Дана любила свого чоловіка, з одним тільки не могла змиритись: була в нього звичка чужі гроші брати. І тут Дані на допомогу прийшли подруги – допомогли вирішити велику проблему, адже дуже складно жити з людиною, яка робить такі негарні вчинки

— Іване, ну навіщо ти знову в дітей гроші вкрав, — скаржилася Дана. — Я ж гроші на їжу їм залишала, щоби пообідали в школі. А ти?

— По-перше, не вкрав, а взяв, — сказав Іван.

Дана в цей день раніше, ніж зазвичай, на роботу йшла і не дочекалася, поки діти прокинуться. Вона залишила дітям сніданок, записку та гроші на столі. Вона не боялася, що чоловік забере собі гроші, бо чула, що Іван уже йшов і зачиняв за собою двері.

Пізніше з’ясувалося, що він чекав надворі, коли Дана вийде з дому. Дочекався. Повернувся додому та з чистою совістю забрав дитячі гроші. Добре хоч сніданок у дітей не з’їв цього разу. А міг! Таке вже було.

– А по-друге, як не взяти було? – розважливо продовжував Іван. — Прийшов на кухню, дивлюся, гроші лежать, думав, що мені і взяв.

– Як це, тобі? — дивувалася Дана. — Адже там записка була, що ці гроші дітям, на обід. І не перший раз уже, Ваня. Скільки можна?

— Сама винна, — відповів Іван. — Адже знаєш, який у мене характер. І залишаєш. Не знаю, чим ти думаєш? Це через тебе наші діти сьогодні залишились без обіду.

— Та я була певна, що ти вже пішов, — сказала Дана. — Тож і залишила гроші.

— А я ось узяв і повернувся, — сказав Іван. — Отже, Дана, як не крути, а тільки одна ти й винна.

Дана не сперечалася із чоловіком. Марно. Вона знала, що справа тут не в тому, що цього разу вона залишила гроші на столі. Просто… Ось така людина Іван. Добрий, тихий чоловік, працює, зарплату майже всю Дані віддає.

— Залишаю собі тільки законну десятину,— щоразу казав Іван, коли віддавав дружині получку.

Але ті гроші, які залишав собі, Іван не витрачав. Вони в нього на картці так і зберігалися. І за десять років подружнього життя в Івана там накопичилося майже триста тисяч.

Здавалося б, ну навіщо тобі ще й із сімʼї красти? Але ні. Забирав собі Іван усі ті гроші, які знаходив у хаті. Не гидував навіть дрібними монетами. І сховати від нього було дуже важко.

— Навіщо тобі ці гроші? — дивувалася Дана. — Адже в тебе своїх купа є. Я знаю.

— Не можу я свої гроші, накопичені з такими труднощами, витрачати, — виправдовувався Іван. — Але ж я не краду у тебе з картки, Дана. Картка – це святе. А от як побачу готівку, не знаю, що зі мною відбувається.

Це в мене змалку. Я, і коли дитиною був, крав гроші у батьків. І що вони тільки зі мною не робили. Лекції читали. У куток ставили. Ременем виховували. Нічого не помагало. Тож моя тобі порада. Тримай гроші на картці, і все буде гаразд. І дітям картки заведи. Не спокушай мене, Дана.

Дуана так і зробила б, якби можна було. Але ж і готівка часто потрібна. Ось і ховала вона готівку як могла. А Іван, як їх знаходив, обов’язково забирав собі.

І, напевно, Дана з цим змирилася б, якби не одна подія. Це було у неділю. До Дани тоді рано-вранці подруги в гості прийшли. Були недовго, а коли йшли, виявилося, що в однієї з них пропала невелика сума готівкою.

Зниклі гроші були в сумці, а сумка в коридорі. Коли прийшли подруги, Іван вирішив їм не заважати і теж піти кудись погуляти, зустрітись із друзями. А йдучи з дому, він не стримався і заліз у чужу сумочку і стягнув звідти дві тисячі.

