, казав, що не вірить, ніби на добре місце візьмуть людину з вулиці. Але на співбесіду сходити погодився.

На його подив, співбесіду він пройшов, через тиждень йому передзвонили та запросили на роботу. Чоловік був розгублений, він і далі планував сидіти рівно і нарікати на долю. Але відмовлятися не став, пішов на нове місце. Скарги одразу почали сипатися, як із рогу достатку. Добиратися далеко, колектив своєрідний, роботи багато, йому тяжко.

Я терпіла все це скиглення, втішала, умовляла, що звикне, увійде в курс справ, буде йому незабаром легше. Навіть не звертала уваги, що чоловік зовсім закинув домашні справи.

Після роботи він падав на диван і зображував вмираючого, тільки й чути було скарги на всіх і вся. Я все це терпіла, чекала, коли стане легше.

Але вже півроку він працює на новому місці, а потік скарг не вичерпується. Далі йому важко, всю роботу на нього звалюють. А по дому він нічого не робить. Навіть посуд не може після вечері помити.

Каже, що сил немає, усе з нього робота висмоктує. Мене це вже почало дратувати. У мене теж робота, я теж на ній утомлююся, але і в магазин ходжу, і вечерю готую, і прибираю, а чоловік не може.

– Це через тебе я поміняв роботу! Сидів би на минулому місці, все було б нормально, – нещодавно сказав мені чоловік.

Йому не сподобалося, що я його вкотре докорила саботажу сімейних обов’язків і відмовилася приймати відмазку “я так втомився на роботі”.

Тож тепер я сама винна у всьому. Це ж тільки мені треба було. Це ж не чоловік мені відразу після весілля почав полоскати мозок, що треба народжувати.

А на що б ми жили, якби я пішла в декрет? Свого житла немає, чоловік получає копійки, я не працюю. Ще й дитина. Не життя було б, а просто мрія.

Я все це чоловікові видала, він навіть якось притих, чи образився, чи перетравлює почуте. Дуже хочеться подивитися, до чого він додумається. Але поки що я насолоджуюся, що припинився потік скарг. Дуже сподіваюся, що чоловік щось усвідомив.