Ярослав так мріяв про сина, що пішов від своєї дружини до сусідки. Але через пару років він знову постукав в двері колишньої

– Олю, та як ти могла на чоловіка мого зазіхнути? Ми ж з тобою, скільки жили по-добросусідськи, у гості один до одного навідувалися. У мене в голові не вкладається… А Славко, то взагалі, тобі по господарству завжди допомагав.

– От і допоміг він мені… По господарству…

– Я не вірю, що він міг так вчинити зі мною… Ні, ні. Скажи, що це неправда.

– Та я й сама хотіла б, щоб це була неправда. Не збиралася я зовсім другу народжувати, тим більше від одруженого.

Надя та Славік одружилися сім років тому. Шлюб не був раннім: Наді на той момент було тридцять років, Славіку – двадцять вісім. Як тільки вони одружилися, Славік заявив:

– Хочу сина! Ні, краще двох! А що? В однієї моєї бабусі двійнята була, в іншої – близнюки.

Час йшов. Подружжя було щасливе одне з одним, тільки дітей все не було. Надя була людиною спокійною і лагідною, на долю ніколи не нарікала, вважала, раз Бога такі плани,  значить, житимуть і будуватимуть своє щастя без спадкоємців.

Славік дітей дуже любив, він дуже переживав, що їхній шлюб із Надею є бездітним. І ось… сусідка.

Ольга була у розлученні, виховувала восьмирічного сина Костю. Колишній чоловік Ольги, батько Косткі, забезпечував їх цілком непогано. Жили вони у досить великому місті, у приватному секторі, періодично були потрібні чоловічі руки. Сусід Славік ніколи не відмовлявся прийти допомогти.

Тим часом Славік повернувся з роботи. Присутність Ольги в їхньому будинку його не збентежила. Обидві жінки напружено мовчали.

– Я вам помішав? – трохи посміхнувся Славік.

– Та які там секрети? Ну що? Я тебе вітаю! – ледве стримуючи сльози, сказала Надя. – Твоя мрія збулася – скоро ти станеш батьком.

– Надя, Надюша! Пробач мене! Хоча… розумію, що немає мені вибачення.

– Не звинувачую тебе, – важко зітхнувши, сказала Надя. – Знаю, як ти мріяв про сина. А я, бачиш, як… пустоцвіт, виходить…

Надя пішла збирати речі чоловіка. Славік щось хотів заперечити, коли вона вручила йому сумку з речами. Але Надя виштовхала обох на ганок і зачинила за ними двері. Вона тільки у вікно спостерігала, як чоловік неохоче почовгав слідом за Ольгою.

Надя дуже страждала на самоті. Тим більше, чоловік жив по-сусідству, вона бачила його щодня через паркан. Між Надією та Ольгою, як не дивно, залишилися цілком нормальні стосунки, жодної ворожнечі. На колишнього чоловіка Надя була не в образі.

Якщо в будинку Наді щось ламалося, або ж дуже терміново потрібна була чоловіча допомога, вона кликала колишнього чоловіка. Славік ніколи не відмовляв. Знаходив час, приходив, усував несправності. Ольга скандалів йому із цього приводу не влаштовувала.

Славік мріяв про сина І всім казав, що назве його Павлом. Але народилася дівчинка. Того ж дня він прийшов до колишньої дружини. Просто так, щоб розділити з нею радість, а водночас і смуток.

– Дурний ти! Яка різниця, хто народився? У будь-якому разі, я тебе вітаю! – говорила Надя, заспокоюючи. – Ну то й що, що дівчинка. Доньки – це помічниці! Та ще й красуні! Косички, бантики заплітати будеш, та в ошатні сукні наряджати …

Так вони й жили по-дружньому, та по-сусідськи. Якщо треба було за малюком доглянути, Надя ніколи не відмовляла. А коли Ольга з донькою несподівано потрапила до лікарні, Надя приходила та готувала Славіку та Костику обіди. Щоправда, про це Ользі вони не сказали жодного слова.

Ішов час, Славік все частіше заглядав до Нади в гості, сідав на кухні і тужливо мовчав. Якось увечері, після візиту колишнього чоловіка Надя почула, як у сусідів спалахнув скандал, але значення цьому не надала. Рано-вранці, ні світло, ні зоря, у вікно хтось постукав.

– Ой, мамочко, – злякалася Надя, побачивши Славіка у вікно. – Ай, трапилося чогось…

– Вибач мені, Надюша, – Славік впав на коліна і обхопив її за ноги, щойно вона відчинила двері. – Не можу я більше, не можу без тебе! До тебе ноги самі несуть. Не люблю я Ольгу! Не лежить до неї душа. Інша справа – ти, рідна та кохана…

Вибач, Надюша. Так, я хотів дітей. І це нормальне бажання будь-якого чоловіка! Але за це мені довелося поплатитись. Тепер я не знаю, що мені робити: там живе моя улюблена дочка, а тут ти, моя кохана жінка. Я хочу залишитись з тобою. Не жени, прошу… Адже не проженеш?

– Не прожену.

Увечері прийшла Ольга разом із донькою Настею.

– І не соромно тобі? – докоряла вона Славіка. – Що, надумав дитину кинути? Ось цю трирічну дитину?

– Я не збирався кидати дочку. Я вам допомагатиму, приходити буду. Буде майже все, як раніше, тільки житиму я тут.

– Я знала, що рано чи пізно це станеться, – тихо сказала Ольга.

Надя, слухаючи розмову, відчувала докори совісті, їй здавалося, що приймаючи Славіка, вона відбирає у дитини батька.

– Неправильно якось все і складно… – заговорила Надя, коли Ольга пішла.

– У мене у самого голова кругом. А давай кинемо все і на море поїдемо, відпочинемо. А в нас із тобою цього року навіть відпустки збіглися. Поїхали, адже ми після весілля з тобою і не їздили нікуди.

– Добре… – невпевнено сказала Надя.

Через деякий час після повернення з курорту Надя повідомила Славіку новину, від якої у нього дар мови пропав: вона вагітна!

До пологового будинку Надя приїхала заздалегідь. Мало того, що вік, так ще й двійнята! Пологи були важкі, народилися близнюки – Павло та Сашко. Тільки наступного дня Надя, почувши голос чоловіка, що долинав з вулиці, змогла дошкандибати до вікна. Палата була на першому поверсі. Славік прийшов разом із донькою Настею.

– Я навіть не знаю, з чого почати, – Славік виправдовувався, як підліток. – Оля вирішила повернутись до колишнього чоловіка, він живе за кордоном. Вони поїхали вчора разом із Костею. А свою дочку я не віддам, не дозволю, щоб її чужий чоловік виховував. Не дав я дозволу на виїзд Насті за кордон. Ось такі справи, Надя. Ти ж не проти…

– Як я можу бути проти? – перебила Надя, стомлено посміхаючись. – Де двоє, там і троє.