Дана розповіла тоді подругам про свою проблему, і вони почали думати, як їй допомогти. Вирішили розіграти Івана. Тим більше, що все для цього було. Подруги Дани працювали на кіностудії та мали для будь-якого розіграшу все необхідне. Щоправда, цього разу їм довелося задіяти і своїх знайомих, яких Іван не знав.

За дві години до квартири Даіи привезли все необхідне. Це різний «будівельний мотлох» і багато розламаних меблів. Дітей було вирішено відправити до бабусі.

Протягом години вся квартира набула необхідного вигляду. Обірвані шматки шпалер висіли на стінах. Зі стелі звисали шматки тканини. На підлозі валялися зламані паркетні дошки та розбита кахельна плитка.

Коли під’їхали учасники розіграшу, почали гримувати Дану.

Цього дня Іван повернувся додому о першій ночі. І тільки він хотів увійти до квартири, як двері відчинилися, і Дану наручниках вивели з квартири двоє чоловіків у формі і обидва — у званні полковників.

Сукня на Дані була порвана. Обличчя в синцях. Вона йшла босоніж.

— Ваня, це я у всьому винна, — тихо сказала Дана. — Бережи дітей. Не поминай мене лихим словом. Ех, життя моє…

Іван настільки розгубився від побаченого, що навіть не встиг щось запитати чи зробити. Він мовчки стояв і дивився як два полковники ведуть його дружину.

Полковники завели Дану в ліфт, зайшли за нею і двері ліфта зачинилися.

Іван зайшов у квартиру і виявив у ній дуже багато незнайомих людей. У квартирі все було розламано. Підлоги розкриті, шпалери зірвані, меблі поламані.

Іван почав з’ясовувати, у чому річ. Виявилося, що це була слідча група, яка проводила обшук у будинку. По квартирі ходив якийсь чоловік із собакою. Собака щось винюхував і голосно гавкав.

Івану пояснили, що, поки його не було, у його квартирі в однієї з подруг Дани було вкрадено дуже велику суму грошей. Іванові запропонували пройти на кухню та поговорити зі слідчим.

Іван зайшов на кухню. Під ногами тріщав розбитий кахель. Він сів на табуретку. Хтось подав йому склянку води. Іван зробив ковток. Смак води здався йому дивним.

— Шукаємо сорок тисяч валютою, — суворо повідомив той, хто назвався слідчим. Він сидів за столом і щось записував у блокнот. Найбільше Івана вразило звання слідчого. Він був генералом. Це все тому, що іншої форми не було.

— Розкриваємо у всій квартирі підлогу, стелю, стіни. Мене звуть Павло Федорович. Я слідчий із особливих справ. Гроші лежали у сумочці. Вісім пачок по п’ять тисяч. По сто купюр у кожній пачці. Ваша дружина заарештована. Ми дізналися від неї все, що хотіли. Це було непросто.

Ваша дружина – міцний горішок. Думаю, їй загрожує великий термін. Кріпіться. Добре, що вас, Іване, у цей час не було вдома. А то й Ви б пішли, як співучасник. Втім, підозри з вас не знімаються. Бо грошей ще не знайдено. Але ми їх знайдемо. Розберемо усю квартиру, але знайдемо. Це ж треба.

Іван не на жарт злякався. Найбільше його бентежив той факт, що жодних сорок тисяч у сумочці не було, і він це точно знав.

«А може була ще й інша сумочка? – подумав Іван. — Але ж я, коли йшов, усі сумочки обшукав. Не було у них таких грошей. В одній тільки й лежали ці дві тисячі. Їх я й забрав. Які сорок тисяч валютою? Це помилка! Дана не винна. Її обмовили».

— А може, там не було ніякої валюти? — несміливо припустив Іван.

— Усі подруги вказують, що там було сорок тисяч валютою, — сказав Павло Федорович.

— А якщо вони брешуть?

– А сенс? — усміхнувся Павло Федорович. — Дорослі жінки, всі одружені, мають дітей. Навіщо їм таке вигадувати? Самі подумайте.

— Зла Дані бажають, от і вигадують, — упевнено відповів Іван.

— Ну що ви таке кажете, Іване, — сказав Павло Федорович. — Навіщо їм бажати зла своїй найкращій подрузі?

