Батько все життя був мені чужою людиною, але тепер він пристрасно прагне спілкуватися зі мною та моєю сім’єю

У нас із батьками зовсім зруйновані всі зв’язки. Зараз і в мене, і в брата вже свої сім’ї та діти. Але старіючі батьки вважають, що ми живемо зовсім неправильно. А маємо, мабуть, жити для них.

З мамою начебто ми завжди більше спілкувалися. А якщо не більше, то точно тепліше, ніж з батьком.

Наш батько, чомусь, ще в молодості уявив собі, що в нього має бути просто блискуче майбутнє. Якийсь там його дядько мав хорошу посаду. Мабуть тому він вважав, що той його теж потягне до себе, або він зможе його якось перевершити.

Але потім гримнули дев’яності і батько вирішив шукати себе у бізнесі. І в нього навіть щось почало виходити. Тоді багатьом сім’ям було непросто. Хтось не отримував зарплату місяцями, а комусь не було що носити і їсти.

Але наша сім’я завдяки батькові в ті роки не голодувала. І навіть більше батько тоді зміг собі дозволити купити машину. Все складалося вдало. Але тільки це було напоказ. А всередині сім’ї все було не так райдужно.

Батько вважав, що може собі все дозволяти. А все тому, що він наш благодійник, він нас містить. Це були страшні часи для нас із братом.

Думаю, що мама теж була не така вже й щаслива. Загадка тільки в тому, чому вона не наважувалася йти. Можливо, час такий був, що піти – означало жити ще гірше, ніж із таким чоловіком. Він не просто вважав, що може зовсім не брати участь у жодних домашніх справах, але ще й має право віддавати будь-які накази. А якщо ці накази виконувались не блискавично, то получали всі.

Наша сім’я не голодувала, ми з братом завжди були ситі, взуті та одягнені. Але своє дитинство я не можу назвати щасливим. Батько і для мене, і для брата, так і залишився чужою, неприємною у спілкуванні людиною. У нас немає пов’язаних з ним теплих спогадів та приємних моментів.

Зате тепер, коли батькові вже за шістдесят, він раптом на пару з матір’ю вирішив обрушити на нас свій праведний гнів і обурення щодо «невдячності дітей».

Брат також має свою сім’ю. Але, мабуть, йому так не хотілося спілкуватися з нашими батьками, що кілька років тому вони з дружиною просто поїхали жити за кордон.

У гості вони зовсім не приїжджають. Я зв’язок намагаюсь підтримувати. Часто спілкуємося по відеозв’язку або просто листуємося і ділимося фотографіями.

З мамою теж спілкуватися дуже важко. Нині їй уже чимало років. Адже вона так і не пішла від батька. І тепер це затюкана літня жінка з погаслим поглядом.

У батька ж, з виходом на пенсію, дах поїхав остаточно. Жодних захоплень, хобі в нього немає. Своє дозвілля він вибудовує навколо пляшки та склянки.

Мати, як і раніше, все це терпить. Іноді, як і в молодості, вони сваряться. Але роки вже не ті, і все зазвичай відбувається виключно на словах.

Батько тепер періодично телефонує мені або починає висловлювати свої претензії, коли я приходжу відвідати матір, чому ми не спілкуємось. За його словами, виходить, що він обов’язково має дружити з онуками. Брати участь у їхньому житті та вихованні.

Але, по суті, він мені зовсім чужа, стороння людина. Він мене, толком, не знає і брата теж. У моєму житті є просто людина, яка якийсь час мене утримувала. І все. Нічого більше.

Навіщо моїм дітям такий дідусь? Як я розумію, мій брат розмірковує так само. Його дітей дід зовсім не бачив жодного разу. Вони народилися не в нашій країні. Але батьки, на старості років, тепер дуже прагнуть спілкування з нами та нашими сім’ями.