Наші доньки перестали приїжджати до нас у гості та й до себе не кличуть. Хоча ми в них не просимо ні грошей, ні допомоги по дому

Ми з чоловіком не можемо зрозуміти наших дорослих дочок Каріну та Світлану. Останній рік вони зовсім не приїжджають до нас у гості, посилаючись на різні справи. Але всі їхні “справи” – це подорожі до сусідніх міст або відвідування концертів, як у випадку з Каріною та її чоловіком, або зустрічі з друзями та заняття танцями як у Світлани.

А на нас чомусь немає часу. Наче раз на два тижні або хоча б раз на місяць не можна скасувати свої плани. Адже друзі, поїздки та інше нікуди не подінуться.

Проте наші доньки, мабуть, так не вважають, якщо щоразу, коли ми кличемо їх у гості, вони незмінно відхиляють запрошення. Причому ми живемо в одному місті, хоч і в різних районах. І дорога у них не забере багато часу.

Та й до якихось господарських справ своїх дівчат припрягати не збираємося, на відміну від інших батьків дорослих дітей, оскільки самі чудово справляємося з усім.

Грошей теж не просимо, так само як і не даємо непроханих порад. Загалом, не даємо приводів, щоб нас так завзято уникали. Втім, кілька разів Каріна та Світлана запрошували нас посидіти в кафе.

Але що таке кафе? Це тільки поїсти та побалакати годинку. Ну і ще залишити кругленьку суму. На мою думку, домашні посиденьки душевніші і не так б’ють по бюджету. Проте доньки і до нас не ходять, і до себе не запрошують.

Хіба що на новосілля одного разу покликали: Каріна з чоловіком це зробили два роки тому, а Світлана – наприкінці минулого року, коли перебралася на орендовану квартиру.

З того часу ми ні в кого вдома не збиралися. Та й взагалі стали бачитися вкрай рідко, на жаль. Я розумію, що дівчатка виросли і мають свої турботи. Але не вважаю це приводом забувати своїх батьків. Просто зараз спілкування відбувається лише з нашої ініціативи. Навіть дзвонимо в основному ми.

А Каріна зі Світлою дзвонять, тільки щоб привітати з Днем народження, Новим роком чи Великоднем – і те, роблять це скоріше “для галочки”, як мені здається.

Навіть ті кілька зустрічей у кафе відбулися лише тому, що я по черзі зателефонувала дівчаткам і розповіла, як ми сильно скучили, і було б непогано побачитись.

Виходить, що ми з чоловіком задовольняємося лише малими крихтами уваги від своїх дочок, які самі й випрошуємо. Але так не повинно бути.

Ми своїх батьків регулярно відвідували, хоча вони жили в інших містах, але стосунки у нас не були ідеальними. Але ми усвідомлювали, що батьки не вічні, і з ними потрібно спілкуватися, допомагати їм.

Зрештою, вони про нас дбали в дитинстві, як могли. Хоча б за це треба бути вдячними. Незважаючи на такий приклад перед очима, наші доньки поводяться інакше. Хоча ми їх у дитинстві не ображали, приділяли багато уваги, голос підвищували вкрай рідко. Конфліктні ситуації вирішували виховними бесідами.

Підтримували дівчаток із їх численними хобі. За оцінки не лаяли, лише допомагали розібратися зі складними темами. Прагнули проводити з доньками якнайбільше часу. Але все одно, напевно, чогось недодали, раз вони так відносяться до нас. Або зараз інший час, і сімейні цінності для багатьох – просто слова.

Однак мені прикро, що ми стільки всього зробили для наших доньок, а вони тепер не бажають нас бачити. Чоловік менше переживає через це – або вдає.

Каже, що вони ще молоді і для їхнього віку нормально жити виключно своїм життям. Справді, Каріні 27, а Світліні – 24. Але ми з чоловіком у їхні роки вже стали батьками, і про своїх батьків ні на мить не забували.

А друзі та розваги відійшли на другий план, адже ми розуміли, що на світі немає нічого важливішого за сім’ю. Але доньки з якоїсь неясної причини не можуть цього зрозуміти, хоча ми їм прищеплювали правильні цінності.

Гаразд Світлана, у неї поки що кар’єра, танці та друзі в голові, а про шлюб навіть не замислюється. Але Каріна, вже заміжня панночка, до того ж сама планує стати матір’ю в найближчі роки. Я сподівалася, хоч вона зрозуміє наші з батьком почуття.

Але цього не відбувається. Чоловік вважає, що принаймні з Каріною ми бачитимемося частіше, як тільки вона народить, адже їй обов’язково буде потрібна допомога з дитиною.

Однак мені хочеться, щоб доньки спілкувалися з нами просто так, а не коли їм щось від нас знадобиться. Хоча від участі у вихованні онуків не відмовлюся, оскільки взагалі дуже мрію стати бабусею.

На той час Каріна точно змінить пріоритети. І, можливо, вона щиро потягнеться до нас. А там, дивишся, і Світлана зробить те саме слідом за старшою сестрою.

Але поки що це лише мої фантазії. Тому що, за фактом, ми дочкам не потрібні, і від цього у мене на душі кішки шкребуть. Чоловік хоч і спокійніше все це сприймає, але я ж чую, як він сумно зітхає після розмов з Каріною і Світлою.

На вихідних я вирішила з’ясувати в обох доньок, чому вони до нас охолонули. Каріна та Світлана відповіли, як і припускав чоловік, що в них зараз просто інші інтереси і порадили нам самим знайти якесь захоплення або завести вихованців.

Але особисто я так не можу. Та й чоловік, я думаю, також. Адже для нас завжди на першому місці була сімʼя, і жодні хобі та домашніх тварин цього не замінять. Сподіваюся, доньки нас згодом зрозуміють.