— Бо ніякі вони не найкращі подруги, — відповів Іван. — Вони взагалі не подруги, якщо на це здатні.

— Були гроші, сорок тисяч — впевнено сказав Павло Федорович. – Були! І справа навіть не в показаннях свідків. Грець з ними, зі свідченнями.

– А в чому тоді справа?

— Ваша дружина, Іване, не заперечує, що взяла ці гроші. — Павло Федорович кілька разів кивнув головою. — Але ж віддавати не хоче. Говорить, що це все для дітей. Заради них, каже, пішла на таке.

Каже, що хоче їх до якоїсь школи віддати, а там дороге навчання. Що завгодно, каже, зі мною робіть, а гроші не віддам. Така кумедна. Ну нічого. Нічого. Посидить, подумає. Ми почекаємо. Віддасть. Нікуди не дінеться. І не такі віддавали.

– І що тепер робити? — спитав Іван.

— Якщо Ви не в змові зі своєю дружиною і до крадіжки не маєте стосунку, то вам нічого не загрожує, — серйозно відповів Павло Федорович. — Нехай вона думає, що їй робити. А от якщо і Ви замішані, то сядете разом із дружиною. А дітей ваших до дитячого будинку відправлять. Але ж ви не в змові зі своєю дружиною? Адже ви не маєте до цієї справи жодного відношення?

— Ні, звичайно, — відповів Іван і зробив ще один ковток води зі склянки. І знову смак води здався йому якимсь дивним.

— Тоді Вам і переживати нема чого, — радісно сказав Павло Федорович. — Лягайте спати і… Спіть спокійно.

– А діти? Де мої діти?

— Дітей поки що відправили до бабусі, — сказав Павло Федорович. — Адже ми не знали, повернетеся ви чи ні. Ідіть спати. А вранці я чекаю на вас у себе.

– Навіщо?

— Свідчення даватимете.

– Які свідчення?

— Проти своєї дружини, звісно, ​​— посміхнувся Павло Федорович. – Які ж ще. Напевно, вона не вперше робить таке. Починала, мабуть, з дрібниць. Так? Просто досі це сходило з рук. Чи не так? По очах ваших бачу, Іване, що так.

— Ми закінчили, товаришу генерал, — сказав якийсь чоловік, зайшовши на кухню. — Усе обшукали, у будинку викрадених грошей немає.

— Все добре обшукали? — спитав Павло Федорович.

– Так точно! – упевнено відповів мужик. – Ні в стінах, ні під паркетом, ні під плиткою, ніде немає.

— А в меблях дивилися?

— Усі меблі розламали. Нема нічого.

Іван допив із склянки воду, що залишилася; очі його почали злипатися. Останнє, що він пам’ятав, як повільно почав сповзати з табуретки на підлогу.

Іван прокинувся від гучного будильника. Він глянув на годинник. Було шоста ранку. Поруч лежала Дана. Іван уважно глянув на дружину. Жодних синців не було. Все було як завжди.

Іван повільно підвівся з ліжка і оглянув спальню. І в спальні було все гаразд. Він обійшов усю квартиру. Підлоги, стіни, стеля, меблі – все було цілим і неушкодженим.

– Нічого не розумію, – сказав Іван.

В цей час і Дана підвелася. Вона сказала Іванові, що сьогодні піде на роботу раніше. За сніданком майже не розмовляли.

Йдучи, Дана демонстративно залишила на кухонному столі гроші та записку дітям.

– Я пішла, – сказала вона. – До вечора.

Іван пішов за півгодини. Грошей зі столу не взяв. Він намагався взяти, але не зміг. Потримав у руках і поклав назад. Йому щось заважало, але що саме Іван не розумів.

— Ось це сон мені наснився, — думав Іван, неквапливо йдучи у бік метро. — Розламані меблі, підлога, обдерті шпалери.

Найбільше Іванові було незрозуміло, як він грошей зі столу не взяв.

«Ну, нічого,— думав Іван,— в інший раз візьму».

Але й інші рази Іван грошей не брав. Не міг.